дезертирів і тих, хто ухилявся від призову на військову службу, становило пересічно 20 % її особового складу (а в деяких місцевостях навіть до 90 %). Восени 1920 р. в одній тільки Тамбовській губернії налічувалося 250 тис. червоноармійців-дезертирів. У березні 1919 р. військова бригада в Білорусії, рекрутована головним чином із російських селян Тульської губернії, приєдналася до місцевих селянських повстанців. Разом вони утворили тут «народну республіку». Командир Червоної армії Сапожков у липні 1920 р. очолив виступ у Поволжі 2700 вояків. Після загибелі Сапожкова керівництво перейняв Сєров, і під його проводом загін активно діяв ще два роки й навіть захопив кілька міст. Ще в січні 1922 р. він налічував у своєму складі 3000 чоловік. У грудні 1920 р. інший командир Червоної армії — Вакулін підняв повстання в Донській області. Чисельність його бійців швидко зросла з 500 до 3200, а після загибелі Вакуліна його наступник Попов за станом на березень 1921 р. мав у своєму розпорядженні вже 6000 чоловік. У лютому 1921 р. бригада Першої кінної армії, що користувалася особливою ласкою Сталіна, на чолі зі своїм командиром Маслаком перейшла на бік Махна.
Але найкритичніша ситуація склалася під час повстання на Кронштадтській військово-морській базі 2 березня 1921 р. Повстанці добре розуміли селянські вимоги. У газеті «Известия ВРК» від 16 березня 1921 р. вони підкреслювали: «В обмін за майже повністю реквізоване зерно, за конфіскованих корів та коней вони (селяни —
З огляду на все сказане вище зовсім не дивно, що 15 березня 1921 р. Ленін визнав на Х з'їзді РКП(б): «Ми ледве тримаємося».
Про руйнівність селянської війни у висвітлювані часи можна судити з таких цифр. Навіть із радянських офіційних даних зрозуміло, що в 1918–1920 рр., напередодні великого голоду 1921–1922 рр. (який забрав до 5 мли людських життів), у цілому загинуло понад 9 млн чоловік, — без урахування 2 млн убитих у першій світовій війні, а також налічувалося приблизно 1 млн біженців (за Франком Лорімером). Кількість померлих у 1918–1923 рр. від висипного й черевного тифу, дизентерії, холери становила, вочевидь, близько 3 млн (головним чином від висипного тифу). Чимало з цих жертв сталося під час голоду або було віднесено на його рахунок. Однак навіть якщо ми візьмемо лише 2 млн померлих від хвороб у 1918–1920 рр., то залишається 7 млн, котрі в ці роки загинули не своєю смертю.
У книжці «Войны и народонаселение Европы» (М., 1960) радянський автор В. Урланіс визначає кількість убитих з обох сторін у громадянській війні приблизно в 300 тис. чоловік (включно з поляками та фіннами). Додамо сюди масові вбивства, розстріли полонених тощо, але й тоді навряд чи одержимо цифру в 1 млн (що справді виглядає зависокою). Інші 6 млн — це жертви голоду та селянської війни. Серед останніх, звичайно, переважали чоловіки. Перепис 1926 р. засвідчив: на той час в СРСР чоловіків було на 5 млн менше, ніж жінок (це в основному стосується вікової групи 25–65 років). Отже, крім 2 млн жертв першої світової та 1 млн (або менше) — громадянської воєн, можна назвати ще близько 2 млн (або й більше) чоловіків і жінок, що померли від інших причин, тобто майже повністю в селянській війні. Далеко не всі вони полягли в боях, бо ж само собою зрозуміло, що за тих конкретно-історичних умов кількість страчених не поступалася кількості вбитих від час воєнних дій. Так, М. Лацис згадує у своїй книжці «Два года борьбы на внутреннем фронте» (М., 1920), що в ході придушення кількох повстань загинули 3057 повстанців, а 3437 розстріляли пізніше.
Ясна річ, наведені нами статистичні дані щодо жертв селянської війни досить приблизні. Але й у такому вигляді вони яскраво свідчать про розмах і тривалість селянського опору, а також про рішучість повстанців будь-що обстояти свій спосіб життя й перешкодити запровадженню більшовицької системи реквізицій.
Наслідки подій 1918–1921 рр. уповні можна порівняти з результатами Тридцятилітньої війни в Німеччині. Під час першої світової війни мільйони царських підданих — так само як і кожної іншої великої європейської держави — пішли на фронт, з якого селянська більшість солдатів повернулася додому з метою захоплення панської землі і знищення великих землевласників як класу. Однак усе це загалом не дуже відчутно струснуло тогочасне суспільство. Навпаки, перерозподіл землі сконсолідував і ще більше зміцнив селянські маси. Справжня дезинтеграція їх відбулася вже в ленінський період.
Значні зміни сталися в демографічній і соціально-політичній ситуаціях. Велика кількість людей загинула або емігрувала, мільйони інших переїжджали з місця на місце, тікаючи, за словами Майкла Конфіно, «з однієї враженої голодом місцевості до іншої, з одного театру воєнних дій до іншого». А тим часом господарство країни попросту розвалилося. Як ми зазначали вище, економічна політика комуністів на селі вела до деградування останнього. Заможніших селян або грабували шляхом конфіскації майна, або знищували фізично, а на більшій частині орних земель повернулися до старої трипільної системи — там, де вона була вже відмерла.
Проте куди страшнішу загрозу з огляду на свої найближчі наслідки приховував у собі загальний хаос. Сільське господарство почало занепадати лише в 1919 р., а вже на початок 1922 р. поголів'я робочих коней зменшилося порівняно з 1916 р. на 35,1 %, великої рогатої худоби — на 24,4, свиней — на 42,2, овець і кіз — на 24,8 % (підрахунки Н. Ясного за різними радянськими джерелами). В 1913 р. вживали близько 700 тис. т добрив, а в 1921 р. — тільки до 20 тис. Загальна посівна площа скоротилася від 85,6 млн га в 1916 р. до 53,2 млн у 1922 р. В період між 1909–1913 і 1921 рр. урожай зернових (разом із картоплею) зменшився приблизно на 57 %. У деяких випадках наші оцінки не настільки точні, як того вимагає «мова цифр», однак вони досить близькі до реальних даних.
Зрозуміло, великий голод 1921 р. не організовувався свідомо, з метою фізичного винищення селянства. І все ж пояснити його тільки засухою аж ніяк не було б слушним. Хоч і погані, метеоумови не переросли тоді в катастрофічні. Вирішальним фактором тут стали застосовувані радянським урядом реквізиційні методи — частково тому, що в селянина відбирали більше харчів, ніж він потребував для виживання, а частково тому, що протягом останніх трьох років селянство значною мірою втратило стимули до роботи. Все це зробило голод неминучим, і випливав він із рішення (яке збігалося з відвертою думкою Леніна), що селянські потреби не слід брати до уваги.
Особливо лютував голод у Поволжі. Його страхіття тут можна сміливо порівнювати з тим, що коїлося в країні під час ще жахливішого голоду 1932–1933 рр. (про це йтиметься далі), з однією лише істотною різницею: в 1921–1922 рр. уряд визнав існування голоду й усіляко заохочував допомогу з-за кордону. 13 липня 1921 р. Максимові Горькому було дозволено звернутися туди за поміччю. Очолювана майбутнім президентом США Гувером благодійна Американська допомогова адміністрація (АДА), яка на той час уже здійснила чимало філантропічних заходів у Центральній і Східній Європі, після 20 серпня почала пересилати свої фонди в Росію. В грудні Конгрес США виділив 20 мли доларів і закликав приватних осіб жертвувати кошти на індивідуальні посилки голодуючим. За передплатою було зібрано 6 млн доларів. Загалом грошова допомога Сполучених Штатів досягала 45 млн доларів.
Зі свого боку Максим Горький для рятування потерпілих від голоду зібрав у Москві відповідну групу визначних громадян із некомуністичним чи неполітичним минулим.
АДА та пов'язані з нею організації годували понад 10,4 млн чоловік, а інші організації — ще майже 2 млн (загалом — близько 12,3 млн).
Голод траплявся в Росії й раніше — в 1881, 1906, 1911 рр., але жоден із них ні за своєю глибиною, ні за масштабами не зачепив такої великої маси населення. В найгіршому з минулих випадків число селян, неспроможних роздобути досить насіннєвого зерна, не перевищувало З млн, а в 1921 р. кількість таких селян становила 13 млн.
Американська комісія надання допомоги Росії нарахувала в 1922 р. близько 3 млн безпритульних дітей (і ще двом мільйонам загрожувала небезпека голодної смерті вдома); з них 1,6 млн перебували в постійних чи тимчасових дитячих закладах, а 1,5 млн харчувалися за рахунок закордонних добродійних організацій.
