Пилипович вів щоденник.
Зовні цей щоденник геть не був подібний на традиційні грубі зошити, та й записи в ньому не були розбиті малюнками, як-то годилося у романтичному ХІХ сторіччі. Не схожий він був також на розкреслені тижневики бізнесменів. Це були прості аркушики, густо вкриті з обох боків суцільною смугою записів без абзаців та проміжків. Не зшиті між собою, вони навіть зберігалися окремо, у різних відділеннях майорового «дипломата».
Ви тільки не подумайте погано про нашого героя. Він зовсім не порушував правил конспірації. Тексти на аркушиках не змогла прочитати б жодна, крім автора, жива душа, бо писав він їх за власною кодованою системою, надійність якої було підтверджено на найвищому рівні. Свого часу, ще коли носив лейтенантські погони, він дав свої записи колегам з відділу дешифрування для перевірки, і розумники-кібернетики повернули їх із висновком: «Наданий текст не має в собі жодної регулярної структури, тобто ніяких ознак шифрування». Вони мали рацію, бо справді розумілися на шифрах. А те, що писав Микола Пилипович, зовсім не було шифровкою у буквальному розумінні цього слова. Його швидше можна було вважати реєстром власних асоціацій-нагадувань, списком посилань на відповідні блоки людської пам’яті. Так що розшифрувати його можна було, хіба що маючи в комп’ютері повну копію мозку автора. І от поки лейтенант після сеансу бабиного лікування хропів, розкинувши своє могутнє тіло на ліжку, акуратний Микола Пилипович взявся до записів. Він прилаштувався біля вікна, одночасно контролюючи подвір’я. Старенька хазяйчина лампа з прогорілим абажуром була низько нахилена над папером, вона добре освітлювала текст, але не заважала спостерігати за доріжкою серед дерев. До того ж з метою конспірації майор поклав свої акрушики у грубий зошит, що у ньому записував безцінні фольклорні відомості. Усе зрозуміло - не спиться науковому працівникові, обробляє чергові здобутки.
Десь далеко жінки виводили складне багатоголосся, змагаючись із степовими цвіркунами, а на папір рядок за рядком лягали зрозумілі тільки авторові записи. Майор ретельно систематизував інформацію, бо за три дні сталося стільки, що не розсортуй його одразу, потім ніколи не розбереш. Операція істотно просунулася вперед. Щоправда, це сталося ціною здоров’я колеги, проте майор не відчував докорів сумління. Якщо цей бовдур дозволяє себе бити - сам винуватий, а якщо це ще й можна повернути на користь операції, тим краще. Нічого важливого йому не відбили, крім голови, але голова більше потрібна старшому групи. Микола Пилипович, попри непогану підготовку, завжди намагався уникати фізичного контакту, мудро вважаючи, що проти лому нема прийому, а справжні перемоги досягаються зовсім не за рахунок біцепсів.
Тепер належало скористатися з лейтенантового проколу, і майор зафіксував для себе перший номер у списку для розробки - баба Кабачиха. Варіант із зубом вона чітко розколола, але тут доречно трапилася Петрова голова. Непроста бабуся. Якби знати, що лейтенанта так відмолотять на танцях, не сувався б із своїм карієсом.
Далі. Справа з лейтенантом - випадковість чи свідомий спротив? Треба розібратися. Вірно сказано, що перемогу від поразки ти не повинен відрізнять. Але точніше буде так - будь-яка поразка є складовою майбутньої перемоги. Навіть іще краще - маленька тактична поразка повинна стати складовою великої стратегічної перемоги. І хоча тезі явно бракувало поетичності, Микола Пилипович задоволено посміхнувся.
Але подивимося що далі… Микола Пилипович замислився. Трохи осторонь у спогадах бовваніла постать діда Юхима. Противний дід, хоч однозначно оцінити його поведінку важко. Не дав води двом подорожнім. Чи не розшифрував він їх, користуючись своїми здібностями? І звідки взагалі інформація про ці здібності? Від парторга. Той, щоправда, сам не бачив, але люди говорять.
Якби Микола Пилипович уявляв собі, з якого боку підібратися до старого хуторянина, він саме йому присвоїв би почесний перший номер у своїх записах. Майор ніколи не боявся серйозних супротивників, але завжди зважував користь, що її може дати героїзм. Все-таки основним завданням було вербування когось із цього табору. А дід явно на цю роль не годився. Інша справа - танці. Чого б це старому тертися вночі біля клубу? Теж мені танцюрист. Це міркування майор поклав у голові окремо, прямо так, зі знаком запитання. Звичайно, дідусь хирлявий, а Петро як-не-як професіонал. Але, по-перше, вдарити дрючком ззаду - тут не сила потрібна, а швидше досвід. А по-друге, хто знає, що там за сивиною насправді ховається? Бувають такі діди, що не дай Боже. Особливо якщо, скажімо, відсидів або воював. До речі, треба поцікавитися його біографією, може, і справді якийсь бандерівець.
