В питанні про державний устрій багатонаціональної Росії більшовики спочатку вороже ставилися до ідеї федералізму. В 1913 p. Ленін заявив; федерація означає союз рівних, заснований на згоді; ми заперечуємо федерацію в принципі, бо вона послаблює економічні зв'язки й непридатна для Росії. Однак досвід наступних кількох років (це стосується передусім подій в Україні) показав: Ленін та інші більшовики аж надто недооцінювали й хибно розуміли національну проблему. З огляду на цей досвід Ленін погодився на федерацію (з усіма її непевностями) й на культурну автономію різних народів у складі Росії, але за неодмінної умови: підвалини державної влади мають залишатися централізованими.
У березні 1917 p., невдовзі після падіння царату, українські партії сформували Українську Центральну Раду на чолі з найвидатнішим діячем національно-визвольного руху, істориком Михайлом Грушевським (український есер). У червні Рада оприлюднила відозву про автономію, після чого було створено перший український уряд. Його головою став відомий письменник Володимир Винниченко (соціал-демократ). Провідним членом уряду був видатний економіст Михайло Туган-Барановський. У липні до складу уряду ввійшли представники національних меншостей — єврейської, польської, російської.
Спочатку Центральна Рада не висунула конкретних вимог щодо державної незалежності України, але домоглася важливих поступок від російського Тимчасового уряду в Петрограді. В її руках зосереджувалася фактична влада, вона користувалась підтримкою більшості народу й навіть місцевих Рад. Такою була реальність, на яку мусив зважати Ленін після жовтня 1917 p.
Україна стала першим великим прикладом примусового встановлення радянської влади у східноєвропейській країні, незалежність якої була визнана Леніним у 1918 p. Події, пов'язані з її завоюванням і запровадженням у ній маріонеткових режимів, деякі з діячів яких згодом відчули всю силу своїх глибоких національних почуттів, знаходять чіткі аналогії з тим, що 20 років пізніше сталося з прибалтійськими державами, а ще через п'ять років — із Польщею та Угорщиною.
Центральна Рада взяла всю владу в Україні в свої руки 16 листопада 1917 p., a 20 листопада проголосила створення Української Народної Республіки, не відмовляючись, однак, від «федеративних» зв'язків із Росією (хоча з огляду на те, що Рада не визнавала більшовицького уряду, було незрозуміле, з яким саме урядом Росії можна було вступати в такі зв'язки).
На виборах до Установчих зборів (27 жовтня — 9 листопада 1917 p.) більшовики дістали в Україні лише 10 % голосів, українські есери — 52 %, а основну більшість решти голосів — інші національні партії, зокрема українські соціал-демократи та Українська партія незалежних соціалістів.
16-18 грудня 1917 p. в Києві відбувся з'їзд Рад, на якому більшовики одержали тільки 11 % голосів. Тоді їхні делегати переїхали до Харкова, щойно зайнятого Червоною армією, і скликали там свій з'їзд Рад. Серед його делегатів переважали росіяни. 25 грудня 1917 p. з'їзд заявив про створення «радянського уряду» на чолі з Ю. Коцюбинським. 22 січня 1918 p. Центральна Рада проголосила Україну незалежною суверенною республікою, однак 12 лютого харківський маріонетковий уряд увійшов до Києва слідом за Червовою армією, а Центральна Рада переїхала до Житомира.
Більшовицьких загарбників супроводжували «продовольчі загони», розподілені на групи по 10 чоловік. Виконуючи вказівку Леніна щодо відправлення на Північ
Більшовики не припускали навіть думки про передання в Україні політичної влади на партійному рівні в руки самих українців. Один із найближчих соратників Леніна — Яків Свердлов заявляв: «Створення окремої, української партії, як би вона не називалася, яку б програму не прийняла, ми вважаємо небажаним».
Перший радянський уряд в Україні протримався лише кілька тижнів. Будучи майже відкритим ставлеником російського, хай би й революційного, режиму, він заборонив українські школи, культурні заклади тощо. Взагалі русифікаторська тенденція перших радянських урядів в Україні була чітко вираженою. Провідний український комуніст В. Затонський навіть розповідав пізніше, як голова ЧК в Києві горезвісний М. Лацис просто на вулицях стріляв людей за вживання української мови і як сам Затонський ледве уникнув цієї долі. Мали місце й спроби перешкодити заснуванню української комуністичної партії (й без того фактично номінальної) та збереженню — знову ж таки номінальне українського — профспілкового руху.
