антагонізму серед школярів — починаючи від цькування молодших і кінчаючи бійками старших».
Коли секретар одного з окружкомів партії заявив, що слід залишати куркулям стільки насіння, щоб вони могли сіяти і годувати своїх дітей, його піддали критиці: «Ми не можемо думати про куркульських голодних дітей, у класовій боротьбі філантропія — це зло». В Архангельську в 1932–1933 рр. дітям депортованих «куркулів» не давали шкільних сніданків, а також талонів на одержання одягу, на що мали право інші.
У цьому була своя логіка. «Куркульство як клас», який режим мав намір ліквідувати, складався не тільки з дорослих, а й із дітей. Більше того, постулат Маркса про те, що буття визначає свідомість, сприймали цілком безпосередньо, — наприклад, уцілілі діти «куркулів», навіть відокремлені від своїх родин, носили своє соціальне тавро по всіх документах, і їх завжди можна було заарештувати, коли цього вимагала «більшовицька пильність».
Переслідування дітей за дії їхніх батьків стало вже традицією нового режиму. Досить згадати розстріл 14-річного царевича в 1918 р. чи його ровесника — сина старого більшовика Н. Лакоби у 1937 р. У 1930-х роках дітей та їхніх матерів повсюдно засуджували як так званих «ЧСИР» («член семьи изменника Родини») — обвинувачення, яке неможливо було спростувати.
Дітей «куркулів» часто залишали напризволяще, коли обох батьків арештовували. Вдова Леніна Н. Крупська, зокрема, писала: «Заарештували батьків малої дитини. Вона з плачем іде вулицею… Усім жаль малюка, але ніхто не може відважитися взяти його до себе в дім: “Як би там не було, це ж куркульська дитина… Можуть бути неприємні наслідки”». Сама Крупська виступала проти цього, доводячи, що класова боротьба має точитися між дорослими; але з нею вже давно перестали рахуватися.
Проте у багатьох випадках люди були сміливіші та порядніші — всупереч побоюванням Крупської. Оповідають, наприклад, що в одній родині, де батька давно заарештували, а мати просто вмирала від утоми в полі, селяни, які працювали поруч, брали дитину до своєї хати. Типовим прикладом може слугувати історія одного українського селянина, що відмовився вступити до колгоспу. За це його арештували, побили та заслали, а дружина повісилася в коморі. Тоді бездітна родина взяла їхнього малого хлопчика до себе. А той тільки те й робив, що сидів у своєму покинутому домі, повертаючись до них лише ввечері, і ніколи не розмовляв. Подібних історій сиріт — жертв колективізації, яких приймали до себе селяни, безліч.
Іноді людська передбачливість і винахідливість врятовували родину, принаймні на якийсь час. Одна особа, що пережила лихоліття, розповідає, що, повернувшись додому після школи 10-річною дитиною, вона побачила хату порожньою та замкнутою. Батька заарештували, а матір і маленьких дітей узяла до себе бідна селянська родина. Щоб урятувати їх, оповідач та його 12-річний брат мусили переховуватися і взагалі жити на власний розсуд. Одначе батькові вдалося втекти, і він став мандрівним чоботарем. Замість платні за роботу він просив усіх посилати харчі його родині. Батько навіть знайшов можливість ховати деякі харчі у місцевого активіста, де їх, звичайно, не шукали. Хлопці теж не сиділи без діла — вони ловили рибу, коли вдавалося уникнути сторожі.
Але надати будь-яку допомогу потерпілим не завжди було можливо. Наприклад, один хлопчик утік із потягу, яким везли його родину на заслання, і кількома місяцями пізніше відвідав свій рідний хутір. Той був повністю покинутий, бур'ян виріс заввишки з людину, у спустошених будинках, з яких було зірвано дахи, оселилися тхори.
Як ми вже зазначали, малі діти складали значну частину тих 15–20 % селян, що вмирали під час етапу до місць заслання у 1930–1932 рр.; ще більше їх померло вже на засланні. Зокрема, у березні, квітні й травні 1930 р. повідомлялося про загибель майже 25 тис. дітей у церквах Вологди, що використовувались як пересильні пункти.
Залишившись сиротами, діти жили на межі людського існування, і багато з них померло. Як і стосовно дорослих, неможливо сказати точно, скільки дітей стали жертвами депортацій, а скільки — голоду, але існують докази того, що голод був страшнішим лихом.
