мене, здавалося, нічого не розуміючи.
- Це він, - сказав я урочисто. - Дайте йому добрячої тирси, щоб повернувся у свій колгосп, чи річку, чи куди там хоче і назавжди забувся дорогу до мене.
Хлопці потягли його вбік, попід стіну, і він слухняно пішов - а куди діватися. Навіть слова не сказав - а спробував би сказати! Отак-от зі мною зв’язуватися. Доньчин батечко! Я теж не сирота. За мене є кому заступитися.
Я не став чекати кінця екзекуції, а почалапав потрошку додому, тільки ззаду долинало сопіння та глухі зойки, але й вони зникли, щойно я завернув за ріг.
Вдома я упився, як свиня. Пив довго та нудно, сам, і ніяк не міг сп’яніти й позбутися холодного доторку на плечі та клятих мурашок, що знову почали бігати спиною, певно, від його погляду услід.
“Дз-з-з-з-з-! Дз-з-з-з-з-з!”
Господи, хто це в таку рань? Із невимовним зусиллям я розліпив очі та спробував знайти телефона. З четвертої спроби це нарешті вдалося. “Дз-з-з-з-з!” - Альо!
- Здоров, зятьок, спиш?
- Колько, ти?
- Я-я. Ну, як вчора погуляли?
Я довго намагався зсунути очі з мертвої точки, куди вони увіп’ялися, зрештою таки зсунув і побачив, що обидві стрілки стінного годинника дивляться на схід. Чверть на четверту. Ранку?
- Як погуляли, питаю? Я тобі з обіду телефоную, а ти трубку не береш. Досі спиш?
Вечора? Тобто дня? Не може бути. Коли ж я вчора скінчив пити? Годині в п’ятій. А може, в шостій. Ранку. А зараз третя. Мінус шість… Чортзна-що.
- Сірий! Ти що там, знову заснув?
- Ні.
- Все нормально?
- Так.
Три мінус шість виходе дев’ять. Це я спав дев’ять годин? Нормально. - Із своїм варнаком зустрічався?
- Зустрічався.
Так, я з ним учора зустрічався. Здається.
- Все пройшло добре?
- Добре.
Все пройшло добре. А де хлопці?
- Ти хлопців відпустив?
Відпустив. Хріна їх відпускать. Скінчили - самі пішли, напевно. Могли б потелефонувати. Але навіщо?
Колька на тому кінці дроту не вгавав:
- Слухай, я тут коника-горбоконика прочитав.
- Що-що?
- Коника-горбоконика. Тільки не цього, у віршах, а справ-жнього. Ти вчора сказав, червоний, мов опир, то я у своєї Лідки спитав, а вона мені дала почитати… Їй-бо, я б його зразу послав, якби мав сили. А так тільки притиснув плечем трубку до плеча та спробував вгамувати карусель, що починала крутитися в бідолашній голові.
- Так знаєш, у чому там справа? У цього хлопця батько був опир, і він йому помагав з могили. Той ходив скаржитись, а цей помагав. І коника він прислав, розумієш? Опирі, вони в могилах живуть, розумієш, у чім прикол? І кров п’ють. Тому червоні… - Іди ти на фіг, - вичавив я з себе та кинув, а точніше упустив трубку.
За трубкою я впав і сам, обличчям у подушку. Колька щось шурхотів там електричним голосом, але я не чув.
Прочумати вдалося тільки в шостій годині.
Телефон огидно пищав, і коли я кинув трубку на важелі, він квакнув, здається, із задоволенням.
На хріна я вчора так напився, га?
