Боявся щось сполохати у цій жінці і чекав слушної миті.
Я взяв великого рака (він був ще гарячий) і‚ відірвавши йому одну клешню‚ довго дивився на Камілу. Вона була незворушна.
Я відпив пива і запитав‚ чи немає у їхньому барі цикути.
Каміла не знала‚ що це таке.
Я сказав‚ що це така рослина‚ з якої роблять один цікавий напій.
Ні‚ сказала вона‚ цикути у нас немає.
Тоді я подивився у вікно‚ де вже темніло‚ і вдруге за цей день сказав‚ що тут чудовий краєвид. А якби я був художником‚ то неодмінно намалював би ці сосни. Я навіть передав куті меду і сказав‚ що соснову глицю найкраще малювати шприцом.
— Як це? — спитала вона. Жодна тінь не пробігла її обличчям.
Вона‚ ця бісова мулатка‚ була невловима з лиця‚ шкіра її не червоніла‚ не блідла і не темніла — куди вже далі. Величезні груди‚ націлені в мене‚ підіймалися й опускалися рівніше за морські приливи відпливи.
Вона продовжувала сидіти біля мене й тоді‚ коли до бару знов увалився найдосконаліший із наземних приматів на ймення Жора; я здивувався‚ угледівши в його руках дитячу гармошку‚ та потім роздивився‚ що ні‚ це була не іграшка‚ а звичайнісінька трирядка.
— Каміло‚ вимкни музику! — і далі керував коханець страждалець. — Зараз нам Жора заграє.
Жора відсунув убік стілець‚ скособочився на ньому і став порипувати гармошечкою‚ ремінець якої врізався йому в плече‚ де мала б висіти рушниця. Грубі лопаткоподібні пальці незґрабно нишпорили по ґудзиках‚ та зненацька із рипів скрипів вродилась мелодія і Жора заспівав таким жалібним голосом‚ що можна було здуріти: печальний Кінг Конг розтягував маленьку дитячу гармошку‚ добуваючи з неї мільйон голочок‚ що проникали в самісіньке серце. Вони солодко розтинали груди‚ вивільняючи душу з важкої тілесної оболонки.
Гірко плакали берези‚ темна нічка розсипала на небі зорі перли‚ які тяглися до землі своїми тонкими променями‚ та моя звільнена хвора душа линула у тих променях — в астральному світлі — не до своєї планети‚ де на неї чекало світле пристановище спокою‚ моя навіжена хвора душа летіла до Ольшанського цвинтаря[21]‚ де була вічна темрява і вічне зітхання дерев‚ а тим часом хворий мозок‚ що лишився тут‚ вражено відлічував: один — два — три… один — два — три… один — Черкаси‚ два — берег черкасів‚ три — поет вигнанець Черкасенко… Нічого немає випадкового у житті‚ усе пов’язане і переплетене єдиним світлом Неба‚ і кожна дрібничка має свою доцільність. Коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ. І раптом я побачив долоню‚ а на ній ключ. Це була світла долоня‚ хоча й належала вона мулатці‚ але ж у них завжди білі долоні (навіть у муринів завжди білі долоні)‚ і я здогадався‚ що це був ключ від кімнати над прірвою‚ за яку я сплатив завдаток.
Коли спускався східцями вниз‚ то ввижалося‚ що чую на них кроки зимового рибалки‚ хоч вони‚ ці литі бетонні східці‚ не подавали жодного звуку.
Перед мотелем стояли моя попелюшка і темно синій «BMW»…
Білого фургона не було.
Тепер я піднявся на другий поверх правими боковими сходами‚ на яких Каміла бавилася з вітром‚ випробовуючи його чоловічу повноцінність.
