- Ну що ви. Як ви могли подумати? З такими, як ці, жоден пристойний гравець працювати не буде. Це дешеві гонщики, а мій рівень був зовсім іншим. Я працював всерйоз. Мене весь шпільовий світ знає. Ідіть, спитайте, хто такий Шаляпін.
- Шаляпін?
- Це моє прізвисько.
- Чекайте, чекайте… - і тут до мене справді почав доходити весь гумор ситуації.
Тобто цей Шаляпін насправді виявився шпільовим, і ті двоє, і я… Я щиро зареготала, так само, як щойно реготав сусіда. Це ж здохнути можна! Виходить, що в купе усі, крім лисого, були шпільовими.
Сусіда, що назвався Федором Івановичем, терпляче чекав, поки мине мій напад веселощів. Він взагалі дуже змінився за останні кілька хвилин. У погляді з’явився метал, спина випрямилась і чоло прорізали глибокі зморшки. Сусіда явно про щось думав.
- А знаєте, - почав він, щойно я змогла щось чути. - В принципі, я не буду заперечувати, якщо ви про мене напишете. Я навіть буду вам вдячний. Все одно, як я вже казав, з учорашнього дня в зав’язці.
- Чому? - закинула я, приводячи обличчя до ладу після довгого сміху. - Перекувалися?
- Ага! Оце б ви перекувалися і кинули писати… Катка, серце моє, це фах, і ми можемо ще посперечатися, яка з наших професій давніша. А, до речі, також, хто з нас більш моральний, шпільові чи журналісти.
- Я займаюся культурою!
Терпіти не можу, коли наїжджають на наш фах, хоча, щиро кажучи, є за що.
- Я теж свого часу займався культурою, - несподівано хихотнув мій сусіда. - Цілих два роки бомбив фраєрів з філармонії. Тоді і став Шаляпіним.
- Ну добре, - я примирливо пересіла обличчям до столика. - Мінералку будете?
Федір Іванович завбачливо взяв з моїх рук пляшку, відкоркував, налив півсклянки і посунув воду до мене.
- Дякую, - сказала я, надпиваючи. - А цікаво, чому ви зупинили ваших колег? Це ж виходить не зовсім етично. Вони… так би мовити… при виконанні службових обов’язків.
Сусіда несхвально похитав головою, він знову став абсолютно серйозним:
- Дуже груба робота. Псують мистецтво. Якщо навіть ви помітили, що вони разом. Потім чос - це шанс для громадських туалетів.
- Ви сказали “шанс”? Це що, шулерський прийом?
- Шанс - це спосіб створення переваги у грі. Це те, що примушує богиню статистики повернутися обличчям до вас і дупою до лоха.
- А лох, я так розумію, це той, кого шулер обманює.
- Лох, він же фраєр, він же фуцин, він же сазан, він же пасажир…
- Пасажир, - посміхнулася я. Все це було дуже цікаво, навіть враховуючи той факт, що я дійсно спеціалізуюсь на культурі.
- Пасажир, - підтвердив Федір Іванович. - Це той, хто сам себе обманює. Він сідає грати з професіоналами на гроші, хоч сам не має відповідної кваліфікації. Дилетант. От ви зараз бачили, що лохом був цей лисий з верхньої полиці. А якби за стіл сів я, лохами були б оті двоє сявок. - Здається, він навіть пишався цим фактом.
- Як вони вам не сподобались!
- Не сподобались. - рішуче підтвердив Федір Іванович. - Бо вони порушують головні заповіді. В їхніх діях нема мистецтва. А це гріх. І потім, ви бачили, як вони поводяться з лохом! Це ж просто непристойно. Лоха не можна ображати. Запам’ятайте назавжди: слово лоха - закон! Люби лоха, як самого себе, бо він є невичерпним джерелом грошей. Через таких, як ці двоє, люди погано говорять про шпільових. Справжній професіонал повинен зробити так, що фраєр сам віддасть йому гроші, ще й дякувати буде.
Мій співбесідник так натхненно і переконливо промовляв, що мені на мить і справді стало прикро через низький професіоналізм колег-шпільових. Куди котиться суспільство, скажіть, будь ласка?
