буває, коли стіни бачили надто багато, а це зовсім старе місто, всяке траплялося. І гори теж… Якось так воно в них тут…
— Еге ж, екологічно чистий район. — Ліка принюхується до повітря. — Кисню забагато.
— То ходімо, знайдемо десь вантажівку і понюхаємо вихлоп, — Аліна посміхається кутиками уст. — Є ж у них тут десь вантажівки? Хоча, на крайній випадок, і легковик зійде за свячену паску.
Дівчата перезираються і стиха сміються.
— Чого вам так смішно, розкажете? — Мар’ян непомітно підкрався до них і разом обійняв обох за плечі. — Як на мене, то тут так весело, достоту як на цвинтарі.
— Та то я скаржилась Аліні, що тут кисню забагато, от вона і пропонує пошукати вантажівку — хай вона нам погазує, а ми постоїмо, продихаємось, бо від того клятого кисню аж у голові паморочиться.
Мар’ян регоче. Йому смішно від слів Ліки, а ще — приємно йти поряд із цими дівчатами, отак обіймати їх за плечі, відчуваючи пахощі їхніх парфумів, йому хочеться дивитися, як блискотить на сонці Алінине волосся, а ще краще — лишитися отут з нею тільки вдвох…
Мар’ян раптом пригальмовує і забирає руки від дівчат. Вони йдуть собі далі, а він стоїть, як громом прибитий від свого відкриття — йому дуже подобається Аліна Соколовська. Сабрина.
Він уявив, як торкається її вуст, обіймає її стан — і від збудження аж в голові запаморочилось. Він цілий рік бачив її в університеті, але насправді не бачив. Не знав, що в неї іноді, коли вона думає, що ніхто не дивиться, очі стають беззахисні й розгублені. Зате тепер знає. Як вона зраділа, взявши до рук подаровану Наталкою фарфорову ляльку!
«Чи мені шкода її, чи я її хочу? Не можу зрозуміти. Але мені хочеться захистити її від усього світу».
Мар’ян, задумавшись, іде назирці за дівчатами. Хтось торкається його руки. Наталка. Їхні очі зустрічаються.
— Вона — дуже хороша дівчина, — Наталка бере Мар’яна за руку. — А якщо людину починаєш жаліти, отже, вона тобі не байдужа. Розумієш, Мареку? скажеш про нашу експедицію? Щось аборигени видалися мені зляканими.
— Якби ж я могла сказати…
Наталка розпачливо стискає долоні. Вона знає, що саме відбувається, але пояснити хлопцеві те, що знає, — отут і зараз — не може. Ще не час. Адже вони мають їхати туди, повинні. Така воля богів.
6
Синій мікроавтобус підіймається вгору по старому засміченому шосе. Одразу видно, що цією дорогою ніхто не їздив, ліс підступає дуже близько, де-не-де доводиться зупинятися й відтягувати з дороги гілля і стовбури.
— Тут років двадцять нікого нема, — водій, повнявий веселий чоловік років п’ятдесяти, вважає своїм обов’язком пояснити місцеві труднощі. — Я живу в Мукачевому вже п’ятнадцять років, переїхав сюди з Ужгорода, до жони, так от на моїй пам’яті тут уже нікого не було.
— А чому? — Орест із задоволенням упізнає знайомий діалект. — Тут, здається, гарна місцина.
— Та всяке патякали, дурню якусь. Щось там колись сталося, жіночки пропали. От і закрили. Ви там ґаздуватимете, як самі схочете. Як там зараз, невідомо, та гадаю, що якось перебудете, це ж недовго.
— А що ж саме сталося? — Наталка напружено чекає відповіді.
— Та Бог зна, я не дослухався до чуток. Оце якби тут моя жона, та б охоче розповіла, вона любить оповідки. А я — ні. А ви добряче навантажилися, вистачить харчу. Ось тільки мінералку даремно везете, там є питна вода — куди там цій мінералці!
Западає мовчанка. Кожен думає щось своє. Наталка стискає пальці, аби вгамувати нервове тремтіння, Ліка бліда і втомлена, Мар’ян дивиться у вікно. Орест думає, чи не було жорстоко з його боку тягти сюди цих студенток заради власної дисертації.
