- Можеш підводитись.
Яхта розвертала носа до виходу з затоки. Капітан поклав руку мені на плече.
- Зараз будемо іти галсами. Проти вітру. Бережи голову.
Поки яхта розверталася носом до виходу з бухти, з дверей каюти вилізла та сама дівчина, що тільки-но кликала капітана.
- Добридень, - чемно привіталась вона, і я почув, що їй ненабагато більше років, ніж моїй Олесі.
- Драстуйте.
Дівчина перехилилась через борт, щоби полос-кати у воді мою просяклу кров’ю футболку.
- Поворот, - скомандував капітан.
Товстелезна штанга знову просвистіла над самісінькою моєю головою. Пам’ятаючи результати першого знайомства з цією залізякою, я завбачливо відхилився, а яхта одразу помітно нахилилася на один борт.
- Дякую, - сказала дівчина, до якої вода стала значно ближчою, потім викрутила футболку і знову пірнула до маленьких дверцят каюти.
Яхта вже виходила в основне русло Дніпра. Не можна сказати, щоб йшла вона дуже швидко, і хоча це було значно краще, ніж нести дівчину пішки до траси, мені на місці не сиділося.
- Я піду подивлюся, як вона.
Капітан схилив голову, і я поліз до дверей каюти.
Двері, це було надто сильно сказано про невеличкий люк, який насправді нагадував лаз до льоху в батьків у селі. Я ледь проліз у низеньке приміщення з круглим віконцем у стелі. Попід стіни були примощені дві коротеньких канапи, між якими лишалося місце хіба що для третьої, але, здається, ще меншої.
Біля правого борту лежала Олеся, а над нею схилилася знайома вже дівчина з яхти. Проте, побачивши мене, вона одразу тактовно ковзнула на палубу. Я присів біля Олесі.
- Як ти?
Моя кохана відкрила очі.
- Не знаю.
Навколо її стегон була обкручена та ж сама мокра футболка, але під головою вже була примощена подушка, а ноги вкриті вовняним линялим коцом.
- Бачиш, я ж казав, що все буде добре. Тепер швидко дістанемося до міста.
Вона ворухнула губами, і я схилився нижче.
- Ти не кинеш мене? Якщо в мене там щось…
- Господи. Що ти говориш! - Я поправив скуйовджене довге волосся. - Тобі зараз зовсім про інше треба думати.
- Пообіцяй, що не кинеш.
- Не кину. - Я поцілував Олесю у скроню. - От побачиш, все буде добре.
У каюті було прохолодно, і я подумав, що це на краще. Бо при кровотечі потрібен холод.
- Я піду, спитаю в капітана, через скільки ми прибудемо.
На палубі капітан зі своєю супутницею копирсалися в речах. За хвилину дівчина видобула звідкись старенького махрового рушника і простягла його мені.
- Прополощіть. Бо він валявся невідомо скільки.
З цими словами вона знову зникла у каюті, а я нахилився через борт. Вода несподівано сильно шарпнула потерту матерію, і я зрозумів, що ідемо ми досить швидко. Перехилившись через борт, я намагався занурити руку якнайглибше, щоби знайти прохолодний струмінь у перегрітій дніпровській воді, але марно. Вода в річці здається ось-ось збиралася закипіти.
Хвилин за п’ять дівчина визирнула з каюти.
- Все?
Я стенув плечима.
- Досить, - сказав капітан, і я слухняно витяг рушника.
- Скільки нам до міста?
Капітан замислився.
- Проти вітру… За годину будемо на Осокорках.
Поміркувавши, я вирішив, що дівчина значно краще за мене упорається з хворою, а моя чоловіча сила може й на палубі для чогось придатися. Хоча від хвилювання я фізично не міг всидіти на місці.
- Тримай.
Капітан, здається, зрозумів мій стан і передав кермо до моїх рук, а сам почав порпатись у линвах біля щогли, балансуючи на малюсінькій палубі. За кілька секунд потяглося догори та заляскало під вітром ще одне здоровезне три-кутне вітрило.
- Поворот. - Скомандував капітан, переби-раючи керування до себе.
Я кинувся вниз і знову прикрив голову руками. Важка металева штанга перелетіла на другий борт. Ми різко прискорили хід.
- Як називається ця штука? - Я показав на штабу, що періодично літала над моєю головою. Вона кріпилася до щогли і тримала пласке основне вітрило.
- Гік.
- А вона завжди так низько над палубою?
Капітан посміхнувся.
- Завжди. - І додав. - Поворот.
Тепер яхта нахилялася дуже сильно, трохи не зачерпуючи невисоким бортом воду. Вітрило, що його другим випустив капітан, на поворотах ляскало під вітром, і, здається, саме воно забезпечувало таку швидкість. Я потрошку звикав кидатися додолу за командою капітана.
- Ви з Києва?
- З яхт-клубу.
- А яхта називається “Перебендя”?
- Так. Поворот.
Я знов опинився внизу.
- А чому?
Капітан знизав плечима.
Не можна сказати, що він був мовчазним, але на його місці я поцікавився би нами, бодай із ввічливості. Здається, не кожного дня вони виконують функції швидкої допомоги.
- А де в Києві яхт-клуб?
- Наш біля Південного моста.
Він просто відповідав на мої запитання. Ясні світлі очі доброзичливо дивилися у світ і, здається, капітан не відчував жодної незручності від своєї мовчазності, моєї нервозної балакучості і тої незвичайної ситуації, в якій ми всі опинилися. А я не знав, як мені поводитись, бо в каюті стікала кров’ю моя кохана Олесечка, допомогти я їй не міг, і прискорити час теж навряд чи було можна.
Я знову зазирнув до каюти.
- Ну як вона?
Дівчина, що сиділа на канапі, підняла на мене вигорілі очі.
- Не знаю.
Вона була приємною на вигляд, хоча занадто помітна засмаглість та обвітреність робила дівочу красу трошки бляклою. Такими бувають туристки або альпіністки зі стажем. - Ідіть на палубу. Ми тут самі.
Я зітхнув і вибрався нагору. Капітан сидів біля керма і зосереджено розглядав, як б’ється під вітром прив’язаний до тросу жмутик сріблястого ялинкового дощику.
- Поворот.
- А що це за штука на тросі? - я всівся на самому дні ями на кормі і тепер вже міг не боятися підступного гіка.
- На вантах? Чаклунчик. Вітер показує.
- А-а. - Я з повагою похитав головою, хоча, чесно кажучи, не зрозумів.
Очі капітана дивилися на мене лагідно, навіть зі співчуттям, і були вони такими самими вигорілими, як і у дівчини в каюті.
- Це ваша дочка?
