цьому, бо вважав, що зайве підстрахуватись не зашкодить. А ще цей дядько мав фінансувати пиво з грошей «Зорі», які були переведені на місцеве відділення ГУКу як раз для цієї справи. Тобто «Зоря» не підозрювала, що фінансуватиме саме пиво, але я заприсягся добряче пощипати їхні мільярди.
- Петро Васильченко, - відрекомендувавсь поставному дядькові з чорним на козацький манер стриженим чубом. Дядько зустрів нас, як і домовлялися, біля виходу із зорельота.
- Панько Боровий, - простягнув він мені руку. - Дуже радий.
Гриць ішов ззаду, не втручаючись в розмову «хазяїна».
- Бажаєте поснідати? - ґречно запропонував представник ГУКу.
Я, звичайно, не був проти, бо космічні подорожі завжди розбурхують апетит.
- Знаєте, пане Паньку, - сказав я, - я б із задоволенням покуштував вареників. У вас тут можна знайти вареники?
- О! - засміявся він. - З чим - з чим, а з варениками у нас тут проблем немає. Знаєте, андромедяни дуже вподобали їх. От ідіть за мною, подивитесь.
Ми пройшли до бару. Там стояли автомати, що крім іншого торгували варениками. Справжнісінькими. Хочете - із сиром, хочете - з картоплею, хочете - з вишнями, хочете - з капустою. А особливим успіхом користувалися вареники зі смаженою цибулею, хоч я, наприклад, їх не дуже люблю.
- Це чудово! - вигукнув я захоплено, дивлячись, як працюють автомати.
- Так, - погодився пан Панько. - Ми вважаємо це найбільшою перемогою місцевих українців.
І ми взялися до вареників.
Хитрі андромедяни і в цьому пішли далі за нас. Кожен пакунок з варениками мав два відділення. В одному містилися, як ви самі здогадуєтесь, пишні, гарячі, ласі вареники, а в другому - біла, холодна, наче щойно з льоху, сметана. Відвідувач легким рухом складав пакунок удвоє, вареники з’єднувались зі сметаною, і починався Процес.
- Пане Паньку, - почав я, витерши серветкою рота.
Представник ГУКу підняв обличчя. Над його губою біліли сметанні вуса.
- Стецько, з вашої ласки, - сказав він.
- Як це? - не зрозумів я.
Гриць пробурчав собі під носа:
- Набравсь.
- Стецько, - повторив представник ГУКу, - Стецько Боровий.
І тут я зрозумів:
- А ви що?… Теж?
Він посміхнувся:
- Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…
- Але ж ви українець! - перервав я його. - Українці завжди мали певні імена, прізвища.
- Так то на Землі, - розвів руками він. - А ми тут діаспора. У мене, наприклад, дружина андромедянка.
Я відчув холод у шлунку. Якщо місцеві вареники - теж діаспора… Але поки що вони поводилися добре.
- Слухайте, пане… - я зам’явся. - А з прізвищами у вас як?
Він ще раз посміхнувся, - певно, звик до розпитувань.
- От як раз із цим добре. На Андромеді прізвищ нема, тому прізвище в мене завжди одне й те саме. Я - Боровий.
Мені здалося, що останні слова він вимовив навіть з пихою.
Гриць нахилився до мене і зашепотів:
- От бачите! Був Панько, став Стецько, а буде ще чи Сірко, чи Бровко.
Я заспокійливо поклав йому руку на плече.
- Пане Боровий, - мовив я, - а можна, ми до вас так і будемо звертатись? Просто пан Боровий.
- Авжеж, - погодився він. - Мене всі так і кличуть. На Землі.
- Що ви нам запропонуєте подивитися тут в першу чергу? - спитав я, щоби зам’яти незручність.
Пан Боровий розквітнув:
- О! Та я для вас приготував цілу культурну програму. Ми з вами подивимось все і насамперед місцеві церкви. Знаєте ж бо, андромедяни дуже релігійні люди, і цим схожі на нас, українців. Тут що два квартали, то церква. Чудові витвори чудового мистецтва!
До всього пан Боровий ще був церковним фанатом.
Ми розмістилися в люксових апартаментах фешенебельного готелю, і Гриць одразу почав перевіряти кімнати на наявність підслуховування, а я пішов до ванної. Все одно, перевіряй - не перевіряй, у кімнаті про справи не поговориш. Для цього існує вулиця - найкращий захисник проти будь-якої апаратури. Втім, я не гадав, що до справи якимось боком причетні компетентні органи Андромеди. Просто зайве підстрахуватись ніколи не завадить.
За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.
- Маємо ще кілька годин, - сказав він, - далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…
Я подивився на Гриця, він - на мене.
- Знаєте, пане Боровий, - сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, - ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?
Боровий скривився так, наче відкусив хрону.
- Але духовність, - обурився він, - духовність, що завжди відрізняла українську націю…
Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:
- За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?
Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було проводити всюди і виконувати будь-які бажання.
Дорогою я виправдовувався:
- Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…
Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.
Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.
- Цього дядька, - лаконічно мовив я, - два тижні тому привезли сюди у валізі. Якщо ти мені щось розкажеш про це, отримаєш тисячу.
Андромедянин нашорошив вуха. Здається, сума справила на нього враження. Потім він щось прорипів, і перекладач в кишені заговорив своїм картонним голосом:
- Мене кличуть Мізинець. Я якраз той, хто тобі потрібен. Я нічого не знаю про цього чоловіка і про валізу, але знайду їх, і ти даси мені тисячу. Так?
- Так, - підтвердив я.
Почувши моє підтвердження, андромедянин вшився. «Побіг шукати, - подумав я. - Мізинець. Цікаво, на вулиці він все ще Мізинець чи, може, Вказівний?» Я повернувся до пана Борового і потяг його до наступного
