Кавалери і дами лускали насіння. Та Христина, здається, не помітила, що музики вже немає, вона так само притискалася до свого бугая.
Це вже занадто. Я на таке не згоден. Дочекавшись, поки завиє наступна пісня, я дійшов до танцюючих і поклав руку парубкові на плече.
- Ти дозволиш?
Моя ввічливість справила потрібне враження. Він розгубився. А я тим часом вийняв з його рук розгублену Христину і, міцно тримаючи за стан, повів по колу. Дівчина дивилась то мені в очі, то на свого кавалера.
- Віктор?
- Ні, - сказав я. - Віктор лишився на пляжі чекати, поки ти завтра прийдеш, - і подивився з докором.
Вона опустила очі.
Деякий час ми танцювали мовчки. Краєм ока я спостерігав за залою. Христинин парубок спочатку стояв серед кола, певно, отямлюючись, але потім шморгнув носом і рушив у куток. Там до нього приєднався ще один, теж пострижений під мавпу.
- Вікто-ор, - сказала Христина.
Але тут музика скінчилася. Двоє хлопців наближалося до нас. Христина виструнчилась, немов розриваючи мої обійми, але я міцно тримав її за стан. Другий хлопець був меншим, рудим, і вуха в нього стирчали, наче в чебурашки.
- Вийдемо? - тихо запропонував Христинин кавалер, і жили на його шиї набрякли.
Я подивився на нього як міг зверхньо. Христина вирвалася з моїх рук. Я кинув на неї полум’яний погляд і недобре посміхнувся.
- Вийдемо? - перепитав парубок.
Я мовчки рушив до виходу, лишаючи обох супротивників позаду і таким чином отримуючи моральну перевагу. Ми спинилися під зорями. З дверей виглядали цікаві. “Зараз буде лякати”, - подумав я. Але додумати до кінця не встиг, бо парубок без жодних слів затопив мені в пику. Від несподіванки я мало не впав, спробував відповісти, але тут мене з іншого боку дістав рудий. Я відчув на губах солоний присмак крові. Вони надто швидко почали. Я влучив кавалерові в око, жили на його шиї знов набрякли, і тут рудий вмочив мені ногою під дих. Я захлинувся, а вони взялися за мене вдвох. Я не встигав підні-матися з землі, як знову опинявся на ній, щоразу надовше. Здається, я влучив у них всього кілька разів, а вони… вони били мене як хотіли. Я щоразу зводився і бачив перед собою жили на шиї одного та мавпячі вуха другого, і щоразу вони мене вирубали. Це тривало б довго, якби в якусь мить не почувся тонкий голос: “Петрику, не треба!” На полі бою з’явилася нова дійова особа. Я підвів голову. “Петрику!” - Христина стояла перед своїм кавалером і тримала його за руки.
- Хм, - посміхнувся він. - Досить?
- Досить, Петрику, - сказала вона, зазираючи йому в очі.
Рудий підійшов до мене, огидно вишкірився і раптом копнув щосили носаком мені в обличчя.
- От тепер досить, - почув я крізь шум у голові.
Вони пішли. Усі. Не знаю, скільки я лежав на землі, але, здається, недовго, бо коли отямився, музика в клубі ще грала. Я сів і відплювався. Тіло нило, озиваючись на кожен рух, у голові шуміло. Перед моїми очима набрякла жилами шия “Петрика”. “Петрик”, от як вона його зве. Зуби, здається, були цілі. Всередині кипіла лють. Значить, “Петрику”.
З носа по верхній губі точилася юшка. Ні, в такому вигляді з’являтись перед баби Мунині очі не можна. Я потрошку дістався лиманського берега, і там, підвиваючи від болю, помився, щоби змити з себе бруд і кров. Тіло від води свербіло і горіло, вказуючи найдрібніші подряпини. “Петрику”. Добре.
Я сяк-так витерся власною сорочкою і вдягнувся. Треба було вертатись додому. Як побитому собаці. А “Петрику” гуляти з нею… Я зціпив зуби. Так.
