— Хіба після того ви його не бачили?
Якусь хвилю вона повагалася‚ — мовляв‚ після чого? — та потім похитала головою:
— Ні.
— Але ж ви добре пам’ятаєте Олексу?
— Пре чи чудово‚ — вихопилося в неї, і я закляк‚ бо те чудернацьке слово нещасний знавець живих і мертвих мов чув у своєму житті лише раз і тільки від однієї людини‚ — це було того грудневого вечора‚ коли суботній чоловік дав мені ключ.
Настала моя черга робити лице непроникним‚ щоб не видати радість щасливого збирача перлів‚ котрий нарешті міцно нанизав на своє намисто безцінну чорну перлину.
— А чому ви про нього питаєте? Ви знайомі?
— Ні‚ — сказав я. — Навіть ніколи не бачились. Але річ у тім‚ що ваш Остапчук став відомим художником‚ і мені доручили написати про нього статтю. Тож я вирішив почати зі школи…
— Сама згадка про інтернат у мене викликає огиду‚ — сказала вона і пішла до дверей‚ та вже на порозі спинилася. — Ви від’їжджаєте зранку?
— Удосвіта.
— Коли щось треба‚ скажете. Дзвінок при вході до бару. На добраніч.
Тепер в її жилах‚ як і в голосі‚ була крига.
— Каміло!
Вона натяглася‚ як струна‚ а я‚ перш ніж сказати‚ витримав садистську паузу.
— Мені сподобалися ваші раки. Я хочу‚ щоб ви їх зварили мені в дорогу.
— Скільки?
— Півсотні.
— Все? — вона, як лошиця, переступила з ноги на ногу.
— Ні‚ не все… Ще хочу запитати‚ — я знову помовчав‚ наче не міг наважитись. — Мені у вас дуже приємно‚ Каміло. Якщо я раптом захочу колись порибалити‚ чи можна буде тут зупинитися надовше?
— Тут зупинятися нікому не заказано. Але попередьте зарані.
Літом у нас завізніше.
Вона зачинила двері.
Сон не брав мене на цьому ліжку над прірвою. Замість ніжного шепоту лісу і зітхання верболозу я чув стогін сосон і завивання голодного вітру. До того ж у коридорі час від часу озивалися чиїсь кроки: чи солодка парочка не могла загріти собі місця‚ чи охоронець перевіряв замки‚ чи може‚ мені вже просто привиджувалося.
Навіть примітивна русалка‚ що хтиво усміхалася до мене з картини на стіні‚ випинаючи свій лубковий лобок‚ здавалася лихою мойрою[22] неминучості‚ яка так легковажно перетинає нитку людського життя.
Моя кохана Сана‚ мабуть‚ реготала б до сліз‚ якби зараз лежала поруч і раптом побачила‚ як я ще раз перевіряю‚ чи замкнені двері‚ і кладу під подушку важкий «Марголін». І якщо я так не зробив‚ то тільки тому‚ що постійно відчував біля себе її присутність.
Частина друга
Тепер мені часто снився піщаний вітер‚ снилися величезні сосни‚ які постогнували від того вітру‚ а піщана курява навіть уві сні забивала подих‚ і я прокидався через те‚ що не міг дихати. Кожен лікар вам скаже‚ що коли ви не можете набрати повні легені повітря‚ то щось негаразд із нервами‚ та я передовсім нарікав на «своє» помешкання‚ з якого не вивітрювався тютюновий дим навіть тоді‚ коли навстіж відчиниш усі двері й вікна.
На мене все дужче тисли ці голі стіни й високі стелі: адже червень стояв на порозі‚ а той‚ хто дав мені ключ‚ не з’являвся.
Мій суботній чоловік був десь у вічній дорозі‚ і я дедалі більше схилявся до думки‚ що він не повернеться вже ніколи.
Я ще мав сподіванку‚ що ось-ось нагодиться Саватій Ярчук, і ретельно готувався до розмови‚ однак і він не казав сюди носа: видно‚ таки взяв наперед чималу суму або квартира взагалі була не його‚ а тільки оформлена на це суботнє ім’я — чого в житті не буває? Хоч наша уява й виразніша за реальність‚ вона‚ ця сутінна реальність‚ часто перевершує навіть «таємну казку».
Можливо‚ сюди ніхто не з’явиться і через рік‚ і через два‚ — думав я‚ — тоді таки доведеться пожбурити ключ на середину Дніпра‚ де його проковтне‚ як блешню‚ найспритніший хижак‚ потім цього судака чи щуку впіймає котрийсь із рибалок і‚ ймовірно‚ знайде свій ключ.
Та поки впіймається хитра щука‚ я сам уже опинився у ятері і не міг віднайти оте замасковане вічко‚ в яке так легко зайти‚ а вийти несила. Однак я мусив його знайти‚ інакше або задихнуся у цьому ятері‚ або потраплю до «павлівки»[23]‚ де бігатиму з палати в палату й кричатиму: «Панове! Чий ключ? Зізнавайтеся‚ я знаю‚ що його дав мені хтось із вас‚ бо так нормальні люди не роблять! Я знаю це пре чи чудово!!!» І тоді на мене зодягнуть гамівну сорочку‚ а коли я вже лежатиму після конвульсивних корчів у німому отупінні‚ до мене підійде терноока‚ біловуста лікарка й скаже: «То я тобі дала ключ. Хіба він не вартий тієї сакви доларів‚ яку ти мені підкинув?» — «Сано‚ — скажу я‚ — кому ж як не тобі знати‚ що ключ мені дав Олекса Остапчук. Розв’яжи мене‚ бо я не можу до ладу розповідати‚ коли не перебираю в руках своє намисто. Навіщо ви його в мене забрали‚ адже це фетиш‚ хіба ви‚ професіонали‚ не знаєте‚ що не можна забирати у психічно хворої людини її фетиш? Ось так‚ дякую… — мої очі світяться зеленими вогниками‚ як світлячки‚ і я знову перебираю своє намисто. — Ось дивись‚ Сано… Цей Остапчук нестямно кохає Камілу… як я тебе… Він знає‚ що вона заміжня‚ що їй до нього немає ніякого діла‚ знає‚ що це повія‚ але не може її забути. Вони всі несамовиті‚ ці художники‚ Сано‚ вони всі повинні бути ось тут разом зі мною. Згадай Ван Гога‚ згадай Тулуз Лотрека‚ який свідомо заразився сифілісом від рудої повії‚ аби лиш переспати з нею один єдиний раз. Олекса не з’являвся у рідних краях‚ там у нього нікого вже не було‚ але його сердешна душа постійно витала біля отого млина‚ Сано‚ біля Каміли. А одного разу він випадково зустрів її десь у Києві. Саму. Можливо‚ то вона приходила до нього в майстерню. Вона його не кохала‚ Сано‚ однак пам’ятала‚ що це‚ може‚ єдина близька їй душа‚ єдина людина‚ яка готова була віддати за неї цю душу. Але Каміла приходить до Олекси з жалю‚ а не з любові‚ і він це розуміє.
Напевно‚ десь тоді вона обмовилася‚ що в Києві у них є квартира‚ яку вони хочуть здати‚ й Олекса
