Страшно й дивно…
— Глянь на небо, синочку… Глянь, які зорі… Аж серце мре…
Михайло звів очі вгору. Мерехтливе вогнище далеких світів увійшло в душу, мов цілющий бальзам. Безладні мислі розпорошилися, примовкли, неспівмірні й нікчемні перед величчю неба. Мати з сином сиділи мовчки, прислухалися до вселенської тиші, а в те тривожне мовчання вривалися запальні голоси:
— Ні, ти скажи мені, скажи, не викручуйся… де він — Бог? Понавигадували, начіпляли… а де він? Хто його бачив?
— Людина — бог, — глухо відказав коваль. — Все в ній. І світло, і ніч. А що — неправду кажу? Людина й мурує, і руйнує. Ти мені не заперечуй, Климе. Ти любиш базікати багато. Не кип’ятись, а слухай. Я оцими руками гори залізяччя перекував. Скільки косарок та комбайнів чи плугів од мене пішло на поля…
— Так ти хто — бог? — хрипко засміявся Клим. — Творець?
— Бог, — з гідністю відповів коваль. — А хто руйнує, вбиває — чорт. Найбільший бог, я тобі скажу, це — хлібороб, сіяч. Вийде навесні в поле, сійне жменю зерна в ріллю, а восени — засіки ломляться. Ого, ще й який бог — людина. Богіша од усіх богів!..
У хаті замовкли, певне, оцінюючи філософію старого Кузьми. А мати поворухнулася, прошепотіла:
— Гарно батько сказав. Та все ж таки перебільшує. Дуже багато в людях ще поганого, дрібного. І не стільки поганого, як дрібного. Нікчемного. Я люблю дивитися на зорі. Ти, мабуть, од мене любов ту перейняв. Вийду, гляну… і здається мені все земне таким мізерним, неважливим…
— А що ж важливе, мамо?..
— Огонь… Зірки, сонце — все горить, палає. Все небо в огні… А ми так… мокрі якісь… чадимо. Ото життя… Якби так жити — в огні… Може, колись і ми станемо зірками. Бабуся моя колись мені таку казку розповідала… Що праведні люди стають зірками, щоб світити іншим, тим, які йде не піднялися вгору…
— Ти що… віриш у безсмертя?..
— Не знаю… Я малописьменна. Тобі видніше… А все ж таки задумуюсь часто: а де я була, як мене не було?
— Химерне… запитання…
— Чому ж… ще як дівкою була, все отак було замислюся і цілий вечір думаю. Аж голова болить. Вже мені потім учитель один казав, що я дурне питаю… а воно знов і знову крутиться: де я буду, як мене не буде?
— Ти теж туди, мамо… Філософи всіх віків… мудрують над тими запитаннями… Пробач, матусю, мені погано… я прогуляюся… Піду в ліс…
— Дивися ж, синку, не заблудися…
— Ха-ха… та я тут всі виходи знаю… навпомацки розшукаю дорогу…
— Не дуже хвалися… Нові посадки, кущі, багато чого змінилося… А ти ще напідпитку…
Михайло, похитуючись, зійшов з ґанку, помахав рукою, рушив до воріт.
— Нічого… я все знаю… Голова чиста… тільки ноги важкі, як свинцеві… Трохи просвіжуся…
Вийшов за обійстя, минув горби. Голоси п’яних гостей тихішали, десь вили собаки. Пружні лози хльоскали по обличчю, з-під ніг духовито пахтів чепчик. Хиталися зорі в небі, танцювали якийсь грайливий танець. Михайло зупинився, глибоко зітхнув. У роті гидко смерділо самогоном. Він сплюнув, схилився до землі, вирвав, намацавши в пітьмі пучку чепчику, пожував. Терпкі стебла холодили піднебіння, язик. Він сів на горбку. Потім ліг, розкидавши руки, горілиць.
Красо моя невимовна! Навіщо ти? Маниш, обіцяєш, заспокоюєш. Може, є розгадка? В чому ж вона? Скажи… Для кого ти убралася в зоряні вінки, в шати пахучі?..
