себе міцніше, зате старша сама щільно притуляється до могутніх грудей.
З-попід стін на цю картину несхвально дивилися хлопці, проте, впіймавши облизня один раз, на подальші дії поки не наважувалися.
Зараз уже не ті часи, що були раніше, а тому закінчувати музику об одинадцятій ніхто не вимагає, і танці продовжувалися, доки диск-жокей нарешті упився і не зміг перемотувати плівку на магнітофоні. А це вже була глупа ніч.
Після оглушливої музики в залі запанувала тиша, і в ній раптом стало чутно, як калатають серця. Петро зупинився, не знаючи, що робити тепер. Леся дивилася на нього запитально. І раптом нахабніша поштарка вискочила наперед, затуливши спиною подругу.
- Проведеш? - Очі її дивилися з викликом.
Петро розгубився. Він не міг погодитися, самі розумієте чому. Але й відмовити не міг, уже цілком із службових міркувань. Так почуття часто вступають у суперечність із службовим обов’язком, але не завжди перемагає останній.
Хлопцеву мовчанку складно було витлумачити як згоду, але Наталка зробила саме так - вона з переможним виглядом взяла Петра під руку. На нього було жалко дивитися. Але тут уже не витримала Леся, парторгова дочка. Не завжди старшим треба поступатися, і дівчина взяла Петра під другу руку.
- Може, тоді вже і мене проведеш? Нам по дорозі.
У наступну мить дівочі погляди схрестилися.
Якби клуб був зроблений не із щирого бетону, він би обов’язково загорівся, стільки енергії вихлюпнулося назовні у цей момент. Дівчата намагалися спопелити одна одну понад хвилину, поки, нарешті, старша, Наталка, відвела погляд.
- Добре, - сказала вона хрипко і відпустила Петрову руку. - Ти іди почекай на вулиці. Ми зараз.
Леся, у свою чергу, теж відпустила хлопця.
- Ми зараз, - підтвердила вона.
Петро озирнувся на одну, потім на другу, а потім повільно пішов до виходу, бо нічого іншого йому не лишалося.
Треба сказати, що останнім часом Петро взагалі багато чого робив не за власним бажанням, а тому що так диктували обставини. От і зараз, корячись жіночій волі, він опинився надворі та відійшов убік, пропускаючи парочки та зграйки, що розбігалися від клубу у морок ночі, і не чуючи розмови, що відбулася у спорожнілій залі.
- Ти чого?
- А що?
- Чого лізеш?
- А не можна?
- Я тобі кажу, іди додому.
- Мені й тут добре. Хочеш додому - сама йди.
- Я тебе попереджаю, відчепися!
- Сама відчепися.
- Пожалієш!
- Сама пожалієш.
- Ну, дивися, щоб потім не ображалася!
- Ага, налякала їжака голою сракою.
Якби почув таку розмову той, заради кого вона велася, можливо, предмет суперечки одразу зник би. Але він почути не міг, бо тільки-но опинився на темній вулиці, вдарили лейтенанта ззаду по голові чимось важким, від щирого серця вдарили, так, що зразу заточився. А коли виходили хлопці з цигарками і побачили свого кривдника на землі без тями, то й вони приклалися, кожен по разу, та й чи багато людині треба, навіть професіоналу, якщо він беззахисний лежить на землі.
Отець Штефан виявився до міри огрядним, веселим, із сивою бородою та довгим волоссям. Вдома він це волосся збирав у кумедного хвостика на потилиці і ставав схожим на якогось східного гуру - чи то жваві очі, що перетворювались у дві щілинки, коли панотець посміхався, додавали трохи азіатського у кругле обличчя.
Микола Пилипович теж блищав приязною посмішкою в кутку. Ранній обід у парторга абсолютно сподівано затягнувся і невимушено перейшов у пізню вечерю, а тепер вечеря перемістилася до церкви, і попадя збирала на стіл, незважаючи на те, що гості рішуче відмовились від частування. Відмови гостей тут вочевидь заведено було ігнорувати.