Однак урешті-решт під натиском німецьких й австрійських військ більшовики змушені були відступити. У квітні 1918 p. вони оголосили про розпуск свого українського радянського уряду.
Центральна Рада відправила своїх делегатів до Бреста, де більшовики вели переговори з німцями і, згідно з інструкціями Леніна, змушені були відмовитися від своїх претензій на Україну й беззастережно визнати її незалежність. Відтепер Україну експлуатували вже німецькі та австрійські війська (під виглядом «союзників»). Держави Центральної осі прагнули використати її ресурси в останній фазі війни проти Франції, Англії та Сполучених Штатів Америки. 29 квітня 1918 p. ці держави організували в Україні державний переворот. Генерал Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом і правив до грудня, спираючись на російські елементи та заможні верстви населення.
Нарешті було сформовано Комуністичну партію (більшовиків) України, і 5—12 липня 1918 p. в Москві відбувся її перший з'їзд. Незважаючи на опір українських комуністів на чолі з Миколою Скрипником, вона стала невід'ємною частиною Російської комуністичної партії (більшовиків). Другий з'їзд КП(б)У, скликаний 17–22 жовтня 1918 p. також у Москві, зазначив: її головним завданням є об'єднання України з Росією. Від імені політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменєв заявив на з'їзді: у Фінляндії, Польщі та Україні «гасло самовизначення націй перетворилося на зброю контрреволюції».
Все це свідчило про те, що більшовики, як і більшість інших росіян, були заскочені зненацька навдивовижу швидким і докорінним відродженням української нації. Вони й далі продовжували дивитися на Україну, як на частину «єдиної й неподільної Росії». Скажімо, українська мова звично розглядалася як селянський діалект російської. Так, Ленін до цього говорив про права українців серед інших національностей Російської імперії, але на VIII з'їзді РКП(б) (1919) він же заявив: німці знищили будь-яке національне почуття, котре могло існувати в Україні, і навіть сумнівався, чи була українська мова насправді масовою.
З огляду на сказане не дивно, що в партійній програмі 1918 p. чітко наголошувалося: Україна, Латвія, Литва та Білорусія нині існують як окремі радянські республіки (чим поки що розв'язується питання державної структури), однак це жодною мірою не означає, що РКП(б) повинна у свою чергу реорганізуватися у федерацію незалежних комуністичних партій. Має існувати одна централізована комуністична партія з єдиним центральним комітетом. Всі ухвали РКП(б) та її керівних органів обов'язкові для всіх відділів партії, незалежно від їхнього національного складу. Центральні комітети українських, латвійських, литовських комуністів користуються правами обласних партійних комітетів і цілком підлягають Центральному Комітетові РКП(б).
Щоправда, попервах така субординація не завжди витримувалася. На XI з'їзді РКП(б) Ленін заявив: «Україна — незалежна республіка, це дуже добре, але в партійному відношенні вона іноді бере — як би це ввічливіше висловитися? — обхід, і нам як-небудь доведеться до них добратися, тому що там сидить народ хитрий, і ЦК — не скажу, що обманює, але якось трохи відсувається від нас».
Після краху Німеччини в листопаді 1918 p. повстання проти Скоропадського швидко відновило в Україні республіку, й Український Національний Союз оголосив про створення Директорії на чолі з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою та іншими. В обмін на легалізацію діяльності КП(б)У Москва погодилася не втручатися у справи відновленої Української Народної Республіки. Вочевидь, Ленін поки ще не прийняв рішення про вторгнення в Україну.
У військовому відношенні український уряд був слабкий. Військовий міністр України С. Петлюра керував великим селянським повстанням проти гетьманату, але після перемоги селяни повернулися додому, й держава залишилася майже беззахисною. Маючи невеликий вибір, Петлюра був змушений надати повноваження та гроші будь-кому, хто спроможеться зібрати військо. Однак виявилося, що отамани — командири новостворених військ — не піддавалися контролю й нерідко ставали самостійними місцевими військовими ватажками, які не підкорялися верховній владі й навіть чинили погроми серед мирного