Ні, зрозуміло на хріна. Ви самі спробуйте - три дні розборок, погоні, охорона. Треба ж було якось розслабитись. А що розслабляє краще за все? Самі знаєте. Хоча зранку воно не дуже. Принаймні зараз я почувався так, неначе й сам із могили виліз. Похмелитися треба було негайно. І, тримаючи голову двома руками, щоби не загубити, я почалапав на кухню в пошуках ліків. У кухні смерділо застояним повітрям, і пляшки на столі виявились сухими, немов ручай у пустелі. Цього ще бракувало. Я відкрив холодильника і завмер біля дверцят, марно видив-ляючись щось споживне у його холодних нутрощах. Чорт забирай, виходить, я вчора все випив. Може, десь у загашнику? Я довго та ретельно нишпорив по кутках, чудово розуміючи, що ніяких загашників у мене нема, як у людини неодруженої та з власною хатою. Ого-го. Я влаштував формальний обшук навіть у кімнатах, проте тільки переконався, що там запилюжено та сухо, у тому самому розумінні сухо, в якому мені було так необхідно і без чого голову було не втримати навіть двома руками. Я зайшов до ванної, з огидою подивився на себе у люстрі та ввімкнув холодну воду. А поки набереться, будем пити аспірин. Що поробиш - Колька казав, що у невідкладних випадках допомагає.
Треба віддати належне, аспірин дійсно трохи зняв біль, а холодна вода позаганяла огидні відчуття глибоко під гусячу шкіру. Я прийшов до тями і вже навіть був у змозі сяк-так пересуватися. Надворі поночіло - оце так погуляв. Але треба було йти, йти до найближчого генделика, бо найкращі ліки можна було взяти тільки там. Я став повільно вдягатися, намагаючись не трусити головою. Задзеленчав телефон, але я подумки послав його якнайдалі. Вистачить на сьогодні балачок. Я пішов до дверей по куртку. Телефон не вгавав. А от дідька лисого я візьму трубку. Він дзеленчав, немов на пожежу, проте я навіть не подивився в його бік, а просто вийшов на сходи і ляснув дверима. Донизу я спускався ще під акомпанемент дзвінків, але врешті вони ущухли - а чи то я далеко відійшов. Ноги несли мене темною вулицею, на закличний вогник гірлянди, що нею був прикрашений вхід до кав’ярні. Слава Богу, цього добра зараз наплодилося на кожній вулиці. Є де похмелитися.
- Сто п’ятдесят грамів горілки! - заволав я мало не з порога, і всі відвідувачі озирнулися, наче за командою.
А, плювати.
Я ковтнув, ледь дочекавшись, поки дівчина за стійкою від-міряє порцію прозорою склянкою.
- Уф, оце штука. Не те що аспірин.
Тілом прокотилася тепла хвиля, змиваючи на своєму шляху всі негаразди - і фізичні, і духовні. Я навіть стрепенувся, немов собака, що виліз з річки. Отак би раніше.
Я вмостився просто біля шинквасу. За спиною у дівчини варнякав телевізор.
- Красуню, - спитав я лагідно. - Що ви робите сьогодні ввечері?
Вона подивилася зверхньо і не відповіла. Ну так, зрозуміло, враховуючи, яка в мене зараз пика, слава Богу, хоч гроші вперед не заправила. Я ковтнув ще горілки і втупився в телевізора. Почалася кримінальна хроніка.
- Добрий вечір. Вас вітає служба новин. За вчорашній день у місті сталося: вбивств - два, пограбувань - чотири, два розкрито по гарячих слідах, угонів - шість…
Ні, все-таки вдома треба завжди тримати НЗ, аби в таких випадках не страждати. Десь його зашкерити, так щоби ніхто не знайшов, і хай собі лежить, потім як знайдеш.
- На вулиці Лісовій знайдено тіла двох чоловіків, що були вбиті ввечері…
Камера поїхала Лісовою вулицею.
Два трупи? Це багато. Це, напевно, серйозна розбірка була.
Камера наїхала на крупний план.
- Обидва вбитих розшукувались міською міліцією за підоз-рою в пограбуванні, розбійному нападі та здирстві…
Ого, ну і пики. Такі дійсно могли… Господи!
Я упустив склянку. З телевізійного екрана на мене дивилися обличчя моїх хлопців, тобто Сявиних, тобто охоронців. Тих, що мене вчора…
