— Тут діялось щось страшне — давно. І воно ще тут. Я не знаю, що воно. Точніше, я можу тільки здогадуватись, але… я сама собі не вірю. Просто іншого пояснення немає. Я і так, і так повертала справу — ні, нема ще якогось пояснення, але ж того не може бути!
Мар’ян відчуває, що дівчина говорить більше для себе, ніж для нього. Власне, йому теж незатишно тут, хоча він і виріс майже в такому самому місці. Але він не розуміє, про що каже Аліна. Чоловічий розум не такий гнучкий, щоб зрозуміти очевидне.
Вони підходять до крайньої садиби. Це посіріла, поросла мохом хатина. Її маленькі вікна темні й непривітні.
— Агов, чи є хто?!
Голос Мар’яна розбивається об тишу. Аліна роззирається довкола. Двір поріс звичайною собі лободою, невеличкий зруб — криничка. Якийсь хлівець, вкритий почорнілими дошками. Двері хлівця геть зірвані, валяються в бур’яні.
— Не кричи. Мабуть, тут нікого нема, — Аліні страшно в цій пустці. — Ходімо далі.
— Ні, Алінко, загляньмо, що там? — Мар’янові страшенно цікаво. — Може, є якесь старовинне начиння, якщо візьмемо, нікому з того не буде нічого поганого, адже тут порожньо, пропаде — і все. Подивимось?
— Гаразд. Але я боюсь. Може, господарів просто немає вдома.
— Оце вже ні. Дивись, навіть до криниці стежки немає. Бур’ян стоїть незайманий, неприм’ятий. Ходімо.
Мар’ян впевненою рукою штовхає двері. Вони зловісно риплять, повертаючись у іржавих завісах, в обличчя дослідників віє смородом.
— Таке враження, що тут щось здохло, — Аліна гидливо морщить ніс. — О, скільки тут павутиння! Мареку, я не хочу туди. Будь ласка, ходімо звідси!
Мар’ян завважив благально стиснуті тонкі руки, зляканий погляд сірих очей — і зачинив двері.
— Як скажеш, — він обіймає Аліну за плечі. — Я зроблю так, як ти скажеш.
Вони йдуть далі і не бачать, як услід їм дивиться притиснуте до вікна обличчя — бліде, зморшкувате, з палаючими червоними очима. Ті очі палають жадобою і зненавистю.
Ліка з Наталкою попростували туди, де виднілись руїни якоїсь кам’яниці явно культового призначення. Ліка безтурботно плете вінок із величезних ромашок, невеличкий шкіряний рюкзак за її спиною видзвонює — Ліка причепила до нього срібного дзвоника — «задля стильності», як вона пояснила.
— Мене можна буде знайти, якщо я загублюсь, — Ліка сміється, блискаючи міцними зубами. — Отак розшукує козу моя бабуся — та, що живе в Біленькому.
Тепер високий голос дзвінка — єдиний звук, що порушує тишу. Наталка пильно вдивляється в руїни. Їй хочеться підійти і детальніше все оглянути, але її тривожить тиша, що залягла навколо. Їй цікаво і водночас моторошно. Тому вона наддає ходи.
— Ліко, не відставай.
— Нема куди поспішати. Ще тільки дванадцята година, стемніє нескоро, — Ліка наділа на голову вінок і тепер схожа на мавку. — Дивись, Наталко, що то таке?
— Може, каплиця, може, церковиця, хтозна. Потім подивимось.
— Гаразд. Власне, ми майже прийшли.
Вони і справді майже прийшли. Обминувши цвинтар, вони наблизилися до крайнього двору. Хата під шифером, біля хати — вицвілі лавиця і зруб колодязя, колись фарбовані в синій колір. Бур’яну не видно, хтось його ретельно повиполював. — Є тут хтось? — Ліка весело спинається навшпиньки. — Господарі!
За дверима щось шарудить, по тому дзенькнула клямка і надвір вийшла жінка. Вона висока й не дуже стара, вбрання її з темного сатину — спідниця, кофтина, хустка — поцяцьковане дрібними квіточками.
— Хто це тут?…
Вона підвела голову, і на дівчат глянули байдужі карі очі. Жінка вийшла з темної хати, отож сонце трохи засліпило її, але за хвилину вона здивовано розглядає дівчат. Вона втупилася поглядом в Ліку, що стоїть, облита сонцем і золотистою смагою, у ромашковому вінку, гарна, як мавка. Обличчя жінки кам’яніє зі страху.
— Хто ви такі? Як ви сюди потрапили?!
— Ми — студенти, приїхали на практику — збирати місцевий фольклор. Казки, легенди, пісні тощо. — Ліка дістає з рюкзака пляшку мінералки. — Пити хочеться — просто порятунку нема. Будеш?
Наталка хитає головою. Вона не хоче пити. Вона прислухається до чогось, чутного лише їй. Ліка відкорковує пляшку і починає пити — навхильці. Кілька крапель пролилися на землю. Ліка п’є і не бачить, що там, де впали краплі води, земля починає парувати. Ліка не бачить, та бачить Наталка. І бачить жінка, що вийшла з хати.
— Вам не можна тут бути, — голос жінки глухий і безбарвний. — Тікайте звідси, доки живі. Чуєте мене? Тікайте, негайно.
— Так нецікаво! — Ліка пакує пляшку назад до рюкзака. — Поговорімо трохи. Ми можемо заплатити вам, якщо розповісте нам якусь місцеву казочку. Як вас звати?
— Докія Петрівна, прізвище моє — Іваньо, — жінка озирається навсібіч, потім, вочевидь щось вирішивши, киває на лавицю. — Сідайте, дівчата.
— Дякуємо, — Ліка вмощується на лавиці, як господиня, Наталка сідає поряд. — То скільки вам заплатити?
— Ніц не треба. Що я робитиму з вашими грошима? Життя собі я на них не куплю…
— Ой, що ви таке кажете? — Ліка здивовано зводить брови. — Вам ще рано помирати.
— Ніхто не знає часу своєї смерті, окрім тих, що Знають.
— О, це достоту філософія! Пиши, Наталко.
— Їй не треба, — Докія Петрівна сумовито хитає головою. — Вона з тих, що Знають.
— То розкажіть нам щось просто так. Скажіть, що тут таке?… І ви ж, мабуть, знаєте пансіонат «Шовкова косиця»? Чому його закрито?
— Я не можу вам сказати, — жінка злякано озирається. — Не питайте мене про це. Тут ніхто вам не скаже.
— Якщо ви так боїтеся, чому не поїдете звідси?
— Я не можу. Якщо я помру деінде, а не тут, хто подбає про мене? Та я й не можу поїхати. Ніхто з нас не може.
— А багато людей тут? — Ліка зацікавлено озирається. — Щоб ми дарма не ходили.
— На лівий куток не йдіть. Там… там… не йдіть і все.
— А що там, небезпечно?
— Так.
— Наталко, а там же Мар’ян з Аліною! — Ліка підхопилась. — Швидше, треба їх знайти!
— Ой, біда! — Докія Петрівна обхопила голову руками. — Не ходіть туди, бо нема їх уже. Не знайдете… Вони самі вас тепер знайдуть. Ой, лишенько! Що то тепер діяти? Видить Бог, я не хотіла того…
— Що, що там таке? — Ліка нестямиться з жаху. — Негайно кажіть!
— Справді, що тут діється? Чого це ви голосите?
Вони повільно озираються. У дворі стоїть Мар’ян, поряд з ним — Аліна, живі-живісінькі. Аліна здивовано дивиться на портативну божевільню.
— Ну й люди тут! — Мар’ян спльовує в траву презирство й лють. — Позаростали бур’янами, поховались, як щури, не виходять, скільки не клич. Добридень, ґаздине, як ся маєте?
— Живі… вони живі, — жінка молитовно склала руки. — Та як ви там тільки ходили?
— А що там ходити… Пустка. — Аліна сідає в траву. — Добре, що вас надибали. Тут що, нікого нема живих — окрім вас?
— Так, дітки, нема нікого… живих.
— Досить, — Ліка рішуче підводиться. — Що ви тут розвели: живі — неживі, то є там хто чи нема? Яка трясця тут діється?
— Нічого, — Докія Петрівна вже знову безбарвна й байдужа. — Нічого тут не діється. Нема чого розказувати. Молоді постаріли, старі — повмирали, ото й усе. Що тут цікавого?
