Треба сказати, особливим героїзмом Тарасик не відзначався, і хоча був майже певен, що то “наші”, тобто студенти, все одно про всяк випадок відступив у кущі, знаючи на своєму невеличкому, але болючому досвіді, що в пітьмі легко переплутати “наших” з “ненашими”. А постаті наближалися, і скоро стало можливо розрізнити, хто є хто, і скоро вони підійшли вже зовсім близько.
Першим ішов піп. Справжній. З хрестом. Навіть з кадилом. Він щось собі мугикав - здається, молився. Але не він здивував Тарасика, бо що-що, а попи останнім часом не в новину. Тарасик спочатку закліпав, а зрештою просто вирячився, бо поруч із попом виступали абсолютно голі жінки. Слово честі. Справа в тому, що Тарасик голих жінок бачив тільки по відео у Коляна, ну й іще де-не-де. Але попів поруч з ними… Крім того, жінки, що йшли з боків, мали в руках коси, так, коси, що траву косять. А ті, що йшли ззаду, вчотирьох були впряжені у плуг. Ні, не брешу, ні в якому разі. Четверо тягли справжнього плуга, накинувши на плечі широкі лямки, а п’ята, теж гола, орала ним землю, взявшись за руків’я, неглибоко, щоправда, орала, наче для проформи, але Тарасик цього не розібрав, бо, по-перше, був міським жителем, а по-друге, погляд його дуже рідко зупинявся на плузі, маючи для цього досхочу цікавих місць.
Взагалі процесія нагадувала божевільню - якби-то не блищали так лиховісно широкі вістря кіс на довгих держалнах, якби-то не так суворо дивилися очі навкруги, якби не піп. Здається, він першим і помітив Тарасика.
- Йой! - пронизливо вигукнув хтось.
Піп дивився у бік чагарника. Жінки обернулися.
Тарасик ковтнув слину, зробив крок вперед, намагаючись не хитатися, і п’яно-лагідно посміхнувся. Він всього-на-всього хотів спитати дорогу до клубу.
Але в наступну мить жінки з косами кинулися на нього. Інстинкт самозбереження спрацював у підпитому Тарасиковому організмі, він відчув загрозу в тому, з яким завзяттям ті вимахують косами, тому змусив ноги ступити крок назад, потім ще крок. А жінки бігли, наставивши свою зброю, і щось агресивно вигукували. Ось уже перша добігла до Тарасика і з розгону штрикнула його гострим лезом. Він злякано відступив, хитнувся, не втримав рівноваги, і, здається, це врятувало йому життя.
Жінка схибила. Коса просвистіла в якихось міліметрах від тіла. Тарасик навіть не встиг нічого зрозуміти, а друга жінка вже цілила йому в живіт. Він спробував затулитись руками, знову втратив рівновагу, похитнувся, лезо пройшло поруч, але гострий кінець увіп’явся в ліву ногу нижче коліна. Хлопець зойкнув і впав сторчака на теплу землю. Перша жінка спробувала дістати його ще раз, але сама від несподіванки заточилася, вдарила держалном другу, і вони обидві теж попадали, тягнучи за собою третю. Хтось вилаявся. Тарасик, немов мішок, відкотився вбік, потрапив у якусь яму і там завмер.
- Холєра! - почулося зовсім поруч. - Де він дівся?
Тарасик вмить протверезішав. Жінки підводились, брязкаючи своєю страшною зброєю.
- Де він дівся?
Вони взялися шукати його серед чагарника, штрикаючи землю гострими косами, а він лежав, намагаючись не дихати. Вони лаялись. Тарасик почув, як одна зупинилася просто над ним і сказала:
- Холєра!
Але, зрештою, так і не знайшовши його в пітьмі, жінки пішли геть. Хлопець ще довго лежав, боячись поворухнутися. Потім підвів голову - нікого. Він прислухався деякий час, намагаючись вловити найлегший звук - навкруги, здається, не було жодної живої душі. Тільки ніч. Тарасик посміливішав, почав підводитись, і тут різкій біль під лівим коліном повалив його долу. З горла мимоволі вирвався стогін, сполохавши тишу.
Ліва штанина набрякла кров’ю. Тарасик, зціпивши зуби, став обережно обмацувати поранену ногу. Власна кров на доторк виявилась липкою та неприємною. Так, його добряче зачепили. Вістря коси, прорвавши джинси, увійшло під коліно, трохи збоку і, здається, досить глибоко. Треба було перемотати чимось рану, щоби спинити кров. Потім вже думати. А для цього - стягнути з себе джинси. Перш за все. Але кожен рух пораненою ногою віддавався різким болем, від якого хотілося кричати. Тарасик на мить впав у відчай, та врешті опанував себе. Здається, вперше в житті все залежало тільки від нього, і, треба віддати належне, він це розумів. Посидівши трохи, щоби оговтатись, хлопець зібрав сили і став поволі стягувати важкі джинси зі здорової ноги, а потім, сантиметр за сантиметром, шумно вдихаючи повітря, з пораненої. І коли нарешті скінчив, то відчув, що весь вкритий холодним потом. Але це вже була перемога. Відпочивши трохи, Тарасик зняв свою білу нову футболку і нею туго перемотав рану. В нозі одразу загупав пульс. Футболка вкрилася темними плямами, проте кров ута-мувалася.
