- Є в Сибіру один організм… - несподівано промимрив мій сусіда, немовби пригадуючи, -…аматор японській поезії.
- Організм, в смислі - гуманоїд?
- Не те слово. Навіть по-нашому вміє. Зараз я його…
Із цими словами він занурився до свого комп’ютера. Треба зауважити, що сам Сагайдачний періодично грішив віршами, а до того ж, був постійним відвідувачем поетичних тусовок, особливо кохаючись на екзотичних формах творчості. Різноманітні хайку і танки вилітали з-під його вусів несподівано і не завжди доречно. Що поробиш, українці - поетична нація.
- Осьо він, - Сагайдачний тицьнув пальцем у монітор. - Такий собі Гнучкошиєнков Микола Васильович.
Я глянув, але нічого особливого не побачив - цей, як висловився мій колега, організм, не надав свого фото для мережі, та й взагалі ніяких даних, окрім графи «захоплення», ретельно заповненої назвами східних жанрів та прізвищами поетів.
- Де він мешкає?
- А біс його знає. Судячи з локалізації, це десь у Сибіру. Ханти-Мансійський округ.
- Те, що треба, - зрадів я. - А коли ти його завербував?
- Ніколи.
- Тобто?
- Ну так, ми з ним просто обмінюємося новинками.
- І він досі не твій агент?
Сагайдачний подивився на мене зверхньо:
- Агентів не вербують через електронку.
У відповідь я глянув іще зверхніше:
- Будь-яке спілкування з працівниками спецслужб уже само по собі є вербовкою. Навіть віртуальне.
Сагайдачний промовчав. Один-нуль. Однак ця невеличка перемога ні на крок не посунула справу.
Я повернувся до роботи і взявся складати хитрючий кореляційний запит, який мав проаналізувати всю російську комп’ютерну мережу не тільки на наявність наукових центрів або виробництв, а й на обсяги закупівлі хімікатів та реактивів, обіг продукції біовиробництва, циркуляцію кадрів відповідного фаху, а також переробки біосировини, видобутої з кедрів.
«Попередній час розрахунків - тридцять шість годин», - повідомила мені ґречна пошукова система. Ти ба! Правду кажуть, що один кваліфікований агент може більше спитати, ніж найрозумніший комп’ютер відповісти.
Але окрім цього, в мене значився іще один незавершений комп’ютерний дослід. Цікаво, як там справи? Я набрав особистий Галушкин номер.
- Альо.
- Це Мамай. Галушко, я в Києві. Що там з нашим біоматематичним моделюванням? - можливо, це прозвучало занадто сухо, але совість агента УГС не дозволяла мені у службовий час вести розмови приватного характеру.
У Галушчиному голосі бриніло розчарування.
- Перший етап закінчиться не раніше, ніж за тиждень, і якщо ти потелефонував тільки з цього приводу, тоді…
Сам нарвався. Міг би і не настільки ретельно дотримуватися службових інструкцій.
- Галусю, я страшенно скучив, не бачив тебе хтозна-скільки і просто розгубився, почувши твій голос. Ти пробачиш мені?
- Пробачу, - легко погодилася дівчина. От за що я її люблю! - Мій дід завтра запрошує нас із тобою на куліш. Підемо?
- Академік Майборода? - моєму здивуванню не було меж. - Мене? Я ж звичайний агент!
- Він запрошував не агента, а мене з моїм хлопцем, - зауважила Галушка і додала. - Не бійся, він класний!
- Хто б сумнівався!
Авжеж. У мене ще й досі шия свербіла після прочухана, отриманого від начальства через лист цього «класного» до Гетьмана. Проте все одно - не кожному смертному вдається трапити на куліш до зірки такої величини, як Омелян Майборода. І це, чорт забирай, приємно.
- Яка форма одягу? Блек тай?
- Дурник, - сказала Галушка. - Ми будемо втрьох, по-домашньому - ти, я та дідусь.
- Єсть по-домашньому, - виструнчився я, і ми не змовляючись засміялися.
