справу, а коли вже розпитаєте…
«Ти ба, - подумав я, - не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:
- Чого хоче цей брудний вбивця?
Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця - я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію - я дійсно не зміг би не розпитати про справу.
- Ну! - сказав я. - Зараз очі на лоба вилізуть.
Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:
- Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…
- Ну?
- Ну, і треба знайти.
- Вуйко, кажеш?
- Угу.
Я пхекнув.
- І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.
- Собаки брешуть, - раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: - Тобто я не так хотів сказати.
Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.
- Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.
Тут вже і він засміявся:
- Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.
Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» - у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.
- Як тебе кличуть? - поцікавився я.
Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.
- Грицем.
- А прізвище?
- Завірюха.
- Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?
Він звів брови:
- А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?
Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.
- Ну?
Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:
- Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.
- Коли це було?
- Три тижні.
- Рекет уже б об’явився.
- Так-так! - радісно підхопив Гриць. - Ми обнишпорили всю Землю, всі закутки.
- За три тижні нічого не знайшли?
- Ні, - він розвів руками.
Та-ак. Спеціалісти.
- А поліція що?
- Шукає, - він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.
Я зразу розкинув у голові варіанти.
- Він полетів із Землі?
- Виключено. Ми перевірили.
- Під чужим прізвищем?
- Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…
Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід - систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.
- Може, вбили? - перервав я хлопця.
- Навряд чи, - сказав він. - Його викрали. Розумієте, викрали з готелю, а якщо вбивати, то навіщо викрадать? Можна на місці.
Рація в його словах була.
- Коротше кажучи, на Землі його нема, в Галактиці його нема. Серед вбитих нема, серед живих нема. А де ж він?
Хлопець розвів руками. Файно. Агент УГС розводить руками. І все. Я мовчки підвівся і пішов з пивниці геть. Моя тачанка вірно чекала біля дверей.
- Грицю, Грицю, до роботи… - промурмотів я, відчиняючи дверцята.
- Що? - обізвався ззаду хлопець, що, як виявилось, ішов за мною.
- Нічого. Їдемо, - я вмостився на сидінні. - До УГС.
Щоб мене зустріли, як рідного, сказати не можна. Ляха не було, а решта дивилась на мене, як горобець на міліціонера.
Чули? Сам Мамай! Жива Легенда!
Невже я такий старий? Настрій зіпсувався. Так, тут працювали молоді хлопці, зовсім молоді, дужі, з козацькими вусами та білими рівними зубами. Вони зараз усі такі, ці молоді, приємно дивитись. А от без мене все одно не можуть. Не прожити Україні без Мамая.
Ми з моїм Грицем вмостились біля монітора. Замиготіли заставки: «зберігати в таємниці», «тільки для працівників УГС» і таке інше. Потім на екрані з’явився рудий вусатий огрядний дядько з капризним підборіддям та синіми очима, круглими, як ґудзики. Дійсно, вуйко собі та вуйко. Нічого більше про нього не скажеш.
- Ґедзь Пантелеймон, перший заступник кошового отамана Першого Коша Великого Возу Галактичного Українського Конгресу, фінансовий директор корпорації «Зоря». П’ятдесят три роки, одружений, троє дітей… - вголос читав мені Гриць, а я все вдивлявся в круглі очі зниклого вуйка та намагався вхопити там щось, бодай ниточку.
Де ж ти подівся, га?
- За свідченнями близьких людей, характер рівний, трохи бурчливий, ворогів не має, друзів багато, за свідченням службовців «Зорі», тямущий фінансист, добрий фахівець, як сказала одна пані, «хитрий хохол». На роботі і вдома взаємини рівні. Шкідливі звички: палить тютюн, п’є багато пива…
- Хіба це шкідлива звичка? - спитав я.
Гриць підняв очі від монітора, потім посміхнувся й почав знову:
- Погані звички: палить тютюн, п’є багато пива, уві сні дуже хропе…
- Дуже? - уточнив я.
- Дуже.
- Як саме?
Гриць знову звів очі:
- Так, що дружині доводиться спати в іншій кімнаті… - він вловив у моїх очах іронію і знову посміхнувся. - Ні, він і справді дуже хропе.
Нам показали зйомку номера в готелі після зникнення пана Ґедзя. Жодних слідів боротьби, жодного безладдя, ліжко зім’яте, ковдра відкинута, так, наче осьо спав чоловік, потім підвівся і вийшов. Єдине, що вся одежа лишилася в номері. Але з готелю пан Ґедзь не виходив, та й взагалі, за інформацією від адміністрації, з готелю того дня не виходив жоден голий чоловік.
«Лінгвісти, - подумав я. - Скажуть таке: не виходив жоден голий чоловік. Так, наче жінки виходили, а от