Щоб не пирснути вголос, я відкашлялась:
- Ага… Вас послухати, так просто агнці Божі виходять, а не шулери.
- Шпільові.
- Це я, пробачте, Шпільова. А вони - шулери. І, до речі, дуже мало схожі на агнців. А більше на вовків.
- Вовк - санітар лісу, - філософськи зауважив мій співроз-мовник.
Тут я заперечити не могла, тим більше що і лисий мало скидався на ягня, скоріш на барана.
- А щодо агнців, то я вам скажу от що: кожен лох хоче віддати гроші. Він з цього кайфує, він спить і бачить себе обдуреним. І допомогти йому - наш святий обов’язок. От давайте зараз підемо до ресторану, і я вам усе покажу в натурі?
- Це запрошення? - уточнила я.
- Якщо хочете, так. - Федір Іванович раптом підвівся і нахилив голову у гречному поклоні. “Ти ба, галантний!” - подумала я. І щоб не примушувати стару людину стояти у хиткому вагоні, згодилася.
За вікнами тікали від нас дерева та телеграфні стовпи, і ми даремно намагалися їх наздогнати, ідучи вузькими вагонними коридорами до ресторану.
- А може, ви і справді про мене напишете? - Мій супутник майже кричав це мені на вухо у шумному тамбурі. - Напишете про мене книгу. Прославитесь.
- Це точно. Прославлюсь, - я грюкнула дверима і нарешті почала щось чути.
- А чого ви так скептично? Ви думаєте, я гірший за якогось бізнесюка чи політика, що про них усі пишуть?
- Боронь Боже! - я навіть притисла руки до грудей, оскільки він дійсно ніяк не був гіршим, принаймні за тих персонажів, що я їх знала. - Тільки писати про що? Як ви людей в карти дурили?
Федір Іванович зупинився:
- Ага. Бізнесмени і політики дурять людей без карт. І про них пишуть книжки, статті, спогади, аж гай шумить! А я використовую, точніше, використовував карти, значить про мене - ні.
Я знітилася.
- Ви неправильно мене розумієте. Політики дурять людей, і всі про це знають. Просто для книжки потрібен яскравий матеріал. Щоб людям було цікаво. А тут про що писати? Як ви карти тасуєте?
- Дитино моя. - Федір Іванович по-батьківськи обійняв мене за плечі. Я швиденько викрутилася.
Мій супутник подивився на свої руки, наче вперше бачив, потім демонстративно заховав їх за спину.
Цей варіант мене влаштовував значно більше.
- Шановна! Якщо ви думаєте, що все обмежується тільки тасуванням карт, то ви сильно помиляєтесь. От до речі, Котляревський. Це ж якраз по вашій спеціальності. Ви знаєте, що він написав “Енеїду” тільки завдяки грі в карти?
- Тільки?
- Ну, майже. Хто був першими слухачами Котляревського? Картярські партнери. А весь шпільовий фольклор будується на перефразуванні класики, як і “Енеїда”. - Він подивився на мене, явно очікуючи на якусь реакцію, але я назло ніяк її не проявила. - Чи, наприклад, Діма Гайовий.
- Це теж перший слухач Котляревського?
Федір Іванович засміявся:
- Яка ви, справді… Ні, Діма просто дрібний катайло. Він у мене за цигарками бігав, а зараз написав книгу про карти, цілу енциклопедію, отаку тлусту, - він красномовно розвів пальцями, демонструючи грубість енциклопедії, і я звернула увагу на форму його кисті. Тонка і елегантна, як у музикантів, вона повністю контрастувала із своїм володарем.
- Що ви там побачили? - поцікавився мій супутник.
- Пальці у вас… Музичні.
- Ну так я ж недарма називаюсь Шаляпіним.
Ми весело розсміялися. - І співати вмієте?
- А що я оце, по-вашому, роблю? - він хитро підморгнув.
- Картярські співи? Як там, в опері, “три карти, три карти, три карти…” Федір Іванович раптом обурено замахав руками:
- Ну що ви справді “карти-карти”. Зациклилися. Грати можна у все що завгодно, аби бажання було. От
