розсуваючи руками кущі акації. Але подорож несподівано швидко закінчилася. Ми так і не дійшли до води, коли Микола зупинився і показав рукою:
- Осьо.
- Боже! - вирвалося в мене, і мій супроводжуючий з цікавіс-тю обернувся.
Збоку стежки на галявині, піднята на стапелі, височіла знайома яхта, але що з нею сталося! Борти були обгорілі і оплавлені. Палуба почорніла, як після пожежі, фарба на корпусі облізла, а у дні біля самого кіля розверзлася величезна дірка з пропаленими краями. Лише на носі збереглася обсмалена назва. Так, це була та сама “Перебендя”.
- Що сталося?
- А ви не в курсі? - Микола зацікавлено зазирнув мені в обличчя і крутонув головою.
Я спитав ще раз:
- Що?
- Знаєте бухту вниз за течією? Там ще електричні дроти низько над водою звисають.
Чи знав я цю бухту? Авжеж, знав. І не забуду ніколи, присягаюся.
- Вони зачепилися щоглою за дріт і замкнули собою всю електрику. Я думав, ви знаєте.
Боже! Там же тисячі вольт. Яхта згоріла як свічка. Як плавкий запобіжник в електромережі.
- А капітан? Сергій Митрофанович?
Я боявся це спитати, але все-таки спитав.
Микола зітхнув і сумно кивнув:
- Він не один, з донькою був. Уявляєте собі? Разом. Така доля. Не знаєш, де на тебе чекає. Згоріли на воді.
Мені стало моторошно. Ми ж були у тій самій бухті і бачили ці дроти над собою.
- Коли це сталося?
- Того року.
- Як це, того року?
- А що? - знизав плечима Микола. - Я думав, ви знаєте. Якраз на тому тижні рівно рік був. Я думав, ви на роковини прийшли. - Він нахилився до пляшки коньяку і поцокав язиком, розглядаючи етикетку. Потім знову зазирнув у моє обличчя. - А ви не знали? Зараз же як раз роковини.
Я не помітив, як на галявині з’явилися ще троє - решта неголених дядьків з недобудованої яхти.
- А ви нічого не наплутали?
Микола обернувся до колег і повідомив радісно:
- Він не знав. Я думав, він на роковини прийшов. З коньяком.
- Сергій Митрофанович? - Я все ще не міг отямитись. - І донька у нього Руся. Світленька така.
Дядьки похмуро кивали головами.
- Обоє. - Микола сумно сплеснув руками і додав. - А я думав, ви на роковини.
Яхта стояла прямо перед очима, і я звернув увагу на помітний шар пилу, що вкривав її понівечені боки. Дірка в корпусі була просто проти металевої щогли. Текстолітове дно вигоріло і розповзлося в боки від отвору.
Ззаду кашлянули.
- Я вибачаюсь. - Старший з дядьків мозолястою рукою торкнувся мого плеча. Я здригнувся, неначе сам трапив під ті високовольтні проводи. - А ви їм родич якийсь, чи що?
- Ні. - Я мотнув головою.
Дядько втупився у пляшку в моїх руках. Потім ковтнув і, зробивши зусилля над собою, відвів погляд.
- Треба ж пом’янути, щоби по-людськи було.
Я уважно зазирнув в обвітрене обличчя старшого, розраховуючи знайти правду десь на дні каламутних очей.
- Рік тому?
Він кивнув, і тут поруч знову безшумно з’явився Микола.
- Рік був якраз минулого вівторка, тиждень тому. Треба пом’янути, якщо не знав. Хороші люди були?
Я розгублено кліпнув очима.
- Хороші.
- Ну.
Дядьки стояли навкруг мене і зачаровано дивилися на пляшку. Я спантеличено озирнувся.
- Треба. На спомин. По п’ятдесят грамів. - Твердо сказав старший і вказав на коньяк у моїй руці.
Всі закивали.
- Миколо, збігай за кружкою, - зметикував хтось.
Той прожогом кинувся виконувати розпорядження.
Я потрусив головою, потім обвів поглядом завмерлих дядьків. Руки самі відкрутили металевий ковпачок. Схвальний шепіт пробіг у дядьків по вустах.
Затиснувши пляшку в долонях, я зробив ковток прямо з горла і не відчув смаку, наче пив звичайну воду.
- Упокой, Господи, душі їх, - промимрив старший, не зводячи очей з пляшки.
А я не опустив руки, поки останні краплі брунатного напою не викотились із пляшки мені на язик.
Розділ 9 ТОПОЛЯ
Тополя росла під вікнами похоронної контори. Контора ця належала до районного комбінату побутових послуг і надавала послуги всім бажаючим. Тут плели чудові вінки з паперу, дроту та ялинкових гілок, прикрашаючи їх стрічками з написом на замовлення. Яскраві паперові квіти та зелена хвоя створювали особливу атмосферу на похороні - трагічну і водночас спокійно-величну, саме таку, в якій належить проводити в останню дорогу своїх товаришів. Велич та трагізм атмосфери завжди підримувалися чистими звуками музики.
- Мі-ме-ма-мо-му-у! - неслося з вікон другого поверху, як раз над поховальною конторою. - Ширше роти відкривайте! Мі-ме-ма-мо-му-у!
Там містилася дитяча музична школа.
Але тополя звикла до такого поєднання, і діти, що шмигали на другий поверх повз свіжі труни та невтішних родичів у чорному, не дивували її. А вчителів музичної школи й поготів - деякі з них вміли грати на трубі, дехто на барабані, от і грали коли треба.
Це взагалі було цікаве місце, бо за парканом будинку починалася ретельно заметена територія військової частини, і повітря раз по раз розривалося відчайдушним:
- На-ливаймо, браття!
- Раз-два!
- Кри-и-штале-ві ча-а-ші!
Це співали молоді прикордонники, вирушаючи на захист наших рубежів.
- Мі-ме-ма-мо-му! - благословляли їх дитячі голоси.
А з іншого боку сюди підступав колгоспний ринок зі своїми звуками, що не мали відношення ані до музики, ані до близького кордону. Там вирувало звичайне життя.
Тополя дивилася на все це трошки зверхньо, бо містечко було маленьке, і верхні гілки її лишали під собою більшість шиферних дахів. А за дахами синіло море. Взимку воно ховалося за туманами та мокрим снігом, влітку несло прохолоду легеньким вітерцем та гралося з листям тополі, нашіптуючи йому південні казки.
Тополя зазирала у вікна похоронної контори. Там жінки у темних хустках робили штучні квіти. А на другому поверсі діти грали на піаніно. Молода вчителька з русявим волоссям та чарівним голосом рахувала: “Раз-два-три”, - і лагідно виправляла невправні дитячі рухи. Іноді вона сміялася дзвінко та сварилася на
