Баба доручила дівчині тримати хлопця за гомілку, а сама взялася розтирати набрякле коліно, інколи занурюючи пальці в пахуче зілля. За кілька хвилин та сама процедура була повторена, але тепер вона стосувалася ребер. Петро кривився від болю, а стара за своєю звичкою не закривала рота.
- Терпи, козаче. Терпен - спасен. От ти думаєш, це хлопці тебе на танцях. Повір мені, я давно на світі живу, багато знаю і багато бачу. Це не просто так. Не хлопців я бачу. Старий це був чоловік. Не старший за мене, звичайно, але старий. Старий і чорний. Все на небесах пишеться, тільки треба вміти читати. А він так і хотів, щоб ти на хлопців думав. І ще жінку я бачу. Молоду. Це через жінку…
- Ну що ви говорите! - Пролунав раптом схвильований Наталчин голос. Усі наче по команді обернулися, і дівчина зашарілася. - Як вам не соромно! Жінку якусь приплели…
Микола Пилипович нашорошив вуха, але баба Кабачиха не дала родичці слова:
- Говорю, що бачу. А ти молода мене соромити, молоко на губах не всохло! Як говорю через жінку, значить, так воно і є. Ти краще подай мені он ту баночку зі столу.
Дівчина знехотя підкорилася. Баба простягнула пацієнтові доволі брудну майонезну баночку і тоном, що не допускав заперечень, наказала:
- Пий! Молитву знаєш якусь?
Петро ніяково стенув плечима. Ті, хто готував колег до завдання, менш за все сподівались, що воно потребуватиме знання молитов. Баба несхвально покрутила головою.
- Ну добре, перехрестись на оту ікону. Завтра у церкві треба буде свічку святому Петрові та Діві Марії поставити. Пий.
Петро незугарно перехрестився та обережно зробив ковток. Нічого страшного, тільки смаком питво було схоже на болотяну воду та й смерділо порядно. Сюди б, звичайно, стрептоциду не завадило, щоб якусь заразу не зачепити… Та хлопець умів пересилювати себе.
Стара задоволено гмикнула, обтираючи руки фартухом.
- Ну все, можеш вдягатися. Бійся, козаче, лихих людей, чорного ока і непочатої води. Не пий першим з нового відра.
- Дякую. - І свічки, свічки не забудь завтра поставити. Якщо до церкви боляче буде іти, можеш оно Наталку попросити.
Дівчина з готовністю виступила наперед.
- А я… - почулося раптом ззаду тонко і трохи жалісно.
З лави підводився перемотаний хусткою Микола Пилипович. Баба Кабачиха сплеснула руками:
- Господи, а у тебе що?
- Так зуб же ж. Я ж із-за зуба прийшов.
- Зуб?
Майор урочисто зняв капелюха. З вузлом на маківці він мав жалюгідний, навіть трошки смішний вигляд.
Стара запитально подивилася гостеві у вічі.
- Ну добре, розмотуй свою бандуру.
Напіводягнутий Петро обережно, немов у того і справді болів зуб, взявся допомагати товаришеві. Стара щулилася насмішкувато, а може, то їй просто світло в очі трапляло. Нарешті вона вивела майора на середину кімнати.
- Ану, відкрий рота.
- А-а-а, - чомусь затягнув той.
- Закривай. Як, кажеш тебе кличуть?
- Микола Пилипович.
- Ну, Пилиповича ти оно для Наталки лиши. - Стара відійшла до столу, потім витягла звідкись невелику дерев’яну паличку, прошепотіла щось над нею тихесенько та передала пацієнтові. - Це з собою, поклади в кишеню, щоб завжди була при тобі.
Микола Пилипович обережно, немов речовий доказ, обдивився з усіх боків бабин дарунок і заховав до кишені. Тоді зазирнув старій в обличчя:
- Це все?
- А чого ще?
- А зоговорювати не будете?
- Та, - стара безнадійно махнула рукою. - Тут заговорюй - не заговорюй. У тебе глибокий карієс і пульпіт. Нерва витягувати треба. Наступного разу, якщо по-справжньому заболить, до району їдь.
У майора витягнулося обличчя.
- Ви що, дантист? - обережно запитав він.
Наталка у кутку тихенько пирснула, і тут оперативники остаточно відчули себе ідіотами.
- У неї донька зубний лікар, - пояснила дівчина, втамувавши веселощі. - В райцентрі працює, у полікліниці.
На відміну від старшого колеги лейтенант гідно витримав удар. Він навіть знайшов у собі сили скерувати розмову у трохи іншому напрямку:
- Ну, і як ваш зуб? - обернувся він до Миколи Пилиповича.
- Зуб?.. А, зуб! Вродє менше. А ти як?
Петро стенув плечима, намагаючись і справді зрозуміти, що змінилося після бабиного ворожіння, але майор вже повністю опанував себе і не став чекати на відповідь.
- Слухайте, бабуся, а як ви це дєлаєте?
- Як старі люди навчили, так і роблю. - Баба сховала все своє причандалля до шухляди, закрила її і випросталась. - Теж свічку завтра постав за здравіє.
- Ага, - погодився Микола Пилипович. - Спасибо, а у вас що, мам… мати колдовала?
Петро підійшов до поштарки.
- Скільки їй платить?
- Ой, не треба, все одно не візьме, а то краще дайте мені, я їй від вас подарунок зроблю.
- Десятки хвате?
- Та що ви!
Петро мовчки простягнув дівчині червінця і мугикнув:
- Порядок!
- А трави це у вас лєчєбниє? - не вгавав Микола Пилипович.
- Трави? Та звичайні трави. Вони всі у нас лєчєбні.
- Спасибо вам, а без трави змогли би?
- Та що там? Чого ви такі цікаві?
Баба трохи розгубилася перед майоровим напором, а той, знаючи, що головне - не давати отямитись, сипав запитаннями, як з кулемета:
- А от ви одна тут ілі ще хто-то так может в селі?
- Та я ж вам кажу, був у нас колись дід Христофор, той все вмів, а тепер…
- А дід Юхим? - суворо запитав майор.
Петро круто розвернувся, щоби не упустити бабине обличчя. Чотири ока дивилися на стару, ловлячи кожен її рух.
Баба трохи здригнулася, поч увши запитання.
- Юхим? - повторила вона і раптом вибухнула: - Наталя, кого ти мені привела? Виспрашують, виспрашують, що вам треба? Зробили справу - ідіть собі, нема чого тут балакать, забирайтеся! І ти, Наталя, давай, пізно вже. Юхим… От і треба було до Юхима, коли такі розумні. Виспрашують…
Тут оперативники зрозуміли, що й справді треба забиратися. Вони тихенько вислизнули у двері, за якими продовжувала гриміти баба, а невдовзі на подвір’я вискочила і поштарка.
- Ось, забулись, - простягнула вона Миколі Пилиповичу хустку, що нею була зав’язана його щелепа.
А баба у хаті не вгавала, обуренню її не було меж.
- Нащо ж ви про Юхима? - запитала дівчина, проводжаючи гостей до хвіртки. - Тепер доведеться її заспокоювати.
- А що? - Зробив Петро наївне обличчя.
- Ну всі і так, дід Юхим, дід Юхим. А вона, може, за нього не гірша.
