одиницю. Це включало і селянок. В одному буряководному колгоспі працювала бригада з 25–30 жінок, і коли вони дісталися до кінця поля, половина з них лежали зморені серед буряків. Під час обіду посланець політвідділу МТС (тобто місцевий співробітник ДПУ) пішов на поле і накинувся на жінок, назвавши їх «лінивими розбещеними панями». Вони облаяли його, облили гарячим супом і врешті побили. Бригадирка була змушена ховатися в лісі до наступного дня, але виявилося, що чекіст визнав за краще не розголошувати справу.
Нестачу робочої сили на місцях компенсували за рахунок зовнішніх ресурсів: «мобілізовували» студентів та інших городян для збирання врожаю, а також надсилали військові частини для надання різної допомоги. В одному селі, де все населення або померло, або переїхало до інших місць, вояків тримали в окремих наметах поза селом, сказавши їм, як і іншим, що тут була епідемія.
Важливішим і сталішим фактором було переселення російських селян у порожні або напівпорожні села. Посилаються на неопублікований указ, підписаний В. Молотовим, в якому йдеться про задоволення бажання мешканців центральних районів СРСР оселитися на «вільних землях України та Північного Кавказу». Близько 100 російських сімей оселилися у Дніпропетровській області, інші — у Ворошиловградській, Запорізькій, Полтавській та інших областях, хоч деякі не змогли жити в хатах, де все ще стояв запах смерті, і повернулися назад. Так чи інакше, але залишені села, що поросли бур'яном, де пшениця стояла незібрана з початку 1933 р., тепер зайняли росіяни, їхню присутність підтверджують як західні джерела, так і радянська офіційна преса. Переселенцям видавали спеціальні харчові пайки — близько 20 кг пшениці на місяць.
В одному селі Харківської області (Мурафа) жило чимало сиріт під наглядом уцілілих активістів. Коли в 1933 р. з'явилися росіяни і зайняли хати цих дітей, ті здійняли гучний протест, називаючи їх злодіями та вбивцями. У результаті сільського вчителя засудили до 12 років примусових робіт.
Звичайно, як і раніше, вину за усі труднощі скидали на селян, але почали докоряти й недостатньо активних комуністів — за «помилки». Згадаємо директиву, датовану 17 червня 1933 р., підписану Сталіним і адресовану С. Косіору, копії якої було надіслано секретарям обкомів, міськкомів і окружкомів: «Останній раз вам нагадують про те, що будь-яке повторення помилок минулого року примусить Центральний Комітет ужити ще суворіших заходів. А тоді — нехай мені пробачать за те, що я так висловлююся, — навіть їхні старі партійні бороди не врятують цих товаришів».
То була безсумнівна погроза старим кадрам керівників в Україні — хоч український ЦК сам піддавав критиці підлеглі йому організації. Знову звернули особливу увагу на Одеський обком партії. Як нарікала газета «Вісті», центральний орган КП(б)У, Одеський обком «вирішив, що пшеницю з першого гектара належить використати на потреби місцевого або радше громадського харчування. Це неправильно і помилково, бо це рішення відсуває на задній план здачу хліба державі і пересуває проблему громадського харчування на перше місце. Це доводить, що деякі з наших обкомів перебувають під впливом інтересів колгоспників і тому служать інтересам ворогів нашої пролетарської держави». Дивовижно відверте формулювання.
Так само газета піддала критиці голову колгоспу, за розпорядженням якого пекли хліб для селян з їхньої власної пшениці (та й то лише у трьох окремих випадках). Його віддали під суд, як і голову сільради, котрий також розподіляв пшеницю. На 15 жовтня 1933 р. було проведено перевірку 120 тис. українських комуністів. У результаті з партії «вичистили» 27 500 «класових ворогів та нестійких і здеморалізованих елементів».
У резолюції Третьої партійної конференції КП(б)У (січень 1933 р.) знайдене досить-таки винахідливе пояснення невдачам. Розподіл планових потреб зерна зробили нібито «механічно», не врахувавши місцевих обставин, унаслідок чого «в деяких округах» і склалася «дуже погана ситуація зі здачею хліба». Як і інші спроби перекласти вину на місцеві органи влади, ці моменти мали під собою певне обгрунтування, але вони охоплювали лише деякі аспекти кампанії. Головним є те, що загальний урожай зернових у країні в 1932 р., не гірший ніж у 1931 р., був лише на 12 % нижчий за пересічний урожай 1926–1930 рр. і далекий від голодового рівня. Але заготівлі виросли на 44 %. Абсолютно неможливо, щоб місцеві корективи могли призвести до голоду, і цілком недвозначно можна обвинувачувати в цьому Сталіна та московське керівництво.
С. Косіор показав справжній стан заготівель, коли заявив у лютому 1933 р., що якби партія базувалася на оцінках дійсного становища у хліборобних районах, було б неможливо зібрати навіть половину того, що зібрали. Приблизно виходить, що загальна кількість фактично зібраного включала принаймні 2 млн т, насамперед призначених для харчування самих хліборобів.
