Вони рушають коридором, навантажені начинням. Ще нікому не встиг урватися терпець, як вони виникли в дверях із тими гримотливими скарбами.
— О, це чудово! — Віка хапає відра і несе до ванної. — Зараз митимемо тут усе, що тільки можна вимити.
— Треба подбати про вечерю, — Орест стурбовано супиться, йому не подобається це місце. — Тут на першому поверсі кухня, тож хай хтось приготує вечерю на всіх.
— Може, Аліна з Мар’яном? — Наталка задумливо поглядає у вікно. — Аліна смачно готує, а з Мар’яном їй не буде страшно.
— Не хитруй, Наталко, — Мар’ян роздратовано стріпує чубом.
— Я нічого поганого не мала на увазі.
— Нема чого сперечатися, — Аліна звелася з крісла. — Ходімо, подивимось, що тут за кухня.
Вони з Мар’яном зникають у коридорі. Ліка усміхнено дивиться їм услід.
— Здається, в нас намітилась непогана пара.
— Про це зарано казати, — Наталка знову прислухається до тиші. — Її так скалічено з самого дитинства, хтозна, чи зможе вона…
— Вона сильна. Зможе, — Ліка береться за пилосос. — Вона все може.
— Це ти так думаєш. Та, зрештою, маєш рацію, надія є завжди.
Загудів пилосос, сповіщаючи про те, що в будинку з’явились господарі. Ліка ретельно чистить підлогу, стелю, стіни, меблі — все, що тільки дістає. Стільки часу тут збирався цей пил! Двадцять три роки — це багато. Це більше, ніж вона живе на світі.
Наталка, втомлена дорогою, страхом і тишею, сідає у крісло. Вона втомилась прислухатися до світу навколо. І їй страшно. З тієї миті, як вони переступили поріг цього величезного будинку, вона відчула, що всі вони тепер у пастці. На неї наринули спогади дзеркал. Наталка ледве стримується, щоб не заплакати від страху. Дзеркала в цьому місці бачили надто багато, і останнє, що вони бачили, була смерть.
Наталка заплющує очі. Вона більше не може, не хоче дивитися, але жахливі картини переслідують її. А треба ж розмовляти, посміхатись, коли хочеться тільки одного — тікати, тікати звідси, бо тиша шепоче щось страшне: смерть, смерть… І розлягається багатоголосим криком, який чує тільки Наталка. Їй страшно і самотньо. В її валізі стоїть невеличка скринька з чорного дерева, і Наталці хочеться вхопитися за неї, як потопельникові за соломинку, та вона знає: ще не час.
— Наталко, ти в порядку? — Віка торсає її за плече. — Чого ти завмерла?
— Нічого. Все гаразд. Вибач, я зараз тобі допоможу.
— Та сиди! — Віка махає рукою. — Я звикла сама поратись. Знаєш, з моїх десяти років до шістнадцяти майже вся хатня робота була на мені. Мамуся переклала на мене все — мовляв, мені треба звикати, привчатися тощо.
— Що в цьому поганого?
— Це як подивитися. Може, й нічого, якщо в міру. Але ж як я не старалася, догодити не могла. Бачиш, у мене є брат. То — взірець усіх можливих і неможливих чеснот. А я — так, доважок.
— Ти що таке кажеш?
— Це не я, це мамуся каже. — Віка гірко розсміялася. — Знаєш, спочатку, коли була ще малою, переживала, старалася робити все якнайкраще, та недоліки знаходились, мене тикали в них носом — і все. А Ігорьок розумник, Ігорьок талант! А потім якось я спитала в себе: якщо я все так погано роблю, то навіщо мені це треба? Хай робить Ігорьок! Він же талант, а я вже якось обійдуся. — І що?
— Мамуся відвикла від хатньої роботи, отож квартира заросла брудом, бо я пішла жити до подруги. І таточко вперше за кілька років задумався: а чи дійсно все було так погано, як казала мамуся? Але я не повернулася, плювати мені на них. Живу тепер в свого хлопця, він мене розуміє, цінує і ніколи не принижує, а я собі вчусь і не згадую про них.
— Бо вони розтоптали тебе?
— В точку. — Віка киває різнобарвною зачіскою. — Саме розтоптали. Уяви картину: гості, колеги з кафедри, мамуся розхвалює досягнення Ігорька. Хтось каже: а я бачив вашу Віку в музичній школі на концерті, в неї — найвища оцінка, талант! — І що?
