- Розберемося. Прошу за мною.
Вокзальний відділок міліції був маленьким і смердючим, як усі вокзальні відділки. Біля стіни при вході було вигороджено товстими гратами невеликий куток, посеред якого красувалася дерев’яна лава. Туди і запросив нас сісти похмурий сержант. Щоправда грати не замкнув, і це трохи заспокоювало. Лисун все зазирав сержантові в очі, і той розташував його за одним із столів навпроти, озброївши аркушиком паперу та покусаною ручкою.
- На яких підставах нас заарештовано? - Я не мала досвіду спілкування з нашими органами, але як представник третьої влади планувала з’ясувати все одразу.
Сержант підняв похмурий погляд.
- Вас не заарештовано, а затримано на підставі усної заяви оцього громадянина. Зараз приїде слідчий з райвідділу і буде з усім розбиратися.
- В чому нас звинувачують? - не вгавала я.
- Нічого не знаю. Чекайте слідчого. - Сержант відійшов якнайдалі.
Я аж підскочила від люті.
- За що ви закрили нас у клітку?
- Заспокойтесь, громадяночко. Ніхто вас нікуди не закривав. Просто у нас нема де сісти. Можете вийти звідти, тільки тоді доведеться стояти.
Лисун швидко строчив щось, не піднімаючи голови.
- Коли буде слідчий?
- Слідчий вже виїхав. - З цими словами сержант вийшов за двері.
Лисун оцінив ситуацію, миттєво підхопив свого папірця і, не піднімаючи очей, ушився слідом за міліціонером. Ми лишилися самі за похмурими ґратами.
Федір Іванович за весь цей час не сказав ані слова. Але тільки-но за лисуном закрилися двері, він повернувся до мене і широко посміхнувся.
- Я бачу, що вас ніколи не затримувала міліція.
- Не затримувала. - Я нервово повела пле-чима.
- Сприймайте все спокійніше. Розмови з міліцією вимагають абсолютної рівноваги.
Він явно почувався як риба у воді.
- А що нам інкримінують?
Федір Іванович розвів руками:
- Все що завгодно. Найпростіше, цей ідіот міг підкинути нам щось зі своїх речей і заявити, що його обікрали.
- Навіщо? - Певно, я так виразно вирячилась, що Федір Іванович відверто засміявся.
- Свята простота! Він же програв чужі гроші. А так приїде з протоколом, що його обікрали. Може, проканає за відмазку.
- Господи, який жах! - я відкрила сумку і почала перетрушу-вати речі.
Федір Іванович спостерігав за моїми рухами з мудрою посмішкою. Де й подівся його ранішній сум! Це знову був той самий вчорашній супутник, що вчив мене уму-розуму, і знову в його добрих очах світилася іронія та зверхність до дурного дівчиська. От уже ці чоловіки! Вони впевнено почуваються тільки тоді, коли можуть принизити жінку, ну хоч трошки. А вчора, коли отримав по пиці від цих шулерів, таким веселим не був!
- Киньте ви свою сумку. Навряд чи щось знайдете.
- Чому?
- Тому що скоріше за все він нічого не підкинув. Якби це було так, нам би перш за все обшукали сумки.
Він явно отримував моральну сатисфакцію за вчорашнє приниження, відверто кепкуючи з моєї недосвідченості. І хоч це прямо читалося в його очах, мені було байдуже. Надто незатишно почувалася я у клітці.
- Слухайте, звідки ви все знаєте, ви ж казали, що не сиділи у тюрмі?
- Бути затриманим міліцією і сидіти у тюрмі - це, слава Богу, не одне й те саме.
- А може, хоч вийдемо звідси та сядемо за стіл? - запропонувала я врешті, закриваючи сумку.
Федір Іванович заспокійливо поклав руку мені на плече:
- Там тільки один стілець. Ви жінка, і я не дозволю вам стояти, а сам стояти довго не зможу, бо ноги вже не ті… Та не переживайте ви так! - він зазирнув у очі своїм добрим поглядом, і від цього мені справді трошки полегшало. - Зараз прийде слідчий, ми про все довідаємось. Ви поспішаєте?
- Чесно - не дуже, але хотілося б з дороги помитися трохи…
- Не все так сталося, як гадалося. Давайте краще, я вам для книги нову історію розповім. Ви такої ще не чули.
