Чаша Амріти

— Ой прибудь, прибудь, моя миленька,
Та з далекого краю.
Ой та як мені повівати —
Яри глибокії.
Ой та як мені прибувати —
Краї далекії.
Хилітеся, густі лози,
Та куди вітер віє,
Ой дивітеся, карі очі,
Відки милий їде.
Хилилися густі лози
Та вже перестали,
Дивилися карі очі
Та й плакати стали…

Туга стисла серце Михайла безжалісною рукою. Покотилися сльози з очей. Життя моє, Ганнусю, чому так рано пішла від мене? Навіщо покинула серед пустки, під порожнім небом?..

Він налив собі велику склянку перваку, винив, аж забило дух. Мати смикнула за сорочку, благально прошепотіла:

— Не треба, синочку… Синочку, не треба…

— Хай п’є, Мокрино! — Басом заревів Кпим, бликаючи налитими кров’ю очицями. — Тільки й нашого! Хай п’є! Учений чи товчений — га-га-га! — всі люблять горілку… бо вона, голубонька, гріє душу… чи то пак, нема душі! Заплутався я, ну та біс з ним! Наливай і мені. Та горілку жінкам не давай, хай їм… ик!.. наливка! Пісню, кумонько!. Пісню!

Кума Марина охоче поклала ложку і почала виводити високим дзвінким голосом:

— Віє вітер, віє буйний,
Дуба нагинає.
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає:
«Скажи, вітре, скажи, буйний,
Де козацька доля?
Де надія, де гетьмани,
Де слава і воля?»
Йому вітер одвічає:
«Знаю, козак, знаю.
Твоя доля козацькая
В зеленому гаю…»

Перед очима Михайла пливли розмаїті кола, але він ще тримався річища свідомості, намагався піймати думку пісні. Віками, десятками віків плине сумна скарга лицарів… Шукачів… Де вона — доля? Де знайти її? Чи є вона? А може, лиш міраж, насмішка над бідними ляльками, створеними для гри примхливою природою?

— …Затоптана, заорана
Сірими волами…
Схиливсь козак та й заплакав
Дрібними сльозами…

А чоловічі баси гнівно скаржилися, дорікали покійним матерям і пращурам:

— Породила мене мати
В зеленому просі,
Дала мені гірку долю,
Горюю я й досі.
Породила мене мати
В зеленому житі,
Дала мені злую долю,
Тяжко з нею жити…

Сусіда Клим з дзенькотом поставив склянку на стіл, безтурботно підхопив драматичну мелодію:

— Повезу я свою долю
На торг продавати,
Ніхто долі не купує,
Нічим торгувати.
Гей, повезу я свою долю
Із торгу додому,
Та й ударю свою долю
Об піл головою…

«Так, так, — дзенькнуло в затьмареній свідомості Михайла. — Об піл головою. Щоб нікому не дошкуляти, щоб нікого не мучити. І одразу все стане на своє місце. Тиша. Барвінок виросте на горбку. Співатимуть пташки. Ха-ха. Сентименти. А все ж таки… гарно… І природу можна обдурити… обвести навколо пальця… Ха-ха-ха…»

Михайло підвівся, вийшов з-за столу. Гості не звертали на нього уваги, співали іншої пісні. Тільки мати наздогнала сина в сінях, благально прошепотіла:

— Тримайся, Мишку. Не можна ж так…

— Як, мамо?

— Я ж бачу. Ти сам не свій. Вона тебе зурочила. Ще зі світу згубить…

— Хай згубить, мамо. Що мені до того?..

— У тебе син є, Мишку… Та й сам ти не старий…

— Мамо… ти мудра в мене… ти найрідніша моя… — Михайло важко впав на лавочку, притягнув до себе матір. — Але що я подію з собою? Нецікаво мені без неї… Для себе? Нащо мені для себе? Син? Він ближче до матері. Не пропаде… Ви — вже самі добудете…

— Що ти таке мовиш, синочку? — лякалася мати. — Наче, не дай бог, надумав щось погане…

— Та пі… ще не надумав… Може, надумаю…

— Одведи й заступи, — перехрестилася мати. — Навіть не думай, викинь таку думку з голови. Як любив її, то не можеш накласти руки на себе. Яка ж то любов, коли вона веде до згуби страшної?

— А знаєш… ти правду сказала. Гарно сказала, мамо… Любов для життя… А яке життя… коли її нема?