столиками обернулися до нас.
Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.
- Ти шо, пагнал?
Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись: - І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?
Але моя гречність пройшла мимо їхньої свідомості.
- Ти шо, пагнал? І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.
- Каравул!
- Вбивають! - загорлав хтось поруч.
Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.
- Гайда звідси!
Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.
- Повбиваю! - страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів. “Нічого, - подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. - Ще колись зустрінемось”. Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте - дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.
- Не бійсь, - заспокоїв я. - Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють. І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.
- Не щастить нам сьогодні, - сказав я. - А все тому, що незвичним районом ходимо.
Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…
- А куди ми, власне, поспішаємо? - я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.
Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. “Чорта я з нею панькаюся?” - промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх - а чи, може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи, може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.
- А ви самі з міста? - спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.
- Ну як вам сказати, так і ні - трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, - я посміхнувся власному жартові.
- Як це? - не зрозуміла дівчина.
- Комерційна таємниця, - сказав я.
- А куди ви мене ведете?
- Поки що прямо.
- А потім? Теж комерційна таємниця?
- Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.
Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у “Кришталь”, але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани - у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра - Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку заїхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…
Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче під-стрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.
- Та-а-ак, - я загарчав.
Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.
- Перепрошую, - сказав я, відпускаючи її руки. - Я вас лишу на хвилинку.
З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.
- Тобі дороги не вистачає? - спитав я, наблизившись.
Він винувато розвів руками:
- Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…
- Це твоє діло, - сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому… - Дуже побився?
- Та я що, підрихтуюсь… - водій знову замахав руками. - Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га? “Ні, треба було б йому і справді морду набити”, - знову подумав я, але тільки сказав:
- Та встигли ж.
- А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…
Більше тут не було чого робити. “Крутю”… Я мовчки повер-нувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.
- Ходімо.
- А що там? - вона дивилась запитально.
- Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.
- А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.
- Та, - я тільки махнув рукою.
Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності - будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.
- Ви ду-ужий, - вела далі Оксана, - ви, мабуть, каратист?
Але я не люблю вихвалятися перед жінками - хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.
- Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?
- Ні.
Я розповів, вона засміялась.
Попереду з’явилася Центральна площа.
Сонечко сяяло, машини гули, тлусті добродії у сквері вигулювали жінок та собак. Я все продовжував теревенити, а сам уже почав виглядати - а чи не поцупили мою коняку. Та ні, наче не поцупили, оно стоїть, виблискує на сонечку білими боками, скучила вже, мабуть, за хазяїном. Довгенько загуляв.
- Сюди, Оксаночко, давайте, через цей сквер.
Дівчина глянула здивовано, не розуміючи, куди її ведуть, але не заперечила, а тільки довірливо сперлась на руку свого кавалера. Тобто, на мою.
Банькатий дрючок з величеньким чорним собакою недовірливо обнюхали нас. Дрючкові, певно, було
