познайомились.
- Тебе там люди чекають. Сама кажеш, робота стоїть, - озвалася раптом Тетяна крижаним голосом.
- Ой і правда, - заспішила дівчина. - Я ж двері замкнула, а зараз робочий час. Побіжу, бо забалакалась. Дякую вам, тітко Таню.
- За що це?
- Ну, що піклуєтесь про гостей. - Іди вже. - Тетяна махнула на Наталку рушником, і та розчинилася за дверима.
Зі зникненням поштарки на кухні стало тихо-тихо. Скориставшись паузою, Микола Пилипович мовчки прибрав зі столу знаряддя злочину, а натомість виклав перед собою Лесиного вузлика і став урочисто його розв’язувати. Це був другий акт вистави. Тетяна вирячила очі:
- А це що таке?
- Гостинці. - Микола Пилипович хитро глянув на свого напарника. - Угадай од кого.
Лейтенант знічено відвернувся.
- Од Лесі, - з приємністю оголосив Микола Пилипович. - Просила передать.
- Якої Лесі? Парторгової? - Здивування Тетяни межувало з обуренням.
- Ага. Спеціально для нашого хворого. Там отдєльно лежить большенький такий, просила проконтролірувать, щоб лічно з’їв.
- Проконтролірувать? - Зіщулилася хазяйка і раптом розсміялася, міняючи гнів на милість. - Так от в чім справа! Ну-ну! - Вона покрутила головою, неначе дивуючись чомусь чи, навпаки, захоплюючись, і додала: - То ти, хлопче, краще не їж цих пиріжків. Бо на них наговорено.
- Як наговорено? - в один голос запитали колеги.
- На любов. - Тетяна романтично підвела очі вгору, як це завжди роблять жінки, промовляючи таке слово. - На присуху. Це я вам як фахівець говорю. З’їсиш такого пиріжка і закохаєшся на смерть.
Колеги перезирнулися, потім Микола Пилипович обережно запитав:
- А як вони це осуществляють?
- Наговорюють? Дуже просто. Спечуть отакий пиріжок та шепочуть на нього, мовляв, хочу, щоб хлопець любив мене більше життя. - І що, дєйствує?
- Спробуйте, будете знать.
Микола Пилипович намагався зрозуміти, чи правду каже господиня, але розібратися у цьому не зміг би жоден чоловік. Тоді він обережно продовжив розвідку.
- А якщо він оба того… в смислі, пірожка? І тої, і тої? Він що тогда, обох буде любить?
Тетяна розреготалася.
- Обох не зможе. Двох дівчат з нашого села одночасно жоден чоловік любить не подужає. Тілько ту, чиє першим з’їв.
- А, я знаю, - раптом озвався лейтенант. - Це ви говорите, щоб ми їхнє не їли, а тільки ваше.
Жінка раптом припинила сміятися, уважно вибрала з тарілки найбільшого пиріжка власної випічки, прошепотіла щось над ним і поклала на стіл перед хлопцем. Потім обвела поглядом занімілих квартирантів.
- От я на свій теж наговорила. Вибирай! - Вона підморгнула хитро. - Тепер усі однакові. Вибирай.
Хлопець безпомічно обернувся до колеги. Треба сказати, що обличчя у нього виглядало вже трохи краще, ніж зранку. Може, просто змив засохлу кров, а може, й справді почало загоюватись - молодий організм інколи проявляє чудеса регенерації.
А господиня тим часом, посміюючись, витягла з обох передач по найбільшому пиріжку, що призначалися Петрові, і розташувала їх поруч зі своїм живописною групою.
- Оце від Лесі. Цей від Наталки. А це мій. Ну? Вибрав? Вибрав?
Петро кидав на Миколу Пилиповича благальні погляди, але той зробив кам’яне обличчя, відмовляючи напарникові у допомозі.
- Давай, вирішуй скоріше. Ви, чоловіки такі нерішучі. Хіба поганий у тебе вибір? - Тетяна не вгавала, але раптом зробила серйозне обличчя. - Ну добре. Якщо не можеш наважитися, заплющуй очі. Я все перемішаю, а ти наосліп вибереш. Доля, вона сліпа.
Тут Петро вже не витримав і рішуче підвівся зі стільця:
- Ні, дякую.