Двері до коридору були незамкнені. Килимова м’яка доріжка скрадала мої кроки‚ і я пройшовся тим коридором з кінця в кінець — він був вузький‚ але перетинав чи не весь будинок. На дверях — між моєю і другою житловою кімнатою — я не без подиву запримітив напис‚ який важко було розібрати в сутінках коридору‚ і, тільки креснувши запальничкою‚ прочитав на цілком офіційній табличці: «Комора».
Я вчасно стромив ключа в замкову щілину‚ бо сюди вже хтось ішов. Глянув через плече і ледь не торкнувся Камілиного обличчя своїм. Воно‚ її обличчя‚ зливалося із сутінками так само‚ як брунатні трусики із густою смагою тіла.
— Я вирішила глянути‚ чи ви впоралися із замком‚ бо він заїдає‚ — виручила мене Каміла.
— Справді‚ у мене щось не виходить‚ — збрехав я.
— Його давно треба поміняти‚ але в Жори ніяк не доходять руки.
Каміла теж недобачала в коридорі‚ бо торкнулася мене гарячою пругкістю грудей‚ у яких‚ безперечно‚ було набагато більше ніж 36,6 градусів за Цельсієм. Потім вона нахилилася до замка‚ вертіла ключем туди сюди‚ так само вертіла дольками невідомого мені плоду‚ і хоч тут‚ у коридорі‚ не було вітру і ніхто не задирав їй спідничку на голову‚ я виразно бачив усе‚ що діялося під тією спідничкою‚ бачив ще виразніше‚ ніж воно є насправді‚ бо уява завжди яскравіша за сутінну реальність. Якби Каміла була гола голісінька‚ її темне тіло все одно злилося б з пітьмою.
Ключ таки повернувся у примхливій щілині‚ вона штовхнула двері й‚ увімкнувши світло‚ запнула на вікні жовті атласні штори‚ хоч ніхто не міг зазирнути в те вікно‚ окрім нічної пташки‚ що летить на світло в пошуках здобичі.
— Думаю‚ ви не пошкодуєте‚ що зупинились у нас‚ — вона підійшла до білих дверей‚ що були поруч із ліжком у лівій стінці‚ і відчинила туалетну кімнату. Зір вбирали дві величезні рожеві мушлі — дві ванни так сяяли перламутром‚ що мені‚ суботньому гостеві з порушеною психікою‚ знадобилося десять секунд‚ аби второпати‚ що ванна там одна‚ то на всю задню стінку туалетної кімнати відкрило свій усепоглинаючий рот дзеркало‚ і вже звідти‚ із глибини дзеркала‚ Каміла промовила:
— У нас навіть гаряча вода є‚ чого не скажеш про жоден районний готель.
Вона повернулася до мене‚ і її великі‚ мов сливи‚ губи опинилися так близько‚ що теж‚ як свічадо‚ могли поглинути мене всього з головою‚ поглинути разом з усіма комплексами‚ набутими в цьому непевному житті; вони‚ її губи‚ могли раз і назавжди покінчити з моїми патологічними сумнівами і підозрами.
Казку співав Кінг Конг‚ що наче прийшов із далекої Африки‚ щоб пробудити голос крові у цій безстрашній жінці‚ яка ступала лезом бритви; там унизу не було білого фургона‚ але ж він міг з’явитися будь якої хвилини‚ однак ця кров уже палала вогнем‚ вона стікала вже лезом бритви‚ і коли Каміла потяглася до мене‚ дихаючи оральним жаром‚ я‚ нещасний навіженець, хлюпнув на той жар крижаною водою.
Саме тоді я сказав:
— Каміло‚ адже ви добре знаєте Олексу Остапчука.
— Про що ви?
— Не про що. Про кого. Я кажу вам про Олексу Остапчука‚ з яким ви навчалися в інтернаті.
— Ох! — зітхнула вона. — Так би відразу й сказали. А то Олесь‚ Олекса… Ви б ще Олександром Македонським його назвали.
Таки її була правда.
— Мені здавалося‚ що ви одразу його згадаєте.
— Я взагалі не люблю згадувати інтернат.
