притягнули 75 провідних спеціалістів сільського господарства — і не тільки в Україні, а й на Північному Кавказі та в Білорусії.
Пошук «ворогів народу» мав в Україні підкреслено антиукраїнський характер. Зі старою інтелігенцією, яка репрезентувала широке розмаїття національної культури, вже розправилися. Тепер прийшла черга національного елемента в самій українській комуністичній партії.
Звичайно, відразу ж був «розкритий» зв'язок між комуністичними «націоналістичними» змовниками та попередніми, некомуністичними жертвами. Матвія Яворського, головного «ідеологічного сторожового пса» партії над українськими істориками, піддали нищівній критиці за його «націоналістично-прокуркульську» систему поглядів у 1930 р. У березні 1933 р. його заарештували, звинувативши в приналежності до «Української військової організації» (УВО). Є дані, що його посадили до табору і в 1937 р. розстріляли. Серед інших учасників «змови», яку нібито фінансували «польські пани та німецькі фашисти», були О. Шумський, колишній лідер «національного ухилу» в КП(б)У, і деякі інші постаті, включно зі Скрипниковим секретарем Естернюком. Невдовзі «викрили» «Польську військову організацію» та інші польські націоналістичні об'єднання на чолі з колишнім секретарем Чернігівського обкому партії. А дещо пізніше розпочали процес так званого «Союзу Кубані та України», хоч і без зайвої реклами.
1 березня 1933 р. оголосили про різні урядові зміни, серед яких найважливішою було усунення М. Скрипника з посади наркома освіти, яку він обіймав протягом довгого часу, і переведення його на посаду голови Державної планової комісії — пост, що не мав великого значення.
Інститут української мови Академії наук УРСР за Шумського та Скрипника був головним осередком національного відродження. 27 квітня 1933 р. газета «Правда» затаврувала його як «лігво буржуазних націоналістів», які розробляли плани відчуження української мови від «братської російської». Невдовзі сім провідних мовознавців і десятки менш важливих діячів були заарештовані.
12 травня заарештували Михайла Ялового, головного редактора Українського державного видавництва. 13 травня його найближчий приятель і однодумець Микола Хвильовий, «найяскравіша особистість українського літературного життя», застрілився, залишивши листа до ЦК КП(б)У, в якому викривав кампанію терору. Протягом наступних місяців відбулися інші самогубства і десятки арештів відомих діячів літератури…
10 червня Постишев доповідав на засіданні ЦК КП(б)У про діячів культури, які, мовляв, виявилися ворожими агентами і «ховалися за широкою спиною більшовика Скрипника». У філософії, літературі, економіці, лінгвістиці, агрономії тощо вони розробляли теорії, спрямовані на ліквідацію радянського ладу — і були, звісно, відповідальні за труднощі з заготівлею зерна. До цього Постишев додав, що Скрипник часом відкрито захищав їх. Зі свого боку Скрипник піддав нищівній критиці Постишева, звинувативши його у зраді принципів інтернаціоналізму. Є повідомлення про те, що він повторив свої звинувачення на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Протягом червня та липня Скрипник зазнавав нападок від Постишева та інших членів керівництва, і 7 липня він знову захищав свої позиції у політбюро. Перед Скрипником поставили вимогу безумовної капітуляції. Але, не в змозі це зробити, він того ж дня застрілився.
Офіційний некролог назвав Скрипника «жертвою буржуазно-націоналістичних елементів, які… добилися його довір'я». Він, мовляв, допустив «певні політичні помилки», подолати які «не мав мужності» і в результаті вчинив самогубство — «акт легкодухості, особливо негідний члена ЦК ВКП(б)».
Проте через кілька місяців офіційні оцінки Скрипника набувають іншого характеру. Його вже кваліфікують як «націоналістичного виродка… наближеного до контрреволюціонерів, що активно сприяють справі інтервенції». До його «злочинів» стали відносити також уперті намагання запобігти русифікації української мови, зокрема сприяння введенню до українського правопису м'якого «л» і твердого «г». Ці дії Скрипника зазнали критики як «буржуазні» ще у 1932 р., але тепер їх дорівняли до «контрреволюційних», а Постишев узагалі заявив, що тверде «г» допомагало «націоналістичним саботажникам» і сприяло «анексіоністським планам польських панів».
У листопаді 1933 р. Скрипникові погляди досить об'єктивно (зі сталінських, звісно, позицій) підсумував Косіор:
«Скрипник занадто переоцінив і перебільшив національне питання; він зробив його наріжним каменем, говорив про нього як про кінечну мету і навіть зайшов так далеко, що почав заперечувати те, що національне питання грає другорядну роль для класової боротьби та диктатури пролетаріату».
