- Ага, - зрадів майор. - Моціон.
Схилившись над столом, Тетяна поправила комірець халата, і колихання грудей у викоті, що їх викликав такий простий рух, примусило Миколу Пилиповича гучно ковтнути слину.
- А напарник ваш не бігає?
- Та нє, - Микола Пилипович довгенько збирався з думками. - Там вчора йому цей… трохи фізіономію відрихтували. Не посмотрєлі, що статуя грецькая.
- Хто? - Тетяна сплеснула руками, і цим підняла такі колихання, що майор ковтнув ще гучніше.
- Не знаю. Так що ви не удівляйтесь. - Микола Пилипович вирішив ретируватися від гріха і, не відриваючи погляду від Тетяниних краєвидів, зробив крок до дверей. - Ну я побіжав.
- Не затримуйтесь.
Вона нарешті вирівнялася, і майор насправді побіг до хвіртки. Озирнувшись ще раз, він вискочив на вулицю, але там стишив ходу, зметикувавши, що у брюках та сорочці, ще й з капелюхом на голові мало нагадує фізкультурника.
Попри нічні пригоди, Миколу Пилиповича не полишало відчуття великої удачі. Вона сама прийшла до рук, так що тепер тільки встигай. Інформація, люди, контакти - все до твоїх послуг. Його не надто турбували травми підлеглого - до людей взагалі і колег зокрема майор ставився прагматично. У крайньому разі напарника замінять. А от Надзвичайна Подія, та ще й у такому локальному середовищі, - це справжній подарунок долі. Треба тільки правильно його використати.
Думки майора не встигли остаточно сформуватися, бо дорога до клубу, що її насилу подолав учора з пораненим напарником на спині, сьогодні зайняла лише п’ятнадцять хвилин.
- Світилам науки! - від порога клубу піднятою рукою салютував парторг.
Ти диви, живий після вчорашнього.
Майор махнув рукою у відповідь та клацнув каблуками.
- Асам жлобського віста!
Він вирішив першим повідомити місцеву владу, не чекаючи, поки лейтенантове обличчя саме про все красномовно розповість.
- Проблеми у нас. - Він потиснув парторгову руку і трохи затримав її у своїй долоні. - Петра вчера побили.
Парторг квапливо висмикнув свою п’ятірню і чомусь витер її об штани.
- Як побили?
- Сильно. Но жить буде.
- На танцях?
Майор упіймав обличчя співрозмовника, як у приціл.
- Откуда ви знаєте?
- Значить, на танцях. - Парторг дружньо підчепив Миколу Пилиповича під лікоть. - У нас, крім як на танцях, бійок не буває. Зате там, точніше тут, - кожен місяць.
Майор, у свою чергу, теж викрутився із парторгової руки, бо так незручно було дивитися співрозмовникові в очі.
- Ви ж вчера дочку свою з танцев зустрічали. Нічого не бачили?
Той знизав плечима.
- Та я не до клубу ходив, а додому. Треба Леську спитати. Вона ж на танцях була.
- Спитайте, - попрохав Микола Пилипович. - Єслі шо, пусть тут же до мене. - Єсть! - Парторг знову придуркувато відсалютував. - Дозвольте іти?
Відпустивши місцеву владу, Микола Пилипович взявся до справи. От вони, кущі, в яких учора відпочивав лейтенант. Від стежки туди вів добре помітний слід. Хтось порядно поламав гілля, поки тягнув хлопцеве тіло крізь зелень. Хоча не виключено, що це сам потерпілий проповз. Він навряд чи був при пам’яті, але професійні рефлекси примушують шукати сховища.
При детальному огляді неподалік знайшовся гудзик, «з м’ясом» вирваний з лейтенантової сорочки. За його розташуванням і напрямком сліду можна було визначити місце подій. Ближче до клубу на землі досвідчене око одразу помітило сліди. Ось тут він упав, ось чиїсь ноги, багато ніг. Певно, гуртом пройшлися по хлопцеві.
Слава Богу, ще ніхто зранку не встиг натоптати. Микола Пилипович роззирнувся навкруги. Якщо вночі на клубі горів ліхтар, то це якраз на межі його світла. Хріново, товариш лейтенант.
Покрутившись біля ґанку деякий час і з’ясувавши, що нічого корисного більше роздивитися не вдасться, майор взявся за пошуки знаряддя злочину, власне, того предмета, за допомогою якого завалили Петра, - зрозуміло, що такого бугая голіруч не візьмеш. Судячи з характеру ушкоджень, це мала б бути дерев’яна палиця. Майор був певен, що її кинули десь поруч, і це припущення блискуче підтвердилося - у кущах метрів за двадцять лежав товстелезний дрючок, явно закинутий сюди зловмисником. Микола Пилипович обережно взяв до рук свою знахідку та замислено гмикнув, побачивши яскраві, немов з підручника, сліди крові та налиплі волосини на товщому кінці. Це, виходить, колега ще непогано відбувся після такої примочки.
Картина потроху вимальовувалась. Петро стояв на межі світла й темряви. Це помилка - стояти на межі світла й темряви, і вона дорого коштувала лейтенантові. З темряви підібрався хтось із дрючком, від дверей клубу лунала музика, тому почути його ходу було неможливо. Рука була явно досвідченою. Шпанюк бив би зверху. А тут мітили горизонтально, трохи вище шиї. Грамотно. Потім лежачого гамселили ногами, це вже по-аматорському. Били прямо тут, біля клубу. Така сцена мало кого здивує на танцях. Ну а тоді затягли в кущі та кинули або лейтенант сам відповз, характер слідів не давав підстав для однозначного висновку. Що сказати? Не буде розслаблятися на завданні. Професіонал ніколи не затримається на межі світла й темряви. У такій ситуації людина не бачить нічого, а сама є прекрасною мішенню.
- Дядечко вчений!
Микола Пилипович обернувся і сховав руку з дрючком за спину. До нього бігцем поспішала Леся, парторгова донька. Дисциплінований батько виконав свою обіцянку і, судячи з занепокоєного дівочого обличчя, встиг повідомити її про все.
- Що з ним?
- Драстуйте. Мене Микола Пилипович звать, - нагадав майор.
- Ага. - Дівчина навіть не знітилася, настільки була стурбована. - Миколо Пилиповичу, його сильно побили?
Майор красномовно витяг з-за спини дрючка. Дівчина витріщила очі.
- Оцим? Жах який!
Безпосередня поведінка дівчини свідчила на користь її непричетності. Але це ще вимагало перевірки.
- От ви мені і розповіж… розповіс… тьфу… розкажи. Ти ж із ним була?
- Я була. - Леся звела брови, вагаючись.
- Ну, розказуй. І дівчина наважилась.
- Ми танцювали. А хлопці його покликали вийти, ну розбиратись.
- Хто ето «ми» танцювали?
- Ну, я з Петром. Іще там дівчата.
- А хто покликав?
Леся знову завагалася.
- Вони не билися. Він повернувся хвилин за п’ять, казав, що все добре.
- Хто покликав?
- Ну Колька Причепа, потім Віталька Бурдейний, Микола, трахторист з хутора… я більше не пам’ятаю.
Дівчина помітно хвилювалася, і майор не давав їй навіть секунди на роздуми.
- Ти говоріш, він вернувся?
- Ну так, хвилин за п’ять.
- А потом?
- Ми знов танцювали. А потім танці закінчилися. Він вийшов, а я залишилася.
- Зачим? - Майор піймав у приціл своїх очей обличчя дівчини, і чи то від цього, чи від чогось іншого дівчина знітилася і замовкла.