- Отче, я осьо партнера привів, а то що це весь час з бовваном грати, та й мухлюєте ви, пробачте, коли з бовваном. - Парторг у церкві, безперечно, був за свого.
- Гріх вам таке казати, - глибоким оксамитовим голосом заперечував отець Штефан, пригладжуючи бороду за столом. - Це ви, партійні, завжди мухлюєте, прости Господи, а мені сан не дозволяє.
Миколі Пилиповичу здавалося, що сан не дозволяє не тільки мухлювати, а й узагалі грати у карти, але він не був цього певен. Та й, врешті-решт, яка різниця?
- Це ми колись були партійні, - сміявся у відповідь парторг. - А тепер комерційні.
- Тим більше, тим більше, - не вгавав священик.
- Прошу до столу, якщо не погребуєте, - до гостя підійшла попадя у чорній хустині.
- Спаси…бі, - Микола Пилипович уже потрошку вживався у мовне середовище.
Він підвівся та присів до столу, де вже розташувалися священик із парторгом. Кімнатка була невеличка, і троє чоловіків зайняли майже весь її об’єм, хіба лишаючи трохи місця, щоб жінка могла вчасно прибрати посуд. Взагалі служитель культу жив зовсім не шикарно. Кімнатка, що в ній засідали гості, слугувала за вітальню, і до неї можна було трапити просто з церковного притвору. Навпроти вхідних виднілися ще одні двері, ховаючи за собою решту приміщень, але, наскільки міг зорієнтуватися майор, згадавши церкву ззовні, там навряд чи вміщалося щось крім невеличкої спальні - хіба іще менша кухня.
- Ну що, по п’ятдесять грамів, щоб карта ішла! - запропонував парторг, і отець Штефан не відмовився.
Майбутні партнери цокнулися.
Чесно кажучи, з господарем хати у Миколи Пилиповича були проблеми, точніше одна проблема, - він ніяк не міг вирішити, як же звертатися до працівника культу. Парторг так і відрекомендував його «отець Штефан», але казати своєму ровеснику «отець» у Миколи Пилиповича язик не повертався. Священику було легше, він казав «пан Микола», але у відповідь казати «пан Штефан» - по-перше, ідіотство, враховуючи духовний сан і чорну рясу з великим хрестом, а по-друге, не міг майор вимовити і слова «пан», якось воно не вилізало з рота. Питати ж, як вас по батькові, теж не годилося. Тому спочатку майор прислухався, як же тут заведено, і з подивом почув, що старший за віком парторг звертається до молодшого за себе попа «отче», наче так і треба. Ти диви, а ще комуніст!
- Отче, - сказав парторг, закусуючи чарку великим кручеником. - А що це вас не видно останнім часом, чи не захворіли?
- Та ні, слава Богу, не оставляє він нас своєю турботою. Але ж хазяйство у нас, і на городі скільки роботи. Літо. - Він обернувся до столичного гостя, пояснюючи: - У нас же все на господарстві тримається, парафія маленька, а люди, самі знаєте, як воно зараз - ані зарплатні, ані пенсії. От і працюємо ми з матінкою з рана до темна. - І для переконливості він поплескав попадю, що ставила якраз на стіл чергові наїдки, по спині і навіть, як здалося майорові, трохи нижче.
Жінка посміхнулася, але не мовила жодного слова.
Микола Пилипович звернув увагу на очі попової жінки. Якось дивно вони не в’язалися з усім її виглядом - ані з темним вбранням незрозумілого фасону, ані з чорною хусткою на голові. Очі у жінки були живі, і зовсім, так би мовити, не аскетичні, навіть більше - ці очі дивилися на отця Штефана не просто з повагою, як на духовну особу, навіть не просто як на людину, що з нею прожито багато років, - коли попадя дивилася на свого чоловіка, у неї в очах читалося бажання, справжнє жіноче бажання, таке несумісне з саном, рясою і банею з хрестом, що вінчала вхід до притвору, а значить, і до оселі. Неординарна була у священика жінка, що й казати.
- Гм… - провів її поглядом Микола Пилипович. - А ви, ізвіняюсь, якой конфесії, то єсть патріархату?