Вся ця процедура відібрала стільки душевних сил, що якийсь час Тарасик просто сидів, упершись поглядом в одну точку, не в змозі поворухнути бодай пальцем. Але згодом отямився і підвів голову, озираючись.
Просто над ним стояла жінка. Гола. З косою. І уважно диви-лася.
Тарасик зціпенів. А жінка раптом присіла поруч, поклала руку на коліно і спитала:
- Боляче?
Здається, якби вона штрикнула косою, хлопець менше здивувався б.
- Бідолашний, - лагідно промовила жінка і погладила його по голові. - Що ж вони, курви, наробили! Давай, я допоможу, - вона підхопила його під пахви, піднімаючи, і він слухняно підвівся, намагаючись не спиратися на поранену ногу. Жінка притримала його за стан, а сама підібрала з землі джинси. Взагалі поводилась вона владно і впевнено, і це абсолютно не в’язалося з її одягом, тобто відсутністю одягу, та ідіотською, але страшною косою в руках.
- Тримай, - вона тицьнула йому в правицю джинси, лівицю ж закинула собі на плечі, міцно обхопила поперек і повела потрошку до села стежкою між кущів, озираючись навкруги, немов побоюючись.
Чесно кажучи, від усього цього Тарасик очманів. Так, що навіть почав наступати на хвору ногу і з подивом зрозумів, що це не так вже й боляче. Мабуть, перев’язка зробила своє діло. Він кульгав, міцно притиснутий до теплого жіночого боку, а в голові робилося казна-що. Зрозуміти це, а тим більше щось вирішити, погодьтеся, було просто неможливо, і Тарасик віддався на ласку долі.
Так вони йшли до села, він у самих плавках, стискаючи у правиці закривавлені джинси, вона ж - зовсім гола, з недоречною косою, стурбовано оглядаючись навкруги.
- Звідки ти? - спитала жінка, коли порівнялися з крайньою хатою.
- З міста, - тільки й зміг вичавити з себе Тарасик.
- А-а, - протягнула вона. - Ясно. Мене Ганною звати.
Тарасик підвів очі і тут зрозумів, що знає цю жінку. Так, це була Ганна, хазяйка квартири, та сама, що на неї моргав Колян. Звичайно, її було не впізнати у такому вигляді. Та й його, мабуть, теж.
У селі не світилося жодного вогника, жоден собака не брехав. Немов повимирали всі. Тарасик так зосередився на своєму кульганні, що не помітив, як вони минули клуб, а що минули - це точно, бо скоро зупинилися перед хазяйчиною хвірткою. А може, це з іншого боку?
Вони зайшли до темної хати. Ганна навпомацки посадила свого квартиранта на лаву біля входу і зникла в пітьмі. За кілька хвилин вона повернулася з каганцем у руках. Біла довга сорочка ховала її тіло, а волосся було забране хусткою. Тарасик сидів, притискаючи до себе закривавлені джинси. Жінка поставила каганця на стіл, потім чомусь ретельно завішала обидва вікна в кімнаті ганчірками.
- Як, кажеш, тебе кличуть? - спитала вона.
- Т-тарасик, - чомусь почав заїкатися хлопець. Хазяйка вперто не пізнавала його. Вона забрала джинси, кинула в куток, потім поставила світло ближче і схилилася над пораненою ногою.
- Ай-яй-яй, - похитала головою. Потім звідкись швидко взявся полумисок з водою, і жінка обережно розв’язала рану, обмила, роздивилася уважно.
- Бідолашна дитина! - сказала вона. - Та то нічого, жити будеш. Кістки цілі, а м’ясо наросте. От давай зараз…
Вона робила все вправно і швидко. Принесла якоїсь трави, чисту білу полотнину, прозору мазь, намастила ногу, траву навіщось приклала і полотниною перемотала під коліном, щоби нога вільно згиналася. Тарасик зробився схожим на кавалера Ордена Підв’язки, але нога зразу стала краще рухатись, біль майже вгамувався. А хазяйка знову зникла і за кілька хвилин повернулася, тримаючи в руках якусь сорочку та штани.
- Тримай, Тарасику. Це від мого покійного чоловіка лишилося, - вона поклала одяг на лаву, потім принесла чистої води. - Осьо помийся трохи та вдягай. Давай я допоможу…
- Ні, - Тарасик заперечно закрутив головою.
