колгоспу “Шлях Ілліча”, гвардійцю…
Петро розреготався. Це ж треба, як його понесло. Ні, якщо справді щось знайдеться, треба сховати - не в міліцію ж здавать. Він навіть заплющив очі, уявляючи ці знайдені скарби: золоті намиста, каблучки, прикрашені величезними рубінами або брильянтами. Хоч би одну таку знайти, і весілля можна забабахать на весь район! І тут раптом у голову холодною гадюкою вповзла думка. Вона з’явилася спочатку у вигляді всього двох слів “Тимко Дурний”, а потім стала більшою, прихопила крижаною рукою серце, і моторошно стало механізаторові.
Тимко Дурний. Петро тоді вчився у сьомому класі, але, звичайно, знав Тимка, той тоді ще не вважався Дурним, а носив славне прізвище Стороженко і був улюбленцем сільських дівчат та молодиць, завжди веселим, відчайдушним хлопцем. Оця відчайдушність і призвела до біди - дідько його потяг до могили скарбів шукать. А вірніш, не дідько, а дядько його рідний, Микола Басманчук, як потім розповідали, він усю кашу і заварив. Десь почув про ці скарби - мовляв, царів там колись ховали, - підбив свого кума, кумового брата ну і, звичайно, небожа потяг, Тимка. Інший би відмовився, знаючи, що в Басманчука завжди коники в голові стрибають, а Тимко - ні, бо ж сказано - відчайдух. Їх тоді так усіх чотирьох рядочком і знайшли біля ями, з лопатами, ліхтарями і мішком для скарбів. Тимка ще відкачали, а ті троє вже холодні були. Відтоді Тимко Стороженко і став Дурним, бо розказати нічого не міг, тільки кричав, мов несамовитий. А потім заспокоївся і замовк - тільки сидить ото біля старої криниці, каракулі на землі малює, як спитаєш щось - верзе нісенітниці та плаче. Шкода хлопця. А раптом і правду кажуть люди, що там скарб заклятий? Бо тоді і міліція розбиралась, і з району приїздили - нічого не надумали, поховали хлопців, якби от нещасного випадку, а яму ту засипали.
Такі міркування зіпсували настрій, і Петро знову розлютився на голову - приспічило ж оце саме сьогодні, і щоб саме йому, наче інших мало.
- Петре, Петре-е-е… - почулося раптом від паркану.
Там, під вишнею у своїх звичних драних штанах, підперезаних шматком мотузки, стояв Тимко Дурний і по-собачому сумно дивися на Петра. “Тьху ти. Про вовка промовка, а вовк і в хату”, - промайнуло в голові у кращого механізатора колгоспу “Шлях Ілліча”.
- Здоров, Тимку, - Петро завжди чемно вітався з Дурним.
- Петре-е, а куди ти йдеш, га-а? - Тимко підтягнув свої штани, що нагадували старий мішок, і облизав потріскані губи. - Не ходи туди-и, не ходи-и-и…
Де він узявся?
Бунчужний посміхнувся:
- Та я б і радий не ходити, але робота гоне, мать її йоб…
- Вона гоне, а ти не ходи, Петре-е, не треба. Бо лихо буде-е, - знову заскиглив дурний. - Іди ти на хуй, - доброзичливо відповів механізатор, а в голові майнуло: “Ще накаркає, падлюка, накличе лихо”. І, щоб не заохочувати Тимка до подальших пророкувань, він розвернувся та пішов геть.
- Сті-ій, - донеслося йому услід від паркану. - Не чіпай моги-и-лу-у-у!
Петро закляк на місці. А він звідки знає? Це ж тільки голова, і тільки зранку…
Він миттєво повернувся до Дурного. Той вже плакав уголос, розтираючи сльози брудним кулаком.
- Тимку, ти чого?
- Не ходи-и, не ходи-и, - наче заведений повторював той і раптом відвів руки та вирячився на Петра своїми божевільними очима.
- Т-ти… хто-о? - вичавив він із себе через силу. Нижня щелепа його трусилася, витанцьовуючи якийсь складний танець, і, здавалося, чорний запорошений чуб ворушився - чи то від вітру, чи сам по собі.
Бунчужному стало лячно. Він схопив Тимка за плече.
- Це я, Петро, ти що, не впізнаєш мене?
Але той дивився кудись далеко, повз механізатора, і очі в нього були білі як молоко.
- Ти-и-и… - тягнув божевільний зірваним голосом. - Ти-и-и не Петро… ти-и дядько Басманчук. Ти за мною повернувся… Але я з тобою не піду. Я крові не пробував. Це тобі скарбів захотілося, ти ліз туди, до великих ваганів, і пив з них, пив… А я не хочу до пекла, і з тобою не піду. Тимко дурний, та не зовсім… - він вирвав свою руку з Петрової і раптом закричав, залементував, що аж слина потекла з роззявленого рота. - Дивися, на тобі кров! І он кров! Он воно ворушиться, лізе до мене… зуби… не хочу! Не хочу!
З цими словами Тимко затулив обличчя, наче ховаючись від когось, та дременув вулицею навпростець. На першому ж повороті він налетів на бабин Мотрин паркан, завалив його, заточився і впав, заплутавшись у дроті.
Петро постояв трохи, не можучи нічого зрозуміти, потім почухав потилицю та рушив подивитися, що сталося з божевільним. Той лежав горілиць і плакав. Сльози струмками текли по брудних щоках.
Механізаторові стало жаль сільського дурника, він спробував його підняти, смикнув дротину, звільняючи комірець, щось луснуло, і на землю впало та покотилося біле кружальце.
Петро впізнав його. Це був медальйон - єдина здобич невдалих шукачів, його знайшли тоді, на могилі, затиснутим у Тимковій руці. Дурник ніколи не розлучався з цим медальйо-ном, але за добре слово і кілька копійок показував бажаючим.
Там була намальована жінка, у якої замість волосся звивалися кубла змій.
Бульдозер загарчав та неквапом виїхав на вулицю. Петро ніде так впевнено не почувався, як за кермом. Ще підлітком навчив-ся він водити машину, парубком сів на трактор та почав порпатися у його сталевих тельбухах, у війську став танкістом. От і зараз щойно почувся звичний гуркіт двигуна, настрій поліпшився. Хлопець, наче тварину, погладив чорне блискуче кермо.
В кабіні було прохолодно, сонячні промені ще не встигли перетворити її на розпечену духовку. Знайомий запах солярки та машинного мастила приємно лоскотав ніздрі.
- Про-сцяв, прососав півтора лимона, - наспівував Петро, їдучи вулицею. - Пішов в синагог їбать Соломона…
Це була улюблена пісенька дядька Пилипа. Хто такий Соломон, з яким так нечемно поводяться герої, не знав навіть він, але Петрові все одно подобалось:
“Їбав батько, їбав я
За шматочок малая”, -
мурмотів він, тиснучи на газ. -
“Батько в жопу, а я в бік,
Батько перднув, а я втік!”
Сонце било просто в очі - за три години до металу до-торкнутися буде неможливо.
Бульдозер здолав велику калюжу і виповз за межі Тимошівки. От уже лишилася позаду струнка тополя край села, а он вже видно і лісосмугу, за якою у ранішньому мареві видніється могила, непевна і гливка, як велетенська медуза.
Петро ввімкнув найбільшу швидкість і загорлав щосили:
“На Петрівському мосту
Жорку ставлять раком…
Бульдозер заревів другим голосом і понісся вперед, розкидаючи вусібіч сухі грудки землі та здіймаючи хмари жовтої куряви.
… Всі биндюжники їбуть,
