порівняно високих цінах на товари промисловості — це, по-перше, і більш або меншнедоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти — це, по-друге.
Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, в тому числі селянство. Це є щось подібне до “данини”, щось подібне до надподатку, який ми змушені брати тимчасово для того, щоб зберегти і розвинути далі нинішній темп розвитку індустрії, забезпечити індустрію для всієї країни, піднести далі добробут села і потім знищити зовсім цей додатковий податок, ці “ножиці” між містом і селом…Без цього додаткового податку на селянство, на жаль, наша промисловість і наша країна поки що обійтися не можуть». І далі: «Чи може селянство витримати що тяжкість? Безумовно, може: по- перше, тому, що тяжкість ця буде ослаблятися рік у рік, по-друге, тому, що стягнення цього додаткового податку відбуватиметься не в умовах капіталістичного розвитку, де маси селянства приречені на зубожіння і експлуатацію, а в умовах радянських порядків, де експлуатація селянства виключена з боку соціалістичної держави і де сплачування цього додаткового податку відбувається в умовах безперервного поліпшення матеріального становища селянства».
Сталін додав до цього, що й досі чиниться тиск на «капіталістичні елементи» села, який часом доводить їх до руйнування. Як гадає Р. Медведєв, за допомогою надзвичайних заходів генсек, можливо, прагнув лише «налякати куркулів, примусивши їх до покірності». Так чи ні, але з'явилися нові вказівки — припинити застосування надзвичайних заходів, підвищити державні закупівельні ціни на хліб, забезпечити село промисловими товарами. Однак зарадити справі вже було важко, бо заможніші селяни таки справді злякалися. Деякі засіяли менше землі, ніж звичайно, інші почали розпродувати своє майно (оскільки, за визнанням провідного сталінського економіста Струміліна, навіть підвищення закупівельних цін не покривало виробничих витрат селян). Одне слово, виробники хліба цілком природно відреагували на примусові конфіскації і продемонстрували відсутність будь-якого бажання збільшувати виробництво. Вони вже не докладали тих тяжких зусиль до праці, які нещодавно допомогли відродити сільське господарство країни.
Таким чином, наприкінці 1928 р. партія знову наразилася на скруту, спричинену її ж власною політикою на селі. На початок серпня згаданого року показники у хліборобстві і тваринництві пішли вниз. Більше того: з урахуванням приросту населення в період від 1914 р. душове виробництво хліба зменшилося з 584 до 484,4 кг.
Коли ринковий механізм не виправдовував покладених на нього сподівань, становище рятували за допомогою реквізицій, а тоді знову дозволяли ринок. Однак селянин уже не йняв йому — точніше, його радянському варіантові — віри. Це у нерозривному зв'язку із падінням мотивацій до праці створювало ситуацію, що її влада ніяк не могла зрозуміти. Справді, із дальшим погіршенням ринкових відносин (після вищеописаних подій) уряд, пам'ятаючи про успіх кампанії щодо примусового вилучення хліба, в будь-який момент залюбки вдався б до цього «випробуваного» засобу. Але ж тоді забрали величезну кількість зерна, вирощеного якраз за допомогою ринкових стимулів! Тож хіба не логічним було б передбачити, що тепер, за падіння сільськогосподарського виробництва і втрати довіри селянства до влади, ніяка реквізиція не приведе до бажаних результатів?! Хіба не ясно було, що справа зовсім не в «приховуванні» хліба, а в низькій продуктивності селянської праці?.. На жаль, не ясно…
А тим часом, поки тривала боротьба за хліб на селі, Сталін використовував становище, що склалося, для наступу на «правих». Він твердив про існування «певних елементів», які «чужі партії», «не бачать класового розшарування на селі» й які прагнуть «жити мирно з куркулем». На квітневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП(б) генсек піддав дуже гострій критиці партійців, котрі «тягнуться позаду ворогів соціалізму». В середині згаданого року Бухарін зрозумів: Сталін перейнявся рішучістю обрати курс, що неминуче призведе до повстань, і їх доведеться «залити кров'ю». Вже на початку червня ці два партійних лідери не розмовляли один з одним. Проте зовні все виглядало пристойно…
Нарікаючи, що у своїй масі члени ЦК партії не розуміють суперечок у найвищому керівництві, Бухарін разом із тим не утрудняв себе роз'ясненнями. «Праві» воліли боротися зі Сталіним у «приватному порядку» і всіляко приховували внутрішні чвари. Зі свого боку, Сталін теж відкрито не виступав проти своїх опонентів, але його довірені особи повсякчас викривали «ухили» тих, хто не мав «охоти сваритися з куркулями», і врешті «докорінно права позиція» стала об'єктом нищівної критики в газеті «Правда» (від 18 вересня 1928 р.). Однак на той час Бухарін уже вимагав «наступу на куркуля». Його підтримав Калінін, аргументувавши таку позицію тим, що цього разу не буде дозволено ніяких примусових експропріацій. І розважливо додав: поки залишаються приватні господарства, завжди з'являтимуться й нові «куркулі», щоб замінити вже позбавлених власності. Сталін також поки що утримувався від передання «куркулів» до рук ОДПУ, хоч і висловлювався з цього приводу, як завжди, не дуже ясно, залишаючи тим самим за собою право вжити проти них «адміністративних» й економічних заходів. Коли ж справа торкнулася «особистостей», він скерував свою публічну атаку проти менш авторитетних й аж надто «правих» діячів, насамперед проти заступника наркома фінансів і наркома зовнішньої торгівлі Фрумкіна. Останній 15 червня 1928 р. виступив із відкритим листом до ЦК ВКП(б). На листопадовому (1928 р.) пленумі ЦК Сталін розкритикував його як представника «правого ухилу» і водночас заявив про єдність політбюро ЦК (хоч і піддав тут же критиці «примиренця» — «правого» Угланова, який підтримував «розкольників»). На пленумі Бухарін і Томський подали у відставку, але Сталін визнав це за передчасне і переконав їх забрати заяви (погодившись при цьому з їхньою вимогою, що чуткам про розкол у партійному керівництві час уже покласти край).