— Мамуся запихає в рот олів’є, що приготувала я, і переводить розмову на щось нейтральне, так, між іншим, кинувши, що я нетіпаха. І от десь в шістнадцять років до мене дійшло: я їм не потрібна. Я їх не цікавлю. Вони всі самостверджуються за мій рахунок. Вони мною просто користуються, тож хай наймуть краще хатню робітницю, чи як там знають. В мене своя дорога, я сама в себе одна. А іншого життя в мене вже не буде. — І що тепер?
— А нічого. Вони спочатку вдавали, що мене й не було в їхньому житті. Ігорьок для мамусі понад усе, а таточко — ганчірка, а не мужик. Щоправда, мати регулярно влаштовує мені сцени — здебільшого по телефону. Я таке про себе чую, що вуха в’януть. Не знаю, навіщо їй те потрібно. Вона, мабуть, просто любить принижувати людей. Я гадаю, мати — закомплексована психопатка. Але на людях — така мила і люб’язна, що нікому й на думку не спадає, що вона може бути іншою.
— Тобі сумно?
— А ти як думала? Не те що сумно, а образливо. Навіщо було мене народжувати, якщо я їм не була потрібна? Я про життя не просила. Власне, я зараз розумію: матінку психіатрові не завадило показати б, але де там! Та хай тепер як хочуть, мені до них діла нема. Я звикла покладатися на себе. Беру роботу — в мене комп’ютер є, якось живу. І хлопець у мене — супер. А в маман зараз гормони зашкалюють, тож хай Ігорьок і таточко сьорбають її клімакс — повною ложкою.
— Ти злишся.
— Маєш рацію. Злюсь. Ненавиджу їх всіх.
— З ненависті не виростає добро.
— Ну, це спірно. Іноді ненависть дає сили йти далі. Спитай у Сабрини.
— В її душі немає ненависті. Але й любові теж немає. Її душа наче спить.
Наталка дивиться, як за вікном густішають сутінки. Вона знає: та темна лісова дорога десь там. Вона чекає її. Серце Наталки несамовито калатає.
Вона заплющує очі. Із темряви виринає бліде обличчя. Це чоловік. Він неймовірно вродливий. Довге темне волосся спадає на плечі, довгасте тонке обличчя і тверда лінія підборіддя, гарно окреслені вуста та густі темні брови врозліт. Очі його опущені, й Наталці стає страшно. Вона боїться того погляду, але знає, що має побачити. Мусить. Це обличчя надто гарне, надто досконале… Чоловік підіймає вії, і Наталка нетямиться з дива. На неї дивляться сині сумні озера. Якась здавніла мука, невимовна туга в цих глибоких синіх очах, і дівчина переймається тим сумом. Їй хочеться… вона сама не знає, що за дивне відчуття входить у її істоту. Їй раптом стає так спокійно і радісно, наче вона віднайшла щось давно загублене, але дороге її серцю.
— Наталко, ти спиш? То перейди на ліжко, там зручніше, — Віка торсає її за плече. — Наталко!
Тіло Наталки безвільно зсувається на підлогу. Віка ледве встигає притримати її, хоч страшенно боїться, їй здається, що Наталка вже померла або ось-ось помре.
— Гей, хто-небудь, сюди! — Віка злякано озирається навкруги. — Ліко, Оресте Івановичу, швидше сюди!
За хвилину до кімнати вбігла Ліка, за нею поспішив Орест.
— Води! — Ліка бризкає водою в поблідле Наталчине личко. — Господи, вона непритомна! Вода не допомагає! Оресте, клич Мар’яна, може, він чимось зарадить!
Та Мар’ян з Аліною теж завважили лемент і метушню, тож вони вже тут. Мар’ян мацає пульс, піднімає Наталчині повіки, дає принесену Орестом нюхальну сіль, та мала циганка лежить на підлозі нерухома і бліда.
— Погляньте, вона синіє! — Віка показує тремтячим пальцем на обличчя непритомної. — Вона зараз помре!
— Скринька…
Голос Наталки хрипкий і зовсім чужий. Аліна схиляється над нею.
— Що, люба? Яка скринька?
З кишеньки її фартушка висипаються зубки часнику. Якраз за хвилину до шарварку Аліна чистила часник на підливу, а зубки брала з кишеньки, не довіряючи поверхні столу, що стояв немитий понад
