учнів своїми тонкими музичними пальцями. Тополя любила спостерігати за цими уроками і раділа разом із учителькою, коли дитині вдавався складний пасаж, і нудьгувала разом із нею, коли учні хворіли та не приходили на заняття.
Найменших дітей приводили до школи батьки, і батько однієї з учениць, капітан-прикордонник, завжди лишався в кабінеті та слухав, як його донечка своїми пухкими пальчиками намагається втрапити в потрібні клавіші. А вчителька весь час поправляла свої русяві кучері та обсмикувала сукню, що і без того так добре сиділа на ній. Її довгі пальці лягали на інструмент поруч із дитячими і, здавалося, допомагали, тягли їх за собою через хащі дієзів та форшлагів до бажаної, заробленої коди.
А потім капітан-прикордонник почав приходити і без доньки, тоді вони про щось довго балакали з учителькою, і вона сідала за інструмент та грала, а він слухав та дивився на неї, не відводячи очей. Іноді вони виходили зі школи разом та йшли вулицею у напрямку моря.
Була весна. Вікна класів відкривалися навстіж, на підвіконнях з’являлися оберемки бузку, і ноти летіли крізь них назовні, просякнуті п’янким духом кохання. А назустріч їм лунали хрипкі від квітневого повітря голоси прикордонників:
- За-світ-вста-ли ко-за-ченьки
В по-хід з по-лу-но-очі…
Трохи далі гелготав ринок, байдужий до кохання, але повний уважних очей.
Одного такого весняного дня тополя побачила, як у порожній клас ковзнула, озираючись, якась жінка. Вчителька якраз вийшла у справах і лишила клас незамкнутим. Тополя не помітила, як жінка з’явилася в будинку, а точніше, не звернула уваги - чи мало їх ходе до музичної школи, а тим більше до похоронної контори. Обличчя жінки здалося знайомим - так, воно трохи нагадувало доньку капітана-прикордонника, але очі… очі були лихі та стривожені, наче вона робила щось незаконне.
Жінка схопила зі стільця вчительчину куртку, ще раз озирнулася, потім видобула ножиці і вправно підпорола підкладку. Вона щось засунула туди, у дірку, і швидко стала зашивати, кваплячись, наче не встигаючи кудись. Коли справу було зроблено, жінка вдоволено посміхнулась, прошепотіла якісь незрозумілі слова та повішала куртку як брала, ретельно розправивши зморшки. Вона ковзнула у коридор так само тихо та обережно, як і з’явилася. А потім спустилася сходами та, не оглядаючись, пішла у бік ринку.
Вчителька повернулася за кілька хвилин, але нічого не помітила і, як завжди уважно, взялася за учнів.
А надвечір прийшов капітан, знову без доньки. Він приніс тюльпани та поставив їх на підвіконня. Вчителька посміхалася, очі її заблищали. Капітан говорив щось тихо, а з сусіднього класу долинало звичайне:
- Мі-ме-ма-мо-му-у!
Він сам подав їй куртку, бо ввечері ще було прохолодно. Вони вийшли з дверей повз вінки похоронної контори, тримаючись за руки.
Тополя зашаруділа віттям під подихом свіжого морського вітерцю. І тут на ганку вчителька наче перечепилася через якусь невідому препону, захиталася і впала просто на руки свого супутника. Він підхопив її, посадовив на лаву, стривожено загля-даючи в обличчя. Потім побіг по воду, якісь пігулки, але марно - за годину їх обох забрала швидка допомога.
Після цього випадку тополя довго не бачила своєї вчительки. Діти питали:
- Де вона?
- Захворіла, - відповідали ті, що приходили на заміну. А між собою шепотіли. - Їй пороблено. Ви уявляєте?
Відхвилювалися іспити, почалися канікули, і тільки тоді з’явилася вона. Але це була не вона. Вчителька ледве пересувалася з паличкою в руках, а головне - голос, десь дівся чарівний голос, яким вона рахувала дітям - Раз-два-три-Раз… Тепер замість говорити вона тільки показувала щось руками, або писала на аркушику, і сльози текли блідими щоками та падали на папір.