Протягом 1928–1929 рр. генсек врешті-решт перехитрував «правих» і поступово розгромив їх, не надавши їм навіть можливості піти на прилюдний конфлікт (хоча б на рівні «справи» Троцького, не кажучи вже про Зінов'єва). За словами Р. Даніельса, «історія правої опозиції дає змогу простежити виняткове видовище політичної групи, яку спочатку розгромили, а тодівже атакували».
У міру загострення кризи хлібозаготівель наприкінці 1928 р. навіть Держплан уважав: тенденція до зменшення кількості зібраного зерна є тимчасовим явищем. І ще в листопаді цього року Сталін засуджував думку, за якою «надзвичайні заходи» мають перетворитися на сталий курс. Тому з новою нехваткою хліба в державних засіках упоралися, заперечуючи навіть саму згадку про «надзвичайну» ситуацію і відкидаючи щонайменші натяки на ототожнення дій хлібозаготівельних органів із конфіскаціями. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло на озброєння «урало-сибірський метод», запропонований парторганізаціями цих двох регіонів (Риков не погодився із таким рішенням), і приблизно з лютого 1929 р. його почали широко застосовувати, а в червні офіційно легалізували. Автори «методу» виходили з думки, нібито існували великі таємні сховища зерна (переважно в руках «куркулів»), і з огляду на це настійно пропонували збільшити норми хлібоздач.
«Метод» передбачав демонстрування цілковитої «злагоди» в діях влади й низів. Прибуваючи до сіл, партійні уповноважені не просто віддавали накази про реквізиції, — ні, спершу вони збирали селянські сходи й закликали присутніх збільшити кількість хліба, призначеного для здачі (за принципом «самооподаткування» як щодо зерна, так і щодо грошових сплат), і вирішити, проти яких саме місцевих «куркулів» застосовувати «громадський вплив» і «масовий примус». Отже, чинився звичайнісінький тиск, мало відмінний від брутальної сили. Селяни, зрозуміло, майже завжди голосували проти таких «пропозицій», а тому їхніх провідників оголошували «куркулями» або «підкуркульниками», часом заарештовували, робили обшуки в їхніх домівках, накладали штрафи, конфісковували майно, а то й навіть розстрілювали… Збори тривали, аж поки ті, хто залишався, не голосували «за». Будь-який сумнів стосовно кворуму просто ігнорувався. Так державна влада, яка нібито обстоювала інтереси сільської громади, діяла проти уявних «приховувачів» зерна… Всіх «непокірних» виключали з кооперативів, їм відмовляли у праві на помел тощо. Радянська преса наводила випадки, коли щодо них вживали бойкоти, депортації, грошові покарання, а їхніх дітей відмовлялися приймати до школи…
Навесні 1929 р. м'ясо також почали збирати силоміць (Сибір у такий спосіб здав 19 тис. т супроти 700 т у минулому році).
На додачу до реквізицій, супроводжуваних штрафами та ув'язненнями, спостерігалося чимало випадків конфіскацій «куркульських» реманенту й тяглової худоби, ба навіть землі (особливо в Україні). Тобто вже розпочалося справжнє «розкуркулювання», можливість якого партія поки що заперечувала. В теорії «куркуля» можна було тільки «примусити», причому виключно згідно з волею селянських мас. Однак на практиці цей «громадський вплив», по суті, фабрикувався. Якщо ж відкинути ідеологічний чи «косметичний»