Цей день я не забуду ніколи. Світило світової біохімії чекало на нас, сидячи біля хвіртки та лускаючи насіння. «Я з діда-прадіда куркуль. От і завів собі хутір», - пожартував академік, показуючи на свою садибу. Видовище дійсно вражало, і не стільки розмірами, скільки усамітненням та якоюсь внутрішньою гармонією. На подвір’ї господар перш за все запропонував умитися зі справжньої криниці з журавлем, що височів біля самого паркану. «Чисті руки - чисті думки. Ви повинні залишити на вулиці весь свій клопіт та службові справи. Попри те, що їх багато і вони важливі», - він хитро підморгнув мені, даючи зрозуміти, на кого в першу чергу розповсюджується це правило.
А потім біля літньої кухні запалала ватра і почався урочистий ритуал. Без будь-якого СВЧ, просто на вогнищі, у справжньому казані старий Майборода готував куліш, супроводжуючи процес докладними поясненнями. Куліш буває чумацький, тобто похідний, - розповідав кухар-академік зі звичними лекторськими інтонаціями. - Він вариться швидко і з того, що в торбі є. А ще є козацький, тобто урочистий. От дивіться сюди…»
Процес нагадував швидше лабораторну роботу, чим лекцію, бо результат кожного етапу ретельно досліджувався та дегустувався господарем, а потім і гостями. Для полегшення висновків та швидшого наукового узагальнення кожен етап супроводжувався новим сортом самогонки, яку господар, виявляється, теж гнав власноруч.
Першим до казана відправилося покришене сало. За лічені хвилини воно там перетворилося на шкварки, частина з яких одразу ж відправилася на дегустацію, доповнена трьома чарочками з каламутною рідиною. «Знайомтеся, це - бурячиха. Називається так тому, що її женуть з цукрового буряку. А я ще називаю її українською текілою». Смак в української текіли виявився напрочуд паскудним - втім, як і в мексиканського оригіналу. Життя нам врятували тільки житній хліб зі згаданими уже шкварками. Світ навкруги одразу став кольоровішим, як воно завжди буває в процесі екстремальних випробувань.
Після того як на салі підсмажилися овочі, ми їли і їх, запиваючи виноградною. Наступною до казана відправилася качка. «Качка, друзі мої, - це похідна свинина. Не поступається їй споживністю, але завжди може бути впольована в дорозі, а значить не займає місця на возі». Підсмажені до хрускоту качині крила дуже пасували до сливової. І нарешті пшоно увінчало складну кулінарну процедуру. Куліш кипів у казані, а на столі вже урочисто чекала карафка з абрикосовою.
Попри кількість випитого, я майже не відчував хмілю - ну хіба що від поглядів Галушки. Абрикосова пахкотіла, неначе квітучий сад навесні. А куліш, розкладений у грубі глиняні миски, виявився неймовірно смачним, навіть попри те, що кожну складову окремо я вже добряче розпробував. Гармонія, виявляється, здатна утворювати нові сутності!
Немовби на підтвердження цього висновку пан Омелян виніс із хати бандуру і вмостився на призьбі. Могутні, мов у коваля, руки жваво пробіглися тонкими струнами. Усі ми в школі вчилися грати на бандурі, але репертуар господаря мене щиро здивував. Зі свого інструмента він примудрявся видобувати не тільки мелодійні українські переливи, а й джазові дисонанси Рея Чарльза і навіть синкопи та гостре стакато Джоплінівських регтаймів. «Це називається академічним виконанням», - пожартував я, маючи на увазі наукове звання музики. Мою репліку було сприйнято прихильно, навіть із легкою посмішкою.
«А тепер я зіграю вам шотландську музику», - оголосив господар. Він приглушив струни, взяв коротку паузу, зосереджуючись, і заграв. Я одразу впізнав мелодію - «Їхав козак за Дунай», українська народна пісня. Ніяка вона не шотландська. Однак я не став поспішати із оприлюдненням таких своїх висновків, тим більше, що деякі акценти мелодії було переставлено, і через це вона звучала дещо незвично. Старий щось замислив - це точно.