Нічна волога пронизує кості. Встати б. Не хочеться. Руки й ноги неслухняні. Склеплюються очі. Приємно, страшно. Крізь примружені вії мерехтить зоряне колесо. Обертається. І здається Михайлові, що він прикутий до неосяжності, серед безодні. Нема кого покликати, нема на кого сподіватися. Хто розкує, хто розіб’є кайдани, коли він сам — закатований і кат? Кричи, гукай — лише космічна безодня іронічно відгукується на відповідь…
Тужливо, тяжко, невимовно тривожно…
Грає серед пітьми веселка, наближається. Хто це? Невже ще є жива душа серед безмежжя? Невже є?
Він розплющив очі. Під сосною стоїть Ганнуся. Вбрана в тем-но-синю сукню, помережану зірками. Війок з білих лілей на чолі, китиці калини. Личко усміхнене, лагідне. Тільки очі сумні.
Михайло не здивувався. Серце болісно затріпотіло, та в свідомості майнула думка: «Як же це? Вона ж там, у похмурому підвалі».
— Ти жива, Ганнусю? — тихенько озвався він.
— Жива, коханий, — кивнула Ганнуся.
— Де ти тепер?
— У нас великий сад. І багато-багато квітів. Нас восьмеро дівчат. Ми доглядаємо квіти. Скільки не йди — все квіти, квіти, червоні маки. А людей не видно. Я сумую за людьми.
— Ти до мене прийшла, Ганнусю? Ти пожаліла мене?
— Я винна перед тобою, коханий, — схиливши голову, мовила Ганнуся. — Не прийшла тоді. Ти дуже мучився. Пробач мені. Вставай, Михайле, підемо вінчатися. Вже й дружки мої чекають. Одгуляємо наше весілля.
— Ходімо, — згодився Михайло. Легко підвівся з горбка, поплив над землею, взяв Ганнусю за прозору руку. Дівчина затріпотіла, в очах її спалахнуло щастя. Вони разом рушили понад лозами до густого лісу.
Поміж деревами переливається жар-цвітом папороть, кидає срібні полиски на трави, на кущі терну й глоду. Ліс мовчазний, ніби зачарований. А ось і галявина. Посередині — багаття. Довкола стоять семеро високих дівчат, усі в білому. Золоті коси тугими хвилями спадають на тонкий стан, вії у всіх опущені, очей не видно. Тихо, беззвучно горить полум’я, іскри не скачуть з нього, і від того Михайлові стає моторошно. Та ось дівчина промовляє до Ганнусі:
— Подруженько, чи вже ви готові до весілля?
— Готові, — дзвенить голос Ганнусі.
Дівчина втоплює глибокий страшний погляд в Михайла, пронизує його наскрізь.
— Чи любиш Ганнусю?
— Люблю, — помертвілими губами шепоче Михайло.
— Чи міцно, чи навіки?
— Навіки, дівчино. Глянь в серце моє, коли можеш бачити…
— Бачу, — вже лагідніше мовила дівчина і усміхнулася ледь помітно. — Добре, козаче. А чи повінчаєшся з нею?
— Хочу вінчатися.
— А ти, Ганнусю, чи кохаєш його?
— Кохаю, сестро.
— Навіки?
— Навіки, назавжди, подружки мої.
— Будеш вінчатися?
— Буду. Я готова, сестри мої.
— Станьте посеред вогнища, — наказала дівчина.
Ганнуся глянула на Михайла. Він якусь мить сумнівався, острах пронизав серце. Як же так? Вогонь спопелить їх, яке ж це вінчання?
— Не бійся, — суворо мовила дівчина. — Ти сказав, що кохаєш її віковою любов’ю. Вічне не боїться вогню. Певний себе, козаче? То йди сміливо…
Полум’я охоплює молодих. Тепло, приємно. Темними привидами стоїть стовічний ліс, колихаються казкові дівчата. Одна з них починає співати тоненьким тихим голосом:
