Однак навіть за цих трагічних умов із боку радянського уряду простежувалася тенденція залишити українське селянство без допомоги. І це при тому, що, згідно із звітом Ліги Націй, радянські офіційні статистичні дані показали в Україні в першій половині 1922 р. 800 тис. смертей від голоду та спричинених ним хвороб (ці цифри не стосувалися деяких найбільш потерпілих місцевостей). За офіційними повідомленнями АДА, голод в Україні спочатку приховували, «оцінюючи кількість урожаю удвічі більше від кількості, визначеної місцевими органами влади». Американські організації не допускалися в уражені голодом райони республіки. Як зазначав американський автор Г. Фішер у своїй книжці «Голод у Радянській Росії, 1919—1 9 22» (Нью-Йорк, 1927), «московський уряд не тільки не спромігся повідомити Американську допомогову організацію про становище в Україні, як він це зробив щодо значно віддаленіших районів, але й умисно перешкоджав будь-якій спробі американців вступити в контакт з Україною…». В період між 1 серпня 1921 р. і 1 серпня 1922 р. з України вивезли в інші місця 10,6 млн ц зерна. Врешті-решт АДА таки дозволили діяти в Україні. Це сталося у квітні — червні 1922 р. — у розпал голоду, коли, як висловився голова ВЦВК М. Калінін, «тисячі вже вмирали, а інші тисячі приготувалися до смерті». Ознайомившись із ситуацією, представники АДА висловили «подив» із приводу того, що вантажні вагони з харчовими продуктами надсилають із Києва й Полтави «за сотні миль» голодуючим Поволжя, замість того, щоб відправити їх за якусь пару десятків миль — до Одеси чи Миколаєва, де теж лютував голод. За звітом Ліги Націй, аж лише в січні 1922 р. Донецька губернія одержала дозвіл припинити вивезення харчів.
Усі ці події звичайно тлумачать не просто як нездатність влади зарадити лихові, а швидше як державну політику перекладання максимуму тягарів на найменш «лояльних» (хоч тимчасове недопущення американців в Україну можна якоюсь мірою пояснити й бажанням перешкодити їм відвідати Київ, у якому тоді все ще діяв воєнний стан).
Цікаво простежити, як в СРСР із часом мінялися оцінки роботи АДА. «Большая Советская Знциклопедия» видання 1926 р. досить об'єктивно висвітлює її діяльність, визнаючи, що вона врятувала близько 10 млн чоловік, витративши при цьому 137 млн золотих карбованців. А «Малая Советская Энциклопедия» видання 1930 р. твердила, нібито «під виглядом добрих справ» АДА фактично допомагала послабити кризу виробництва в США. У другому (1950) виданні «Большой Советской Энциклопедии» наголошено: АДА використовувала свій апарат «для здійснення шпигунськвї діяльності та підтримки контрреволюційних елементів. Контрреволюційні дії АДА викликали енергійні протести широких трудящих мас». В інтерпретації третього (1970) видання «БСЭ» АДА «надавала безсумнівну допомогу в боротьбі проти голоду», але водночас керівні кола США використовували її «для надання підтримки контрреволюційним елементам, підривній і шпигунській діяльності».
Що ж до радянського допомогового комітету в Москві, то його члени були заарештовані в серпні 1921 р. (коли Максим Горький перебував за кордоном). Після особистого втручання Гувера смертні вироки скасували, й кільком представникам комітету після недовгого заслання до Сибіру навіть дозволили покинути країну.
В період між 1918 і 1922 роками загинула десята частина населення колишньої Російської імперії. Голод став останньою жертвою, покладеною в ті часи на вівтар хибної та гнобительської політики режиму. Поки що боротьба проти спроб цілковитого підкорення селянства і знищення його економіки була успішною. Селянські повстання і виступ кронштадтських матросів урешті примусили московський уряд усвідомити небезпеку, на яку він наразиться, якщо й далі продовжуватиме нав'язувати свою лінію. Більшовики вирішили відступити (принаймні тимчасово) й погодитися на перемир'я. Отже, селяни обстояли своє право на вільне господарювання.
