спиною.
- Слухай, може, тобі дружина грошей не дала, так ти скажи.
Лисун зістрибнув на підлогу, затискуючи в товстих пальцях кілька купюр.
- Ти за своєю кишенею слідкуй, - пожмакана жовта майка вилізла у нього зі штанів і справляла на мене дуже негативне враження.
Героїня роману трапила у неприємну ситуацію. Вона любила молодого красивого альфонса, а її любив молодий красивий мільйонер. І всі гроші, які давав їй мільйонер, альфонс педантично програвав у казино.
Лисун знову поліз до своїх речей, а його супротивники знову перезирнулися. Чорт забирай, мені це припинило подобатись.
- Я збираюся лягати. Пересядьте, будь ласка, - звук одночасно захлопнутої книги символізував серйозність моїх намірів.
Носатий озирнувся, і від його погляду, чесно кажучи, мурашки пробігли по спині. Патлатий молодик нахабно вперився в мене своїми безбарвними очима.
- А давайте, ви підете спати на моє місце в сусідньому купе.
Я збісилась.
- Давайте краще ви підете спати на своє місце. А я буду спати на своєму.
Носатий недобре посміхнувся. У повітрі носився запах скандалу.
Ну то хай буде скандал, я готова, хоч насправді це і не дуже приємно.
Лисун важко зістрибнув з верхньої полиці, подивився на мене збудженими очима і захекано промовив:
- Нам ще трошки лишилося. Дограємо, і все.
- Ти гроші покажи, якщо хочеш дограти, - патлатий моло-дик щирився і був схожий на пацюка.
Від гамору прокинувся наш четвертий сусіда, що досі мирно спав на верхній полиці. Він протер очі, видобув з кишені цигарки і став злазити донизу з явним наміром піти покурити. Під таким несподіваним напором я була вимушена сісти у свій куток, а компанія зараз же скористалася цим і відновила свою диспозицію за столом. “Чорт з тобою, - розлютилась я раптом на лисого. - Хочеш програвати, програвай на здоров’я”.
Поки він під жарти і приказки партнерів слухняно слідував моєму побажанню, я спробувала повернутися до читання, але доля нещасної дівчини та двох її коханців здавалася вже нецікавою. Тоді я стала розмірковувати, як краще вчинити - покликати провідника чи одразу піти до начальника потягу.
А карти за столом літали з подвоєною швидкістю. Носатий як-раз неохайно тасував колоду, коли до купе повернувся дядько з верхньої полиці. Він поважно оглянув компанію, потягнув повітря носом і сказав:
- Чую чос.
Щиро зізнаюсь, я не зрозуміла, що він має на увазі. Але за столом зрозуміли. В наступну мить носатий припинив тасувати і подивився на молодика. Той якось нервово смикнувся, а тоді удавано-весело сказав:
- Гайда, в ресторані дограємо. Бо дівчині осьо спати треба.
- Ага, - і собі зрадів носатий. - Заразом знайомство обмиємо.
Компанія миттєво підхопилася і, почекавши в коридорі, поки лисун видобуде зі своїх запасів чергову порцію грошей, ушилася до вагона-ресторану.
В купе зразу стало просторо і якось світліше. Я зітхнула з полегкістю.
- Вам допомогти? - Дядько з верхньої полиці галантно взявся розкладати мій матрац.
- Дякую.
Був він підстаркуватий, сивий - типовий попутник, і очі такі світлі, навіть трошки безпомічні.
- Може, мені вийти, поки ви перевдягнетесь?
- Та ні, чесно кажучи, я поки що спати не збиралася. Просто хотілося припинити це неподобство.
- Яке неподобство?
- Ну, як ці двоє обігравали цього, - я показала пальцем на сусідню полицю. - А ще вигляд робили, що незнайомі.
- Молодь, - презирливо сказав сусіда. - Борзота. Нічого до пуття не вміють.
Цікаво.
Я взагалі не дуже великий психолог, але трошки розуміюся на людях. Тому остання фраза примусила уважніше придивитися до сивого попутника.
Придивилася і нічого особливого не побачила. Дядько як дядько. Навіть приємний. Принаймні викликає довіру. Такого можна лишити в купе самого, не боячись, що залізе до сумочки.
Сусіда витлумачив мій погляд по-своєму.
- Ой, пробачте, я не представився. Федір Іванович, - він трохи підвівся, але одразу ж гепнувся назад, тому що потяг раптово прискорився.
За журналістською звичкою я відрекомендувалася повністю:
- Шпільова Людмила.
Неординарне прізвище, яким нагородив мене батько, завдавало багато клопоту в дитинстві, і в університеті я була Шпилькою, тому вже давно не дивувалася іронічній реакції співрозмовників, але те, що продемонстрував сивий, було занадто. Він спочатку витріщив очі, а потім відкинувся назад і щиро зареготав.
- Чого ви смієтесь? - Образилась я.
- Ой, пробачте, - він так щиро реготав, що аж сльози виступили на очах. І врешті я теж не змогла стриматись і посміхнулася у відповідь.
- Ви, будь ласка, не подумайте, що це я з вас, просто ситуація така… ви й самі не уявляєте.
Поки він одсміювався, я вирішила зробити філософське зауваження:
- Німці кажуть, що мати прізвище Мюллер все одно що не мати ніякого. А для журналіста краще бути Шпільовою, чим Кравченко чи, скажімо, Петренко.
- А ви журналіст? - зацікавився сусіда, оста-точно відсапавшись.
- Так, у мене друга найдавніша професія, хоч це і здається вам смішним.
- Ну що ви, ні в якому разі! - Замахав він руками у відповідь. - Просто шпільовим на-зивають гравця, інакше кажучи, шулера. Це від німецького “шпіль”, тобто гра. А тут якраз гра і відбувалася, і ці, як ви висловились, “двоє”, - при цих словах старий досить дотепно спародіював мій гребливий рух у бік сусідньої полиці, - так ці двоє і є шпі-льові.
- А лисий? - поцікавилась я.
- Лисий якраз ні. Він не шпільовий. Тепер ви розумієте, чому я так сміявся?
- Тепер розумію, - я і сама мимоволі посміхнулася, згадуючи сусідів. - А що ви їм сказали?
- Я сказав? - дядько грайливо посміхнувся. “Ну от, - подумала я. - Зараз почне залицятися. Тільки цього не вистачало”.
Певно, моє обличчя було досить виразним, тому що грайлива посмішка зразу зникла. Хоча очі продовжували веселитися.
- Я дав їм зрозуміти, що бачу, як вони підтасовують карти.
- Підтасовують… - Я зосередилась, намагаючись пригадати. - Коли це вони підтасовували?
Сусіда лагідно похитав головою:
- Ви не могли цього помітити. Є такий зіхер, називається “чос”. Він має дуже характерний звук. Я зайшов до купе і сказав, що чую чос.
- А ви самі хто? - прямо і грубо видала я, напевне від розгубленості.
- Федір Іванович. Пенсіонер. З учорашнього дня.
- А до вчорашнього дня?
- А ви в газеті не напишете? - оченята його знов грайливо звузилися.
- Ні, я по культурі спеціалізуюсь.
- А… по культурі. - Він замислився невідомо над чим. - Хоча… якщо захочете, пишіть. Все одно з учорашнього дня я в зав’язці. Ну так от. Позавчора і багато років до того я був професійним гравцем, який живе з того, що виграє в азартні ігри. Інакше кажучи, шпільовим.
- Тобто ви разом з цими? - розгубилась я.