Отож, у 1932 р. становище дітей українських селян було вкрай жахливим. Голод не лише постійно посилювався, він здійснював також величезний психічний тиск на людей. Ми вже цитували Василя Гроссмана, який писав, що матері часом починають ненавидіти власних дітей. В одній родині чоловік не дозволив своїй жінці годувати дітей, а коли побачив, як сусіда дав їм трохи молока, він доніс на нього за приховування продуктів, хоч і безрезультатно. До речі, сам він не вижив, а діти вціліли… В інших випадках, як ми бачили, божевілля від голоду призводило до людоїдства, і в нашому розпорядженні багато оповідей про дітей, що їх з'їли власні батьки.
А якщо говорити загальніше, то це був просто голод — не більше і не менше. І він часом примушував робити вибір, що межував із божевіллям. Так, навесні 1934 р. одна жінка сказала тим, що милувалися її дітьми, що мала їх аж шестеро, але вирішила врятувати «трьох найздоровших і найрозумніших» коштом смерті інших, поховавши їх за хатою.
Агроном описує, як він ішов із місцевим урядовцем від одного села до іншого і знайшов мертву молоду жінку, на грудях якої лежало живе немовля. З її документів він дізнався, що жінці було 22 роки, а її село розташоване аж за 13 кілометрів від цього місця. Це значило, що виснажена голодом жінка пройшла цю відстань пішки. Чоловіки передали немовля до найближчого харчового пункту, і їм мимоволі спало на думку: чи хтось коли-небудь скаже дитині, що сталося з її матір'ю?
Артур Кьостлер бачив з вікна потягу голодуючих дітей, які «були подібні до заспиртованих ембріонів». В іншому місці він писав: «Станції були заповнені селянами, що жебрачили, з опухлими руками та ногами, жінками, що підносили до вікон вагонів страхітливих дітей з величезними головами, що хиталися, з подібними до палиць кінцівками та набухлими загостреними животами…» І це йшлося про родини, які, принаймні, мали сили дістатися до залізничної колії.
Існує багато подібних описів дітей. Найповніший з них подає, мабуть, В. Гроссман: «А селянські діти! Чи ви коли-небудь бачили газетні знімки дітей у німецьких таборах? Вони виглядали саме так: їхні голови були схожі на важкі м'ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років. А з початком весни вони вже зовсім не мали облич. Замість них були птахоподібні голови з клювами чи жаб'ячі голови з тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами. То не були людські обличчя». Він порівнює їх з єврейськими дітьми в німецьких газових камерах і коментує: «Це були радянські діти, і ті, що карали їх смертю, були радянські люди».
У більшості випадків діти вмирали вдома разом з усією родиною. Іноді вони гинули останніми і не мали ніякого уявлення, що їм робити. Іноземний журналіст описує хатинку в селі коло Харкова, в якій вижили лише 14-річна дівчинка та її дворічний братик. «Ця молодша дитина повзала на підлозі, як жабеня, і її нещасне маленьке тільце було настільки спотворене, що не виглядало людським… Вона ніколи не куштувала ні молока, ні масла і лише раз у житті куштувала м'ясо. Чорний хліб і картопля, скоріше крихти з них, були єдиним харчуванням цього немовляти, яке багато разів було на грані смерті минулої зими». Інші відходили без будь-якої надії: «Край дороги… наприкінці червня знайшли тіла двох дітей — одній дитині було близько семи років, а другій, можливо, десять. Хтозна, чиї то були діти? Ніхто, здається, не побивався за ними, ніхто не питав про них, вони поздихали, як кошенята…»
Коли голод ставав зовсім нестерпним, батьки відсилали своїх дітей з дому в надії, що вони якось виживуть у світі жебрацтва та дрібних крадіжок, котрий ніколи не був би їхнім, якби вони залишилися зі своїми родинами.
Один із жителів села Чорнухи Полтавської області, колишній партизан, вступив до колгоспу в 1930 р. з жінкою та п'ятьма дітьми і був відданим активістом. Коли ж голодова смерть стала зовсім близькою, він узяв своїх чотирьох уцілілих дітей (одного забили до смерті за крадіжку городини) та пішов до секретаря окружкому партії, але той не зміг йому обіцяти нічого певного. Тоді батько залишив дітей із секретарем, який віддав їх до дитячого будинку, де двоє незабаром померли. Дізнавшися про це, батько повісився на дереві перед будинком окружкому.
Найбільше вражають розповіді самих дітей. Так, семирічний хлопчик казав, що після того як його батько помер, а мати спухла так, що не могла встати, вона веліла йому «піти та пошукати собі харчів»; інший хлопчик восьми років покинув домівку, коли обоє його батьків померли; дев'ятирічний хлопчик, залишившись без матері, злякався свого батька та пішов із дому; іншому хлопчикові дев'яти років мати наказала якось рятуватися, і обоє плакали, коли він лишав домівку; восьмирічний хлопчик, побачивши своїх батьків опухлими та безпомічними, пішов світ за очі.
