- Руся? - Її кличуть Руся?
- Так.
- А вас?
- Сергій Митрофанович.
- Мене Юрко. А вона - Олеся. - Я кивнув на лаз в палубі.
- Поворот.
Назустріч повільно плив Південний міст. Я спостерігав, як капітан уважно вивчає берег.
- Де будем паркуватись… цей… швартуватись?..
Капітан тактовно сховав усмішку:
- Пройдемо дачі, пошукаємо де стати перед мостом. Там, на Осокорках, пост ДАІ. І метро поруч.
- Дякую. А там є де підійти?
- Знайдемо.
Певно, так повинен поводитись справжній яхтсмен. Впевненість капітана передавалася і мені. Поступово я засвоївся на хиткій палубі і почав розплутувати складний вузол з джинсів та ременя, що він повинен був правити мені за ноші. Мокра тканина міцно сплелася зі шкірою паска і вислизала з моїх пальців. Капітан позирав спідлоба, а потім витяг звідкись блискучу викрутку і простягнув мені. Справа одразу пішла веселіше.
- Дякую.
Капітан не відповів.
- Поворот.
З каюти визирнуло обвітрене личко Русі.
- Вона вас кличе.
Я знову поліз до каюти.
Олеся лежала, як дитина, підігнувши ноги під себе. Це виглядало так зворушливо, що я мало не розрюмсався посеред каюти. І поки я судомно ковтав клубок, що підступив до горла, капітанова дочка тактовно підвелася, поступаючись мені місцем. Олеся притулила мою руку до обличчя, а я вільною рукою підтягнув вище її линялий коц.
- Ну як?
- Мені страшно.
- Тепер вже не треба боятися. Тепер ми не самі. Нас довезуть до Осокорків, там міліція викличе по рації швидку. Вже можна не боятися.
Капітанова донька тактовно залишила нас удвох. Я примостився на лаві під самим ілюмінатором. Дніпровські хвилі хлюпотіли за тонким пластмасовим бортом, сонце кидало зайчиків прямо на Олесине обличчя, і тільки тут я помітив, що дівчина плаче. Плаче тихо, майже не схлипуючи, сховавшись за моєю грубою долонею.
- Не плач. Все буде добре. Я тебе люблю. Я з тобою. - Чомусь я не наважувався пригорнути дівчину до себе, а тільки пальцями проганяв солоні крапельки з її прекрасних очей.
Хвилин за двадцять у отвір люка зазирнула капітанова донька:
- Давайте, я її зберу. Підходимо.
Берег вже був зовсім поруч. Капітан уважно вивчав місцевість.
- Стрибнеш за борт, а дівчину я тобі подам. - Я з готовністю схопився за линви. - Не зараз, коли повністю скинемо хід.
На палубі знов з’явилася Руся, і вони вдвох про щось порадились. Я відчував себе зайвим, але не знав, куди подітися, і просто стояв, тримаючись за троси. А маленька команда вітрильника швидко і злагоджено робила свою роботу. Дівчина сіла біля керма, капітан заходився збирати вітрила. Коли яхта уповільнила хід, він знову перебрав кермо до себе і спрямував судно до берега якоюсь складною, тільки йому зрозумілою траєкторією. Ми наближалися до невеличкого піщаного пляжу.
- Дивися, - капітан показав рукою напрямок, - отам, метрів за триста пост ДАІ.
Я кивнув. Це вже були Осокорки, і дачні будинки стояли зовсім поруч.
Ми підходили до піщаного берега майже впритул.
- Давай, - коротко сказав капітан.
Я стрибнув у теплу воду.
За кілька хвилин міцні капітанові руки вже передавали мені Олесю через линви борту. Дівчина мовчки терпіла і тільки щодуж чіплялася за мою шию.
- Дякую, - прошепотіла вона вже з води.
Руся посміхнулась у відповідь:
- Щасти вам.
З борту полетіла і впала на самісінький берег наша сумка, кинута капітаном із вправністю досвідченого морського вовка. За нею відправилися джинси, які ще не зовсім позбулися міцних обіймів шкіряного паска.
- Дякую. - Це вже сказав я. І капітан відповів:
- Щасти вам.
Я повернувся та поніс Олесю до берега, туди, де жили люди, їздили машини, стояв пост ДАІ і такою близькою була жадана швидка допомога.
Пляшка коньяку “Десна” була саме тим, що треба. Горілка виглядає трохи грубувато, хоча, не виключено, що яхтсмени більше полюбляють горілку.
- Дванадцять гривень.
Нехай буде коньяк.
Я розплатився та вийшов з крамниці. На пакунок грошей було жалко, та й, сказати правду, пляшка - не дуже важка штука. Тепер треба було дістатися яхтклубу на лівому березі.
Олесю обіцяли днями виписати з лікарні. Хоч вагітність зберегти не вдалося, лікар запевняв, що все добре і в майбутньому ніяких ускладнень бути не повинно. А я збирався одразу після виписки відвести її до ЗАГСу.
Тепер я поспішав віддячити нашим рятівникам. Від пам’ятного вівторка минув, щоправда, цілий тиждень, але навряд чи вони встигли образитися на зволікання. Віддячити, кажуть, ніколи не пізно.
Світило яскраве літнє сонечко, зовсім як тиждень тому. Добрі люди порадили не чекати автобуса, а прямо від метро пройтися пішки. Казали, що до яхт-клубу не більше, як двадцять хвилин. Виявилось, що навіть трошки менше. Вже хвилин за п’ятнадцять я звернув з шосе до невисокого паркана, що огороджував берег навколо зручної затоки. Ще з дороги було видно кілька десятків високих щогл.
Я зазирнув через віконце до будки з написом “вахта”, що стояла біля воріт.
- Добрий день. А скажіть, будь ласка, яхта “Перебендя” нікуди не пішла? - “Перебендя”? - Вахтенний підвів очі і затримав їх на моєму обличчі, неначе вивчаючи.
Я кивнув головою і посміхнувся.
Він опустив голову:
- Ні.
- А можу я до неї пройти?
- Будь ласка, - кивнув вахтенний, махнув рукою кудись ліворуч, і я опинився на зарослій території яхт- клубу.
Я блукав між дерев, хатиночок, збудованих із чого-попало та нефарбованих корпусів із довжелезними кілями. Нарешті на одній з недобудованих яхт я побачив кількох чоловіків, що захоплено вистругували на палубі.
- Ви не підкажете, як мені знайти яхту “Перебендя”?
Вистругування зупинилося. З борту на мене дивилося чотири пари уважних очей. Вони по черзі ковзали з мого обличчя на пляшку коньяку, що я її тримав у правиці, а потім знову зупинялися на обличчі. Нарешті найстарший розуміюче гмикнув та проголосив:
- Миколо, проведи його до “Перебенді”.
Жилавий засмаглий Микола з’явився звідкись з кущів і, не говорячи ані слова і не запрошуючи мене, пішов уздовж берега. Я махнув рукою старшому на знак подяки і почимчикував слідом за провідником,
