шинка.
Пан Боровий невимовно страждав. Того вечора ми відвідали півтора десятки зачуханих пивниць у різних кінцях міста, і всюди я тицяв годящим, на мій погляд, андромедянам під носа фотокартку, і всюди говорив одну й ту саму фразу - про дядька, валізу та тисячу. Мені здалося, що наприкінці я вже зміг би її сам прорипіти по-андромедянському. І всюди хлопці бігли щодуж виконувати завдання. За дві години я навербував тут цілу мережу інформаторів. От цікаво буде, якщо всі вони разом його знайдуть. Доведеться «Зорі» брязнути капшуком. Чесно кажучи, з мого гіда був тільки зайвий клопіт, бо, сахаючись спочатку таких «бездуховних» установ, він згодом призвичаївся, а тоді став перехиляти чарочку за чарочкою, так що наприкінці вже добряче впився. Але навіть ідучи поруч і тримаючись за моє плече, щоби не впасти, пан Боровий не кидав величних промов про значення культури, релігії та невмирущого українського слова.
- Куди зараз? - питав я його.
- Туди, - вказував він пальцем і продовжував: - Нашому народові, бачте, завжди була притамана найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності. Пам’ятаєте, як у Франка: «І я, прикований ланцем залізним, стою, а далі тисячі таких самих, як я».
- Еге ж, - погоджувався я. - За останніми розрахунками пуп Галактики знаходиться десь між Житомиром та Вінницею.
А втім, мій поводир жодного разу не загубив напрям, не заблукав, довіз мене назад до готелю і навіть своїми ногами дійшов звідти до таксі.
- Добраніч, - сказав він мені, тримаючись за стіну. - Але завтра вже я вас відведу до церкви. І навіть не заперечуйте. Бо нам, українцям…
Тут я попрощався і втік.
Гриць нічого не домігся. Тобто із «Зорею» та ГУКом. У мене взагалі склалося враження, що Грицю протипоказані контакти з офіційними установами.
- Курви! - лаявся він. - Сидять, нічого не роблять, знають, що до начальства далеко. Ото б настукати, щоб запам’ятали!
Що поробиш, молоді завжди переймаються тим, що не має відношення до справи.
Потім ми завітали до місцевого агента УГС. Йой! Тепер вже лаявся я, а Гриць тільки гмикнув. Тут він вже точно настукає. Що вони, курви, гадають, що коли начальство далеко, то й перевірити нема кому? У нас скоро усіх вуйків повикрадають з такою службою безпеки!
По обіді ми взяли пана Борового і подалися перевіряти вчорашні контакти. Наш гід виглядав сьогодні трошки стомленим, і коли почув, що доведеться знову іти по шинках, глибоко зітхнув.
- Невже ви з першого разу не запам’ятали? Невже ваші мемуари…
Я взяв його за руку:
- Тримайтеся мужньо, пане Боровий. Українці - горда нація.
І ми пішли. Заходили до шинків, що в них були напередодні, і чекали, поки з’являться завербовані агенти. Ми заходили в нові й обіцяли гроші андромедянам з каламутними очима. Ми діяли нахабно - їй богу, не було іншого виходу. Ми намагалися привернути до себе увагу місцевих спецслужб, якщо такі існують, ми намагалися привернути до себе увагу самих злочинців, примусити їх діяти і тим виказати себе. Ця важлива справа забрала решту дня й останні сили пана Борового. Але ввечері нам пощастило.
- Давай тисячу, - почув я рипучий голос перекладача біля входу до чергового пункту «культурної програми».
Поруч стояв похмурий андромедянин, що здався мені підозріло знайомим.
- Мізинець? - згадав я.
- Ні, - виправив він, і тут електронний перекладач запнувся, шукаючи синонімів до ймення співбесідника. Я почухав потилицю й вирішив, що краще зватиму його про себе Мізинцем.
- Давай тисячу, - сказав Мізинець.
Гриць штовхнув мене під бік. Невже спрацювало? Я видушив із себе найскептичніше гмикання з усього репертуару і, здається, Мізинець зрозумів його без перекладу.
- Знаю, де він. Покажу.
- Покажи.
- А тисяча?
- Покажу, - сказав я і дійсно видобув з кишені флуоресцентну андромедянську купюру. Щоб краще дійшов гумор, я покрутив нею перед носом співбесідника та заховав назад. - Віддам. Потім.
- Ясно, - сказав Мізинець.
Якби всі були такі кмітливі, наскільки легше було б працювати.
- Що таке? - отямився раптом від коматозного стану наш пан Боровий.
Гриць заспокійливо взяв його за руку:
- Знаєте, вам, мабуть, вже час додому.
- Ні-і, - п’яно-лагідно простягнув пан Боровий. - Я з вами.
В очах його блищала рішучість.
- Додому, - наполягав Гриць.
- Ні, - відмовився Боровий. - Я бачу, що у вас складнощі, і ніколи не покину земляків у біді.
- Додому…
Але тут я вимахнув рукою:
- Хай іде. Якщо доведеться молотити під дурника, згодиться.
- Точно, - підтвердив наш гід. - Згоджуся. Я на все згоджуся.
Мізинець нетерпляче тупцяв поруч.
- Ходімо?
- Не загуби поводиря, - наказав я Грицю, і ми рушили кривими вулицями в оточенні сірих похмурих стін.
Йшли довгенько. Шлях наш блукав провулками, немовби навмисне заплутуючи. Гриць нахилився до мого вуха:
- Може, це пастка?
- Якщо й так, я із задоволенням в неї попадуся, - я намацав під пахвою теплу кобуру та посміхнувся. Врешті, ми ж цього і домагались.
Пан Боровий мугикав щось під носа, він знову відключився.
Нарешті наш Мізинець зупинився і показав пальцем кудись поперед себе. Я ввімкнув перекладача.
- …там. Давай тисячу.
Ага, зараз. Я вдивився в пітьму. Ми стояли біля величенького подвір’я, серед якого виднівся одноповерховий будинок - показник заможності господаря, бо ж на Андромеді найпрестижнішими вважалися невеличкі хатки і величезні подвір’я, біс його знає, чому.
- Давай тисячу, - зарипів перекладач.
Я вдивлявся і не знаходив, чому, власне, наш вуйко повинен опинитися саме тут.
- Покажи його.
- Давай п’ятсот. Покажу, - почав клянчити Мізинець.
- Дулю тобі, - сказав я відверто. Не люблю торгуватись.
Електронний перекладач рипнув, немовби вагаючись, чи транслювати те, що почув, і зрештою не зважився.
Пан Боровий завів «Цвіте терен».
- Скажи йому, щоб замовк, - прорипів Мізинець. Гриць смикнув нашого гіда за руку, запала тиша, і в ній Мізинець рушив до паркану. Потім зупинився, спритно зачепився хвостом за верх і зник на тому боці.
Ми кинулися слідом. Найважче, звичайно, було висадити на паркан пана Борового, але й він врешті згадав дитинство, щоправда, подряпав руку і далі вже весь час її облизував, не можучи навіть заспівати. Все, що не робиться, - на краще.
Мізинець стояв біля вікна.
- Дивися, - сказав він.