Вона не могла більше працювати з дітьми, але мала тонкі вправні пальці, тому стала робити штучні квіти поверхом нижче. Квіти в неї виходили найкращі, і всі клієнти хотіли вінки з таких квітів, бо тільки вони були здатні створити потрібну атмосферу на похороні.
Капітан не з’являвся. Ані дочка його. І тільки раз тополя побачила жінку, ту, що таємно приходила навесні у клас. Її, а точніш її портрет у темній рамочці з жалобною стрічкою понесли з похоронної контори. І вінки, найкращі вінки із написами на замовлення.
- Ненавмисне вбивство, - казали люди, завантажуючи вінки.
- Раз на рік і коцюба стріляє.
- Ага, розказуйте… - І як вам не соромно. Зброя - діло складне. От у мене, пам’ятаю, одного разу…
Тополя накривала їх своїм затінком, бо червневе сонечко нагрівало темний одяг.
Капітан з’явився аж під осінь. Амністію оголосили на честь річниці незалежності, але тополя, зрозуміло, про це не підозрювала. Капітан з’явився без форми, у цивільному, і пішов не в музичну школу, а поверхом нижче.
Він тримав її за руку, і з її очей крапали сльози. Різно-кольорові пелюстки для штучних квітів вкривалися мокрими плямами.
Капітан став працювати на ринку, він вантажив картоплю та капусту, горілку та консерви. А після роботи приходив до похоронної контори, допомагав скручувати рами для вінків та акуратним військовим шрифтом виводив на стрічках написи. Вона пестила його обличчя своїми тонкими музичними пальцями та посміхалася.
- Мі-ме-ма-мо-му-у! - виводили діти на другому поверсі.
А у тон їм за парканом відчайдушно співали прикордонники, вирушаючи на захист рубежів.
Розділ 10 ВЕЛИКИЙ ЛОХ
Компанія розпивала та грала в азартні ігри за столиком купе, порушуючи правила перевезення пасажирів залізничним транспортом, але то було байдуже. Поки дядьки випили небагато, тому поводилися мирно. Я вирішила не псувати їм компанію, тим більше що книжку в дорогу захо-пила товстеньку, а за вікном тільки-но починало смеркатися.
- Перепрошую, - маленький лисуватий сусіда поліз до себе на верхню полицю, піднявши переді мною вітер давно не праними спортивками. За хвилину він вже спускався назад, тримаючи в руках гаманця. Я завбачливо відсахнулася.
Не знаю чому, але я зовсім не боюся їздити в купе з чоловіками. Напевне, журналістське життя вкінець притупило інстинкт самозбереження. Я була єдиною жінкою у всій компанії і вважала це цілком нормальним. Один з сусідів безбожно дрихнув, розвалившись на верхній полиці, а двоє інших грали в карти, зайнявши половину мого місця і запросивши третім молодика з сусіднього купе. Небезпеки для моєї дівочої цноти поки не було ніякої, бо випивали повільно і небагато. Зате інтенсивно шаруділи картами, розминаючи їх у грубих долонях.
- Ми ж люди серйозні. В борг грати не будемо. Є гроші - сідай навпроти. Нема - вибачай. - Тон за столом задавав молодик з сусіднього купе з довгим волоссям та нахабними очима. Я б із таким в карти ніколи не сіла.
Лисун з верхньої полиці розкрив гаманця і пошарудів купюрами.
- Вистачить і пограти, і потім ще в ресторані знайомство замочить.
Третій, сухий носатий дядько з косуватими очима просто мовчки поляскав себе по кишені. Люди і справді були “серйозні”.
Я не дуже розуміюся на картах, тому спостерігала за всім тільки коли відривалася від книжки, щоб перегорнути сторінку. Поки героїня роману мучилася над питанням, якого кольору білизну вдягти на побачення до коханця, лисун знову поліз нагору і почав порпатись у речах. Гравці за столом змовницьки перезирнулись. Цікаво - от тільки щойно урочисто знайо-милися за чаркою, а вже перезираються за