Він намірився вийти, але щоб дістатися виходу, треба було протиснутися у вузький прохід між столом та видатними формами господині, що стояла біля плити. Тетяна дивилася з викликом, немовби піддражнювала, і хлопець завагався. Він кашлянув, прочищаючи горло, скосив оком і раптом став перелазити через стільці з іншого боку стола, зчиняючи неймовірний грюкіт.
- Ви знаєте, мені їсти щось зовсім не хочеться.
Діставшись, врешті-решт, дверей, він вискочив надвір і, не обертаючись, пошкандибав до хати, припадаючи на вдарену ногу. Тетяна вже на повний голос реготала, спершись руками на стіл. А Микола Пилипович мовчки переводив погляд з Петрової спини на викот у халатику господині, в якому від щирого сміху колихалися груди, здавалося, маючи на меті розірвати пазуху та з’явитися назовні у всій своїй красі.
Баба Кабачиха жила «аж на тому кінці», і щоб потрапити до її хати, треба було пройти через усе село. Трійця, яка взялася долати сьогодні цей довгий шлях, справила б досить-таки дивне враження на неупередженого спостерігача. Першим крокував Микола Пилипович. Його обличчя було урочисто перев’язане хазяйчиною барвистою хустиною так, наче і справді зуби боліли. Прямо на поріділій маківці пов’язка завершувалася величезним незграбним вузлом, кумедно набакир прикритим капелюхом. Від цього майор виглядав трошки нещасним, але хода була сповнена рішучості, і він лише інколи обертався до попутників, звіряючись, чи не збився, бува, з дороги. Слідом, час від часу відстаючи та примушуючи Миколу Пилиповича зупинятися, шкандибав Петро, а поруч, вчепившись у його руку, святково виступала поштарка. Заради такого випадку вона вдягла урочисту сукню, ту, що в ній була на танцях. І одягом своїм страшенно контрастувала з кульгавим на одну ногу хлопцем, обличчя якого за фактурою скидалося на свіжовиораний город. Зі сторони майора було чистим бузувірством тягти молодого колегу на завдання, але він небезпідставно вважав, що успіх операції можливий тільки за умови тісного контакту підлеглого з поштаркою. І от тепер Петро страждав двічі - по-перше, від довгої дороги, яка кожним кроком віддавалася у набряклому коліні, а по-друге, від цього самого тісного контакту, бо дівчина намагалася по-всякому пригорнути його, та ще й розмову завести.
- Петре, а як там у вас в інституті?
- Що?
- Ну взагалі, робота, як воно?
«Виспрашує», - думав, міряючи кроки, Микола Пилипович.
- Та роботаємо ж.
- Ну зрозуміло, що робите, але як? Ну, от у нас в колгоспі просто - в полі там, в конторі бухгалтери. - Від болю Петро не міг зосередитися, а розмова переходила на досить хливкий ґрунт. - А так щоб в інституті, казки, пісні, як це?
Хлопець знизав плечима:
- Ну, як тобі пояснити… ну цей, ну от, наприклад, парторг у вас що робить?
Тут уже Наталка не знайшлася з відповіддю.
- От, - сказав Петро, - і ми так само.
Деякий час крокували мовчки, поки поштарка зметикувала:
- А! То, мабуть, ви книжки складаєте - ну там, народні джерела всякі, прислів’я для дітей, так?
- Ага! - швидко погодився хлопець, але про всяк випадок додав: - Та не зовсім.
Він зосереджено переставляв ноги, намагаючись робити це так, щоб не відгукувалося гострим болем кляте коліно. В чомусь майор мав-таки рацію, без партнера на таку операцію ходити не дозволялося. Але ж не у ворожому тилу працюємо! Від останнього свого твердження Петро несамохіть посміхнувся. Нічого собі не у ворожому! Відмолотили, як у підручниках з судової медицини. Струс мозку та вивих коліна - це здоровий мінімум. Тому краще все-таки зосередитись на завданні, тим більше що одна із його складових ніжно тулилася з лівого боку, намагаючись час від часу лагідно обвити рукою покалічені ребра.
Микола Пилипович, у свою чергу, прокручував у голові сценарій майбутньої розмови. Хто навчив? Як