На цій мажорній ноті Микола Пилипович завершив аналіз подій і взявся за другу частину роботи - розробку плану на найближчі кілька днів.
Треба розкручувати інцидент з Петром. Тут у лейтенанта позиція пасивна, доведеться працювати першим номером. Ех, допитати б по всіх правилах тих, хто був на танцях. Був би при собі кабінет, перепустки, охорона на вході. А тут…
Проте спочатку номер перший - баба Кабачиха. Метод роботи з нею знайшовся сам собою, коли ставив на місце лейтенанта. Розвиваємо тему лікування. Удавати з себе такого собі дбайливого татуся, що піклується про молодого товариша. І хоча працювати з жінками майор не любив, він був певен, що стара ніде не дінеться. Відновити контакт зовсім просто: «Люди кажуть, що це тільки до вас. Тут Юхим не допоможе».
Жіночі співи за вікном наблизилися, і вже відчувалося, як добре погуляла компанія. Чувся дзвінкий сміх, на гуляючих ліниво брехали собаки. Микола Пилипович зосереджено гриз ручку.
Поштарка. Буде запасним каналом зв’язку з бабою. Цією лейтенант може крутити, як циган сонцем. Он як притискається. Тільки треба, щоб він був активнішим, бо дівчата не люблять занадто скромних кавалерів. Микола Пилипович подумки посміхнувся. Молодий колега виявився надто скромним відносно слабкої статі. А сам майор вважав цей бік життя своїм козирем. Він навіть якийсь час заносив до щоденника всі подібні епізоди і, чесно кажучи, мав чим похвалитися. Якби Наталка була років на п’ятнадцять старшою, от тобі б…
Так. Хто там іще? Священик. Це, скоріш за все, пустушка. Але підтримувати стосунки треба, бо за чаркою у батюшки язик не тримається. Яку він історію про парторга завалив! Заслухаєшся. А перевірити неможливо. Якщо і справді щось таке було, жодної згадки в архівах не лишилося, це точно. Розпатякати теж навряд чи хтось міг, бо тоді язики відривали разом із головою. Часи було правильні.
«Ой, приходьте, хлопці, до мене,
Кудлата, кудлата… у мене.
Кудлата, кудлата собака у мене», - вже зовсім недалеко заливалися жіночі голоси, і самі сміялися від власної зухвалості. Микола Пилипович здивовано підняв брови - далі «Ти ж мене підманула» його пісенні обрії не простиралися.
Що там далі… Леся… Цією Петро не покрутить. Скоріш вона ним. Порожній і навіть шкідливий контакт. Треба ще раз наказати лейтенантові, щоб тримав дистанцію. Не дай Боже щось - її батько надто добре знає, що таке командировочні, особливо враховуючи бойове комсомольське минуле.
Ну і, нарешті, сам ПартТорг. Тобто комерційний директор. Цікаво, скільки правди у тій історії? Напевне, не дуже багато, але ж не на порожньому місці таке вигадали. Ідеолог явно має досвід співпраці з органами. З такими, як він, ведеться найлегше. Вони працюють з внутрішніх переконань. Що не кажіть, а така робота дає відчуття влади над людьми, і багатьом це подобається. Висновок - якщо Петро не напартачить з донькою, парторг може бути дуже і дуже корисним. І тут Микола Пилипович аж ручкою об зошит вдарив від раптової думки. Парторг! Він у розслідуванні буде не просто корисним, а опорним. Начальства в селі бояться не менше, ніж міліції. А може, й більше. Точно. І самому ідеологу на сто відсотків сподобаються такі ігри.
«Ой, приходьте хлопці до мене,
Глибока, глибока… у мене,
Глибока, глибока криниця у мен е», - заливисто виводили вже біля самого паркану. Жінки напідпитку схильні до сороміцьких жартів.
На подвір’ї забрехав Циган, спочатку насторожено, а потім привітно, аж поки не перейшов на радісне скавучання. Стукнула хвіртка, почулися легкі кроки. Микола Пилипович помітив темну хазяйчину постать, що йшла доріжкою, і швиденько заховав свої нотатки в «дипломат». Вона явно була у веселому настрої, бо ступала неуважно, чіплялася пишною зачіскою за гілочки, а тоді зупинялася, звільнюючи волосся та сміючись сама з себе. Інстинкт мисливця виштовхав Миколу Пилиповича з насидженого місця. Жінка напідпитку є легкою здобиччю, але хто сказав, що нею треба нехтувати? Тим більше Тетяною. Раптом
