колонізатори нав'язали їм, — малороси». Незважаючи на це, серед селянства й далі продовжували жити думи часів Гетьманщини та Січі. Творча інтелігенція зберігала українську ідею. В 1897 p. було засновано нелегальну Всеукраїнську демократичну організацію для координування діяльності національних культурних і громадських груп. І все ж цього було недосить, щоб напередодні XX ст. можна було говорити про початок масового визвольного руху серед українського населення. Відродження нації виявилося несподіваним і непереборним. За твердженням провідного діяча українського національного руху Миколи Ковалевського, цей рух набув справжньої масовості в 1912 p.
У 1902 p. сталися, а в 1908 p. — повторилися значні селянські заворушення. Це була важлива ознака пробудження народних низів, оскільки на відміну від владущих класів, які складалися головним чином із неукраїнців, корінне — в основному сільське — населення було українським. Націоналістичний рух, що народжувався, мав в Україні (як і в Польщі, в майбутній Чехо-Словаччині та інших країнах) переважно соціалістичний напрям. Перша справді політична партія — Революційна українська партія (РУП), заснована в 1900 p., невдовзі потрапила під марксистський вплив і розкололася. Одна її частина приєдналася до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), але скоро припинила існування, а друга, прибравши назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), відійшла від Леніна на грунті самоврядування. Однією з найважливіших національних партій була Українська партія соціалістів- революціонерів (есерів), яка, щоправда, аж до 1917 p. не користувалася великім впливом.
У 1905 p. з'явилася перша в імперії україномовна газета — «Хлібороб», а слідом за нею почали виходити й інші (особливо слід відзначити першу українську щоденну газету «Рада»). 1907 року, нагадаємо, вийшло друком повне видання творів Тараса Шевченка. В Державних Думах різного скликання, обраних за конституцією внаслідок революції 1905 p., активно діяли українські депутати. В Першій Думі вона сформували блок із 40 представників, а в Другій висунули вимогу автономії України.
Визвольний рух наражався на численні перешкоди. Так, у 1910 p. Столипін, який попри всю свою прогресивність в економічних питаннях був типовим російським імперіалістом у національному, дав вказівку закрити українські культурні товариства й видавництва, а також припинити читання лекцій українською мовою в університетах. Тим самим фактично заборонявся «публічний» ужиток української мови. В цьому питанні проти Столипіна не виступила російська «прогресивна» чи «радикальна» преса, хоч деякі помірковані ліберали й висловлювалися в підтримку українських культурних (але не політичних!) вимог.
А проте загасити національний рух було вже неможливо. Новим могутнім стимулом для його піднесення стало відзначення в 1914 p. сторіччя з дня народження Тараса Шевченка, проведене попри шалений опір із боку урядовців. У цій патріотичній акції брали також участь селяни.
Під час першої світової війни українська преса перебувала під забороною. Було припинено всю національну освітню діяльність. Незважаючи на всі засвідчення лояльності з боку провідних українських діячів, їх заарештовували та засилали.
Порівняно пізнє українське відродження (хоч і не пізніше, ніж в інших східноєвропейських народів), помилкове ототожнення лінгвістичної спорідненості з мовною індивідуальністю, відсутність політичних кордонів між Росією та Україною, — все це дало змогу неуважному Заходові скласти хибне уявлення, нібито не існувало ніякої української нації, подібної, скажімо, до польської чи російської. Це абсолютно безпідставне уявлення й досі визначає, принаймні на рефлекторному рівні, наше ставлення до українства й потребує свідомого перегляду.
З марксистського погляду національність — це порожнє місце. «Пролетаріат не має своєї країни», — твердили Маркс і Енгельс, а в «Німецькій ідеології» визначали пролетаріат як утілення ліквідації всіх класів, національностей тощо в межах сучасного суспільства.
В 1916 p. Ленін заявляв у праці «Соціалістична революція і право націй на самовизначення»: «Метою соціалізму є не тільки знищення роздробленості людства на малі держави і всякої відособленості націй, не тільки зближення націй, але й злиття їх». В уявленні Леніна нація була історичною категорією, характерною для специфічної економічної доби, в даному разі для капіталізму. Разом із тим ще в 1914 p. він наголошував (у праці «Про право націй на самовизначення»): «Саме тому і тільки тому, що Росія разом із сусідніми країнами переживає цю епоху (капіталістичну. —
Визнавши, що національні прагнення справді існують протягом неозначеного перехідного періоду, Ленін обмірковував, як використати їх у своїх цілях. Саме у зв'язку з піднесенням національних рухів під час першої світової війни він оголосив у праці «Підсумки дискусії про самовизначення» (1916) свою відому тезу: «Генеральні штаби в теперішній війні ретельно стараються використати всякий національний і революційний рух у таборі їх противників. Ми були б дуже поганими революціонерами, якби у великій визвольній боротьбі пролетаріату за соціалізм не зуміли використати
Таким чином, для ленінської доктрини національні рухи й питання національного суверенітету — це проміжні явища буржуазного характеру, що
Енгельс, зазначав Ленін, ще в 1849 p. писав: німці, угорці, поляки та італійці «репрезентують революцію», тоді як південні слов'яни «репрезентують контрреволюцію», і так було тисячу років. Маркс заявляв (у той час, коли німці вважалися «прогресивною нацією»): за винятком поляків, росіян і, в кожному випадку, слов'ян у Туреччині жодний слов'янський народ не має майбутнього з тієї простої причини, що всім слов'янам бракує найосновніших історичних, географічних, політичних і промислових передумов для незалежності та життеспроможності. Йому вторив Енгельс, повідомляючи, наприклад, у листі до Карла Каутського від 7 лютого 1882 p., що він дуже невисокої думки про малі слов'янські народи або їх «уламки». З подібною ж зневагою Енгельс ставився до «таких страшенно немічних так званих націй», як датчани, голландці, бельгійці, швейцарці та ін.
Ще до революції Сталін написав свою головну працю з цієї проблеми — «Марксизм та національне питання». Ленін схвалював її, а самого Сталіна призначив народним комісаром зі справ національностей у першому радянському уряді Росії (1917).
Розвиваючи ленінські ідеї, Сталін зазначав: трапляються випадки, коли національні рухи в деяких поневолених країнах вступають у конфлікт з інтересами розвитку пролетарського руху. В цьому разі про підтримку національних рухів, звісно, не може бути й мови. Питання про права націй не може бути ізольованим, самостійним питанням, це — частина загальної проблеми пролетарської революції, яка підпорядкована цілому, і якраз у рамках цілого її й слід розглядати. А іноді виникає ситуація, коли право націй на самовизначення суперечить іншому, вищому праву, — праву робітничого класу, котрий має взяти владу й утримати її. Тут також право на самовизначення не може й не повинно служити перешкодою робітничому класу у здійсненні його права на диктатуру.
Відразу ж після Жовтневої революції сам Ленін наголошував: заперечувати, що інтереси соціалізму вищі за інтереси права націй на самовизначення, може тільки той марксист, який порвав з основами марксизму та соціалізму. Соціалістична республіка зробила й далі продовжує робити есе можливе для здійснення права на самовизначення для Фінляндії, України, Польщі, Литви, Курляндії та інших країн, але якби внаслідок порушення цього їхнього права існуванню соціалістичної республіки виникла загроза, то само собою зрозуміло, що інтересам республіки треба було б віддати перевагу.