«А як хто з них захворіє? А якщо трапиться якесь лихо — адже вони самостійно ходитимуть селами, лісовими дорогами? От, дідько, хоч бери та повертай назад!»
— Ви часом не знаєте, чи там є телефон? — Орест з надією поглядає на водія.
— Напевне, що є, а от чи працює він? Приїдемо і глянемо, якщо не працює, я доповім, і на час вашого перебування його ввімкнуть для вас.
— Дякую.
— А в мене є мобільник! — Ліка витягає з сумочки апарат. — Ой, не працює!
— Ліко, в нас теж є мобілки, та ми ж у горах, — Мар’ян сміється своїм тихим сміхом. — В таких місцях телефони зазвичай мовчать. Сигнал не проходить. Навряд чи тут десь є вишка.
— Приїхали, — водій глушить двигун. — Вишки тут нема. Хоч би генератор працював, дай Боже, ось підемо подивимось.
Машина зупинилась, і товариство висипало назовні.
Покинута будівля похмуро приглядається до них. Це трикутний корпус зі скляними стінами й білими балконами. Територія загороджена колючим дротом, скрізь — застережні написи.
— Отут ви й житимете, — водій теж вийшов з кабіни. — А добряче місце! Ніколи не був, оце вже розкажу жінці! Най мені заздрить. Розмов буде на рік.
— То ви тут ще не були? — Ліка звертає очі на чоловіка. — А хіба у вашому господарстві не знайшлося водія, що вже їздив цією дорогою?
— Та най би їх шляк трафив! Всі такі зайняті, що куди твоє діло. Ото як сказав директор, так попірнали під капоти та позалазили під машини — поламалися й край! Воно, звісно, рейс не дуже вигідний, дорога стара, неїжджена давно, та не йти ж вам сюди пішки! Вони майже всі місцеві, їм і нецікаво, а мені хотілося подивитись. То мерщій, хлопці, вивантажуймо харч, бо я маю засвітла доїхати, а ви — засвітла влаштуватися. Ось у мене ключі, ввімкнемо електрику, воду. Гайда, дівчатка, до хижі.
Дівчата побрали валізи й сумки та рушили до входу. Зблизька стало видно, що вікна — сірі від пилу, подвір’я — вкрите ломаччям, мармурові лави сиротами визирають з-під куп сміття, фонтани не працюють, а на місцях трояндових клумб росте шипшина.
— Тут наче в зоні відчуження, — Віка роззирається навколо. — Наче після атомної війни.
— Може, тут сталося щось гірше, — Ліка відчуває, як по її тілу віє вогким холодним вітром. — Дивно, вітру нема, а я почуваюсь, як у погребі.
— Я теж, — Аліна дістає з сумки і одягає пухнасту кофтину. — Мар’ян мав рацію, так до застуди — один крок. Цього нам ще бракувало для повного і всеосяжного щастя.
Водій відмикає двері, й вони заходять у хол. На підлозі лежить величезний барвистий килим, по кутках зачаїлися затишні крісла і столики, на яких купками лежать старі газети й журнали. Онде в одному із крісел залишилось чиєсь гаптування, там — лежать забуті окуляри, кілька книжок. Якби не товстий шар пилу, то могло б здатися, що люди щойно пішли звідси — просто вийшли на прогулянку чи на процедури і зараз повернуться.
— Дивна річ… Це номер журналу «Здоров’я» за червень 1987 року, — Віка бере з купи вкритий пилом журнал. — І це був новий номер, цю купу преси принесли і не встигли розсортувати.
Отже, тут і справді не було нікого двадцять років.
— Ходімо, якось влаштуємося, бо скоро вечір, а чи буде світло, невідомо. — Аліна бере свою сумку.
Ліка клацнула вмикачем. Спалахнуло світло.
— Слава богу, хоч це працює, — вона взялася за свою сумку. — Але ти маєш таки рацію: нам час господарювати. Хто як, а ми підемо шукати собі притулку.
Вони рушають сходами нагору, інші знехотя йдуть за ними. Всім їм хочеться дочекатися чоловіків, та емансиповані жінки двадцять першого століття не мають права на такі слабкості. Отож, ховаючись одна за одну, дівчата піднімаються широкими сходами.
Вони виходять у довгий коридор-галерею. Ряд дверей, одні з них зачинені, інші — розчахнуті навстіж,