Не пам’ятаю, як опинився біля бабиної хати, як обережно, щоб не розбудити бабу Муню, прокрався до своєї кімнати і там упав на ліжко під картину з вовком. Біля серця кипіло. Я роздягнувся, накрився ковдрою та заплющив очі. Переді мною з’явилася жилава бугаяча шия “Петрика” й огидна руда пика другого, з мавпячими вухами. Я заснув.
Вночі у мене знову пішла носом кров. Зранку я побачив на подушці червоні плями й відчув солоний смак у горлі. Чорт. Я зазирнув у люстро. Все обличчя було перемазане кров’ю, навіть зуби. Тільки під самим носом нічого не було, то, певно, витер об подушку. Слава Богу, баба Муня пішла до корови, і я зміг спокійно помитися, почистити зуби, прополоскати горло, щоб позбутися цього паскудного присмаку крові, солодкого і пряного. Тіло боліло й пекло. Під очима набрякли синці, на щелепі червоніла здоровезна подряпина, ребра не давали дихнути. Я повернувся до кімнати. Зі стіни на мене дивився вовк. Він так само стояв край урвища над селом, і з пащі його виривалася смужка пари. Я зупинився і раптом зрозумів, що такого незвичного було в цій картині. Так. Правильно. Просто вона написана з точки зору вовка.
- Боже! Лишенько! Що це з тобою?!
Баба Муня повернулася від корови. Почалися скрикування, сплескування, схлипування та причитання.
- Вітюнчику, рибчику! Що це з тобою, га?!!
Я спробував відмахнутись, але був посаджений на ліжко, обмацаний з усіх боків, опитаний та пожалітий.
- Хто ж це, га?
- Та!
- Ой, іроди, падлюки ж такі, що ж наробили!
Від зеленки я відбився. Ще бракувало зеленим ходити, як у дитячому садку.
Баба Муня ще довго обурювалась та ззивала у свідки всіх святих, але зрештою справа дійшла до сніданку. Я їв курку, запиваючи холодним молоком, а баба дивилася на мене та мурмотіла щось, сплескуючи час від часу в долоні.
- Ой, Вітюнчику, а знаєш, у Григорашів сина вовки загризли.
Я спочатку не зрозумів, але потім щось наче кольнуло під серце.
- Як це? - спитав я.
- Отак. Петра Григораша, може, знаєш?
Я тільки мовчки покрутив головою та закусив губу.
- Вчора з танців повертався, так вовки напали, і звідки ж взялися. У нас, наче, не водяться. Сьогодні зранку знайшли - горло перегризене. Жах дивитися.
Я відчув, як у мене на губах з’явився солоний присмак. Щелепи автоматично плюскали куряче м’ясо. Баба ще щось казала, але я не чув.
- Сам? - спитав я.
- Що?
- Він сам був?
- Так. То ж він якраз Петренчихи Христинку провів, відпо-чиває тут, і додому вже не дійшов. За селом його… Зараз скора помощ приїде, та хіба ж треба вже. Його знайшли - вже холод-ний був.
Я зірвався з місця:
- Де?
- Хто де?
- Ну, цей…
Баба Муня теж підвелася:
- Та тут, за посадкою якраз…
Молоко лишилося недопитим.
Коли я виходив з подвір’я, то побачив у дорожній пилюці кілька чітких великих відбитків. То було схоже на сліди великого собаки. Я прискорив ходу.
Його якраз несли на ношах до машини швидкої допомоги. Так, це був він - та сама зачіска, спереду коротша, ззаду довша, те саме обличчя. Тільки на місці жилавої шиї зараз червоніла велика рана, вся у присохлій вже крові. І одяг, той самий, що вчора, був залитий кров’ю геть. Певно, артерію розірвали.
Лікар та водій обережно поставили ноші до машини. Я підійшов ближче і зазирнув покійному в обличчя.