- Знов якесь паскудство? - не втрималась я від сарказму.
- Та ні. Можна й без паскудства. Як скажете.
- Ну давайте. - Кивнула я. - Все одно сидимо. І він почав.
Трапилось це на пляжі, під час літніх курортних гастролей. Мій хороший знайомий, кликали його, скажімо… Батя. Так. Батя. Він був шпільовим у великому авторитеті, закінчив Академію, як то кажуть. Нічого спільного з учорашніми сявками. Універсал, класний гравець. Зазвичай він працював на пару в двадцяти копійках з одним дрібним каталою. Ой, пробачте, в двадцяти копійках - це з рубля заробленого, зараз це називається двадцять відсотків акцій… Працювали на пляжі. Напарник підкатував до лохів. Слово за слово, туди-сюди, а коли колоду виймали, тут уже Батя підрулював.
Але того дня напарник кудись завіявся. Тим більше що погода була не зовсім пляжною, хмари, а тому курортна публіка роз’їхалась по екскурсіях хто куди. Коротше кажучи, пляж був напівпорожнім і день обіцяв бути пропащим.
Тусується, значить, Батя біля кав’ярні і раптом бачить у самому кутку пляжу щось цікавеньке. Якийсь мажорний тип відпочиває на шезлонгу в компанії двох охоронців. Сидить собі зручненько, ноги випростав, а збоку столик складаний, і на цьому столику бачить Батя нарди. Ну, вам не треба казати, що нарди - це азартна гра, а хто грає в азартні ігри, той може сміливо вважатися потенційним клієнтом. Милить Батя око у бік мажора і бачить, що шпілить той з власним охоронцем, який стовпчиком стоїть навпроти шефа. Другий охоронець при цьому пасеться за спиною. Начебто за якимось мафіозі в кіно. Шеф чорнявий, навіть смаглявий, але не кавказ. Але найцікавіше, що вдягнутий він у чорну трійку. Прямо у жилетці, з краваткою, і застібнутий на всі гудзики. На пляжі. Звичайно, хмарно, погоди нема, але ж не до такого ступеню! А на голові у мажора великий крислатий капелюх якогось закордонного фасону. Охоронці при ньому звичайнісінькі бичари, але теж на всі гудзики. І щоби шефові, попри капелюха, все-таки голову не напекло, задній встромив у пісок здоровезну чорну парасолю від сонця.
Ну як, скажіть, було пройти мимо? Від компанії за кілометр несло грошима. Тут найважливіше те, що лох уже грає. А у такій ситуації можна обійтися без напарника. І хоча нарди не були його спеціальністю, Батя довго не думав, а взяв до рук колоду та попрямував прямо до чорної парасолі.
Він трошки побоювався охоронців, а тому обійшов компанію кругом і наблизився з боку шезлонгу. На диво, бичари і оком не повели на його появу, наче так і повинно бути, і Батя став собі поруч як глядач. З понтом цікаво. А воно і справді цікаво. Нарди були дуже дорогі, інкрустовані. А замість зар, ну тобто кубиків, вони кидали натуральні ашички. Це, я вам скажу, зараз раритет. Я таке востаннє бачив у Середній Азії в молодості. Місцеві бабаї замість кубиків грали баранячими кістками. Мені тоді пояснили, що раніш по всьому світу так грали, брали від барана спеціальну кістку над копитом, вона така наче чотирикутна, і кидали. Пізніше кубики винайшли, але їх все одно костями називають. Так от, ці хлопці грали справжніми кістками, ашичками, трохи жовтуватими з чорним, наче пригорілими з країв.
Грали добре, зі смаком, але ганяли порожняка, з Лисого на Лисого. Ну, тобто без грошей. Зрозуміло - як іще охоронець з босом грати можуть? А Батя дивився, стоячи осторонь. І от коли партія завершилася, Батя робить собі крок вперед і говорить, мовляв, які цікаві зари у вас, туди-сюди, чи не хочете партнера поміняти?
- Це ви мені? - Здивувався чорний.
Він був страшенно пихатий на вигляд. Наче пан. Обличчя тонке, трохи асиметричне, брови зламані, а в
