наприклад, наші з купе. Мільйон процентів, що вони в ресторані грають не в карти. Можу навіть примазати, що вони грають в шмен. - “Примазати” - це закластися?
- Так. - Він ляснув себе по лобі, неначе щось згадав. - А до речі. Пропоную мазу. Я вам зараз наперед розповім все, як воно відбувається в ресторані. Якщо буде так, як я сказав, то ви напишете про мене книгу. - Він зазирнув мені в очі. - Не задарма, звичайно. Заплачу скільки скажете.
- Прямо скільки скажу?
Федір Іванович стверджуюче схилив голову.
- Мажемо?
Я знизала плечима.
- Ви не сказали, що таке “шмен”.
- Розказую. - Ми продовжували стовбирчити посеред ку-пейного вагона і тільки періодично втискувалися в стіну, про-пускаючи пасажирів. - Вони сидять за столиком у кутку, фраєр - біля вікна. До них обов’язково присів ще один. Це щоб хтось випадково не зірвав гру. І грають без карт. На купюрах. Ма-жемо?
Мимо нас на всіх парах пронісся лисун. Певно, за новою порцією грошей. Я пирснула в кулак.
- Йому все це розкажіть.
- Йому не можна. Він хоче програти все, і ніхто його зараз не зупинить. Крім того, білити лоха - смертний гріх.
Я подивилася у ясні очі співбесідника.
- А мене можна білити?
Він посміхнувся, і вперше у його інтонаціях відчувся відтінок зверхності.
- Ви - жінка. А ігроцький світ для чоловіків.
- Хочете сказати, що жінки не вміють грати в карти?
- Ви не образитесь, якщо я вам один випадок розповім? Тільки навряд чи ви про нього напишете.
- В смислі, слабо?
- Та ні, - Федір Іванович гмикнув. - Навряд чи захочете. Розповісти? Так от. Привели якось одну даму на катран. Я сам був свідком. Ой, пробачте, катран - це місце, де грають у карти… Отож вона захотіла зіграти. Її попереджають, що закони гри суворі. Все, що програє, треба буде віддати. “А якщо нема грошей?” - питає дама. Їй говорять, що це нікого не обходить. А якщо борги не віддавати, то можуть і опустити під гарячу руку. За розрахунок. “Це як?” - питає дама. Я вже перепрошую, пані, розповідаю, як було. “В дупу вграють”, - пояснюють їй. А дама посміхається: “Ну тоді я легко з усіма боргами розрахуюсь”. - Оповідач зробив фінальну паузу і зазирнув мені у обличчя. - Ну що, будете про це писати?
- Не буду, - чесно зізналася я. Не люблю неапетитних історій.
- А от про цього лоха напишіть. - Мимо нас у зворотному напрямку пронісся лисун із затиснутими в руці грошима. - Відповідаю, що це не його бабки. Подивіться, якби свої, він би зразу дістав, а раз носить порціями, то, скоріше за все, чужі везе, ще й від різних людей. Але зараз лох у такій замазці, що маму рідну поставить, аби відігратися. В результаті попаде все до копійки. - І вам його не жалко?
- Ні, - твердо сказав Федір Іванович. - І вам теж його не жалко.
Дивно, але він був правий.
У вагоні-ресторані за столиком сиділа знайома компанія. Лисуна шулери затисли у самий куток, а четверте, потенційно вільне місце зайняв здоровезний дядько у синіх залізничних штанях і засмальцьованій сорочці.
На обличчі мого супутника не ворухнувся жоден м’яз, коли ми пройшли поруч і зайняли столик у протилежному кутку. Він професійно вибрав місце, з якого мені все було видно як на долоні, а сам сів спиною.
Я з цікавістю розглядала гравців.
- Не так відверто, сонечко, не так відверто, - самими губами проказав Федір Іванович. - Ви їх злякаєте.