4. Патова ситуація 1921–1927 рр
Як бачимо, в останній момент Ленін прислухався до голосу розуму, до голосу селянина, що промовляв «крізь дула морських гармат» Кронштадта, кулеметів Махна та Антонова. Нагадаємо: 15 березня 1921 р. — лише через сім днів після своєї заяви, що не передбачається ніяких змін у курсі партії та відхилень від марксистської доктрини — Ленін визнав на Х з'їзді РКП(б), що радянський режим прямує до загибелі. З огляду на це вождь більшовиків погодився тимчасово відмовитися від спроби перевести село на соціалістичні рейки, прагнучи водночас використати передишку для зміцнення політичної влади своєї партії. Так було проголошено нову економічну політику (неп). Однак цей відступ був вимушений. Спочатку Ленін сподівався умиротворити селянство, не відновлюючи ринкові відносини й налагодивши натомість безпосередній товарообмін між державною промисловістю й селом. Це йому не вдалося, і він, за словами М. Левіна, «відступив, звернувшись до ринків, грошей і капіталістів». Необмежене реквізування хліба замінили податковими заходами (в Україні їх запровадження відклали на кілька місяців, аби зібрати якомога більше зерна для нагальних потреб). Були відновлені платний проїзд на залізницях, оплата поштових послуг та інші подібні речі, скасовані на останній стадії воєнного комунізму. А в жовтні 1921 р. промислові підприємства дістали право вільно продавати на ринку свою продукцію.
На Х з'їзді РКП(б) ветеран партії Д. Рязанов характеризував неп як «селянський Брест», проводячи тим самим аналогію між відступом під тиском селян і відступом на переговорах у Бресті під тиском Німеччини. Сам же Ленін говорив про неп як про «передишку» в умовах нехватки сил для цілковитого здійснення революційних перетворень. І наголошував у грудні 1921 р. (у плані доповіді на IX Всеросійському з'їзді Рад): «Ми тепер здійснюємо стратегічний відступ, який дасть нам ширший фронт наступу в найближчому майбутньому…»
Радянські вчені хрущовських часів полюбляли наводити ленінські цитати періоду непу, в яких ішлося про те, що колективізація землі має бути повільним процесом, базованим на переконуванні та добровільній згоді селянства, що експропріація навіть заможних селян повинна відбуватися тільки за наявності придатних матеріальних, технічних і соціальних умов. І він справді казав таке. Називаючи спочатку неп відступом — одним із тих багатьох відступів, що більшовики час від часу мусили робити в міру зміцнення непу, — Ленін разом із тим іноді виправдовував його як метод досягнення комунізму (і це був не останній раз, коли він змінював свою думку залежно від ситуації). В серпні 1922 р. Ленін називав селянські торговельні кооперативи «кооперативним капіталізмом», а у своїй праці «Про кооперацію», створеній у січні 1923 р. (коли його вже фактично зборов крововилив у мозок), наголошував: в умовах соціалістичної власності на засоби виробництва та перемоги пролетаріату над буржуазією такі кооперативи зміцнять соціалістичний лад. Він навіть наполягав на використанні сучасної високопрофесійної торгівлі для комерціалізації кооперативного руху і з метою підвищення його рівня закликав до «культурної революції» в цій сфері. (Отже, Ленін розглядав кооперування як шлях до колгоспів, а проте від кооперації, основна ідея якої полягала в купівлі та продажу в кредит, виграли тільки заможні селяни, й вона не створила ніякої тенденції до розвитку колективних засобів обробітку землі.) Характерно: якраз у цей час у партійній літературі почали часто посилатися на заяву Енгельса, що соціал-демократи ніколи не примушуватимуть, а лише будуть переконувати селянство (в даному випадку німецьке) перейти до колективного обробітку землі.
Те, що немало комуністичних лідерів (і серед них, як бачимо, й сам Ленін) приділяли таку увагу широкому теоретичному обгрунтуванню непу, саме по собі ще нічого не значило. Просто ця винятково догматична секта — більшовики — надзвичайно захоплювалася теоретизуванням, без чого не обходився жоден її практичний крок. Але в будь-якому разі представники «правого крила» партії — прихильники досить тривалого, поступового розвитку країни в умовах нової економічної політики — мали змогу посилатися на слова свого вождя, особливу вагу яким надавало те, що саме він був творцем цієї політики.
Тут слід зауважити: попри всі теоретичні міркування Леніна було б, мабуть, очевидною помилкою вишукувати в них реальне підґрунтя для якогось певного курсу. Часом складається враження, що тоді він (як і на ранніх стадіях революції) попросту не знав, яким шляхом рухатися вперед, і намагався не помилитися у виборі найкращого варіанта. Так, на XI з'їзді РКП (б) (1922) він оголосив: відступ зайшов надто далеко, й