Масовій атаці на культурні заклади України передував червневий виступ вірного сталінського посіпаки Д. Мануїльського (схарактеризованого Л. Троцьким як «найогидніший ренегат українського комунізму») перед київською парторганізацією: «Тут на Україні існують певні установи, які мають високі титули академій, інститутів і наукових товариств і часто слугують місцем заохочення не соціалістичної науки, а класово ворожої ідеології. Національну проблему здано в оренду колишнім членам націоналістичних партій, які не злилися органічно з більшовицькою партією» (малися на увазі українські соціал-демократи, боротьбисти та ін.).
Кожна культурна, академічна та наукова установа тепер зазнавала чистки. Як висловився Косіор, «цілі контрреволюційні гнізда існують в наркоматах освіти, землеробства, юстиції, в Українському інституті марксизму-ленінізму, Сільськогосподарській академії, в Інституті Т. Шевченка тощо». Отож, Сільськогосподарська академія, природно, зазнала чистки, її директор із заступниками та провідні співробітники загинули в таборах. Працівників Літературного наукового інституту ім. Т.Г. Шевченка чекало ще суворіше покарання: 14 науковців отримали довгі терміни ув'язнення, а директора та п'ятьох членів керівництва розстріляли. Жертвами терору стали співробітники Українського інституту сходознавства, члени редколегії Української Радянської Енциклопедії, працівники Української палати мір і ваг, Української кіностудії (ВУФКУ), Комісії по введенню нового українського правопису. Майже весь склад Державного інституту Карла Маркса в Харкові засудили як «гніздо контрреволюції». «Вороги народу» виявилися скрізь — вони редагували провідний літературний журнал «Червоний шлях», вони були на державному транспорті, серед членів Геодезичної ради, у видавництвах (чотири з яких було скасовано). Зазнав чистки Український інститут філософії, а його провідних науковців, професорів Юринця та Нирчука, пізніше заарештували — останнього за те, що він нібито стояв на чолі фіктивного «Троцькістсько-націоналістичного терористичного центру», який планував розділити Україну між Німеччиною та Польщею. Починаючи з листопада в Академії наук стали щодня вивішувати списки звільнених із зазначенням причин звільнення — звичайно «саботаж», «ворожа ідеологія» або «підтримування контактів з ворогами народу». Протягом наступних місяців Академія практично знелюдніла.
Український театр майже ніколи не переслідували, і люди вбачали у ньому щось на зразок символу неперервності національних традицій. Але черга дійшла і до нього. У жовтні 1933 р. одного з провідних українських режисерів — засновника та художнього керівника театру «Березіль» Леся Курбаса піддали гострій критиці як «націоналіста» і звільнили. Є свідчення, що Постишев намагався перетягнути Курбаса на бік влади, але дістав рішучу відсіч. У листопаді режисера заарештували, пізніше він загинув у таборі, а його театр став цитаделлю «соціалістичного реалізму». Чимало жертв було й серед художників. Так, групу із п'яти малярів, які розмальовували фрески в харківському театрі, заарештували, трьох із них розстріляли; фрески ж за їхній «націоналістичний» зміст відразу ж знищили.
Придушуючи «націоналістичний» ухил і самобутні елементи національної культури, режим Постишева разом із тим не торкався, так би мовити, декоративного фасаду українізації, як це намагалися зробити попередні російські зайди-комуністи. Так, 24 червня 1933 р. столицю України з Харкова було переведено до її традиційного місця перебування в Києві. Процес русифікації не мав тотального характеру, зокрема, вживання української мови не обмежувалося. Переслідувань зазнавали лише ті аспекти українізації, які передбачали будь-який автономний розвиток.
19 листопада Постишев зробив підсумки «культурної» чистки, заявивши, що «виявлення націоналістичного ухилу Скрипника дало нам можливість звільнити структуру соціалізму, і передусім структуру української соціалістичної культури, від усіх петлюрівських, махновських та інших націоналістичних елементів. Проведено велику роботу. Досить сказати, що протягом цього періоду ми вичистили з наркомату освіти 2 000 чоловік з націоналістичним душком, серед яких було близько 300 науковців і письменників. Вісім центральних радянських установ вичистили від понад 200 націоналістів, які обіймали посади голів відділів та інші подібні пости. Дві системи — кооперативів та зернових резервів — вичистили від понад 2 тис. націоналістів і білогвардійців, наскільки мені особисто відомо».
Проте чистка українського «націоналізму» на цьому не скінчилася; з погляду радянського уряду вона,