Я слухняно відвела очі, проте встигла помітити, що не дивлячись на явно активну гру, карти на столику геть відсутні, зате у великій кількості спостерігаються зім’яті купюри.
- От бачите? - Спитав мій гід. - Вони грають на номерах купюр. Це називається шмен. А цей четвертий, залізничник, називається меблі. Він займає вільне місце. Щоб ніхто сторонній не підсів. - Мій співбесідник пальцем покликав офіціантку. - Щось вип’ємо?
- Ні, дякую. Кави.
- Може, якогось лікеру чи шампанського за знайомство?
- Кави, - я безапеляційно закрила дискусію і ще раз підняла очі на гравців.
Щось мені це нагадувало. Дядьки затискували в руках купюри, щось шепотіли, раділи виграшу, зовсім як діти…
- А, згадала! Ми так в дитинстві грали, у кінотеатрі, на квитках.
- Точно. - підтвердив Федір Іванович. - І навіть правила схожі. А хочете, я покажу вам, як грати зовсім без нічого? Без карт, без купюр і навіть без квитків.
- Давайте.
Все це було досить цікаво, принаймні цікавіше, ніж мій недочитаний роман. Принесли каву, і ми по- змовницькому схилились над філіжанками.
- Очко знаєте? Двадцять одне. Правила ті самі, тільки без карт. Викидаємо на пальцях. Спочатку мені, потім вам. Це називається тюремне очко. В камері карти не завжди є…
- А ви сиділи в тюрмі?
- Бог милував. Але не зарікаюсь… - Він дрібно захихотів, потім стиснув кулаки. - Викидаємо? Раз-два- три.
Ця гра нагадувала дитячу “камінь, ножиці, папір”, тільки треба було лічити пальці. Я зразу викинула собі десять, мій партнер - два. - Іще? - спитав він.
- Зачекайте.
Це виходило дванадцять. А треба - двадцять одне. Зараз що не роби, він викидає десять, тоді у мене перебір, і я програла. Хитро.
- Ні, чекайте, я все зрозуміла. Я неправильно зробила. Можна ще раз?
- Можна.
В той вечір в ресторані йшла велика гра. Поки шулери за столиком роздягали бідолашного лисуна, ми по черзі викидали на пальцях. Я реготала від душі. І навіть не відмовилась, коли Федір Іванович запропонував до кави бананового лікеру. Наше знайомство було остаточно закріплене.
- А що, на пальцях теж можна мухлювати?
- Один київський шпільовий на прізвисько Курсант завжди говорив, що при комунізмі карти будуть скляними. Так-от, я відповідаю, що навіть зі скляними картами, на пальцях і в плюванні на довжину можна лоха обкатати.
- В плюванні… - я уявила, як наші гравці за кутовим столиком взялися плювати в довжину, і ще більше розвеселилася.
- А знаєте, звідки пішло його прізвисько - Курсант?
Я знизала плечима.
- Цей хлопець спеціалізувався на військових. Він вступав у військове училище. Там, самі розумієте, золота молодь, всі діти багатих батьків, є де розмахнутися. І за три-чотирі місяці в інтимній атмосфері Курсант неспіхом вигравав у своїх однокашників, а коли була можливість, то й у викладачів тисяч сорок - п’ятдесят, а під Новий рік спокійно звільнювався.
Я не зрозуміла:
- Як це, вступав до училища?
Федір Іванович насолоджувався моєю реакцією.
- Звичайнісінько. Складав іспити, проходив медкомісію. Курс молодого бійця, таке інше. А наступного року - у наступне училище. І так до кінця призовного віку. Хотів підправити собі рік народження і продовжувати, але як на зло зір упав, бо грати доводилось у казармі, у нелюдських умовах…
- Мамо рідна! - я не могла повірити своїм вухам. Мій старший брат колись вступав до артилерійського, то це була ціла епопея - репетитори, аналізи, щеплення, чоботи…