Вірогідність переважної більшості цифрових даних залежить від професійного рівня західних аналітиків, бо радянські офіційні статистичні повідомлення або оманливі, або відсутні. До 1928 р. округи оцінювали врожай за результатами фактичного пробного молотіння, і цей метод вважався надійним. Але з 1933 р. розміри зібраного врожаю, стали одержувати, віднімаючи 10 % від оцінки того врожаю, яким він міг би бути, якби його доставляли з полів у сховища без втрат. Газета «Известия» від 21 вересня 1933 р. доводила, що «в більшості випадків результати молотьби були на 30, 40 чи 50 % нижчі, ніж приблизна оцінка біологічного врожаю». Отже, такий метод був неприхованим шахрайством. А оскільки, як ми бачили, потреби держави треба було задовольняти в першу чергу, виходило, що значна частина залишків, які призначалися для селян, була чистою фантазією.
Західні дослідники радянського сільського господарства підрахували, що врожай в СРСР у 1933 р. фактично становив 68,2 млн т, з яких експортували лише 0,8 млн т (хоч останню цифру офіційно було подано як 1,75 млн т). У 1930–1931 рр. експортували щороку 5 млн т. Жодна з цих цифр неспроможна викликати голод. Головним винуватцем було не експортування, а зерно, яке тримали «у резерві». Сталін сам підкреслив важливість цих резервів у директиві, вже згадуваній у цьому розділі, обвинувачуючи «наївних товаришів» у тому, що вони дозволили «десятки тисяч пудів цінного зерна» в Україні «викинути» минулого року, недооцінивши важливості зернових запасів. Ніколи не можна дозволяти, щоб ці запаси вичерпалися, додав він. Більше того: багато зерна, захопленого такою ціною в селян, так само ніколи не було доступним і у вигляді резерву. Як і раніше (та як і надалі у Радянському Союзі), марнотратство сягало величезних розмірів. П. Постишев зазначав у листопаді 1933 р., що «досить значну кількість зерна втрачено через недбайливе ставлення». Преса друкувала десятки повідомлень про те, як це сталося: на станції Київ-Петрівка велика купа пшениці просто згнила; на Тракторському збиральному пункті затопило 20 залізничних вагонів зерна; у Червонограді пшениця згнила в тюках; у Бахмачі її вивантажили на землю, де вона й згнила, тощо. Прорадянський кореспондент «Нью-Йорк таймз» Уолтер Дюранті зазначив (але не надрукував у своїй газеті), що «великі кількості зерна можна було побачити на залізничних станціях, більша частина його лежала там просто неба». Восени 1933 р. великий товарний потяг, навантажений зерном, зійшов з рейок поблизу Челябінська. Зерно лежало на землі цілий місяць. Майже відразу його огородили колючим дротом і поставили вартових. Кожної ночі були спроби захопити зерно. Деяких постріляли, поранених забрали до лікарні, а потім заарештували. Але коли врешті зерно підібрали, виявилося, що воно повністю згнило і непридатне навіть для «технічного» використання в промисловості. Це був, звісно, результат нещасного випадку, але часто повідомляли, що подібна доля чекала й на зерно, складоване, як належить. Врешті-решт англійське посольство, посилаючись на думку німецького сільськогосподарського експерта, доповіло, що, «можливо, до 30 % врожаю втрачено». Навіть значно нижчої цифри вистачило б, щоб різко змінити становище селянина.
Тим часом існування заляканих селян, що ледь уціліли, було обмежене прожитковим мінімумом. Червнева директива Сталіна проголосила, що лише 10 % загальної кількості зерна після обмолоту могло залишатися в колгоспах «для прожитку, після виконання плану заготівель, сплати зобов'язань перед машинно-тракторними станціями, за забезпечення насінням і кормами». Голод був крайнім методом боротьби з українським селянством. Тепер на нього чекали нестатки та експлуатація як постійна форма існування.
Одночасно продовжувався наступ на українську національну спадщину. Традиційну народну культуру, що вирізнялася високим почуттям патріотизму, довго утримували в Україні сліпі кобзарі,яких свого часу оспівав Шевченко. Вони мандрували від села до села, заробляючи собі на прожиток виконанням старовинних пісень і дум і таким чином постійно нагадуючи українцям про їхнє вільне й героїчне минуле. Тепер цей небажаний феномен був придушений. Співців запросили на з'їзд і там усіх заарештували. Більшість згодом розстріляли — що для сталінських поплічників досить логічно, бо зі сліпців було б мало користі, якби їх спробували використати як робочу силу в таборах…
А в містах не вщухала кампанія проти прихильників українізації. До того ж на українських аграрників можна було скинути відповідальність за голод, звинувативши їх у «саботажі». Так, 5 березня 1933 р. до суду
