Отак серйозно ставилися до цього питання. Та й хіба один раз таке було!
А от наші баби кажуть, що слід людини просто так не знімеш, тільки чарами, а коли вже зняв, треба заховати його десь у хаті, і тоді людина ця захворіє. А якщо слід знищити, то незабаром вона обов’язково помре. І ніякі лікарі не допоможуть, єдиний спосіб - спалити білизну проти Благовіста. Чули таке?
Роблять люди. Так і кажуть, коли щось у когось не те - їй пороблено. Та й хіба тільки на слід роблять! От, наприклад, нав’язують - беруть вовняну нитку, зав’язують на ній вісім вузлів, при кожному примовляючи: «Вийду на вулицю, кину у чисте поле, у луки, у моря…» А ще іноді в’яжуть тринадцять вузлів і кажуть: «Вийду на вулицю, відречуся від Христа, від царя земного, від Бога вишнього, від віри православної, від батька, від матері. Віддаюся нечистому духові, прошу помочі його та допомоги…» От слово честі, так і кажуть. А ще: «Окаяні духи, поможіть мені, щоб не було йому ні вдень життя, ні вночі пуття, ні в годину терпецю, ні в півгодини». Отакого наговорять, поки в’яжуть вузли, а тоді кидають цю нитку там, де ходить людина. Щойно вона на неї наступить - перечепиться, а як перечепиться - лайнеться, а як лайнеться, так вже і чари починають діяти. Отож краще не лаятись про всяк випадок. Та хто зможе?
Уроки ще у нас наводять. Буває, підкидають до хати що-небудь, а як торкнеться людина цієї зачарованої речі чи води, наприклад, - ще й воду іноді розливають, - так починає сохнути, хворіти, доки помре. Отаке діється. Отож як побачиш на подвір’ї щось незнайоме, краще відійди від гріха.
Ну а як поробили на когось, то вже треба відробляти. Відробляють у баби, що на цьому розуміється. По-різному - виливають воском, чи водою, чи оливом. А буває так, що сама баба не впорається, так прохає попа, щоб у церкві читав саме у той час, коли баба виливає, - удвох воно краще виходить. Чи дозволяє це Синод, невідомо, але ж піп не в Синоді живе - серед людей, то мусить допомагати, коли треба. Ну от, а поки відробляють, у тої, що поробила, починаються муки - і круте її, і штрикає, і на кольки підіймає, і нічого їй не допоможе, тільки якщо взяти якусь річ, бодай нитку з подвір’я того, кому пороблено. Як візьме - полегшає. От у нас було, що теща зятю поробила, сохнув він, бідолашний, сохнув, поки до баби пішов одроблять. Одробляв - теща захворіла. Присилає чоловіка - дайте, каже, цибулі на борщ. А вони не дають, знають, що не можна. Вона тоді знову присилає - дайте, каже, солі. Вони не дають. А її ж круте, нема сил. Посилає чоловіка - дайте, каже, хоч що-небудь. Та вони вже здогадалися, хто це йому поробив, то й не дають, а тоді він, чоловік цебто, силою до хати вдерся, схопив стільчик від дверей та тікать. Отак. Теща одужала, а зятеві знову почало сушити. З попом вичитували.
Брешуть люди, скажете ви. Певно, брешуть, та якщо вже брешуть, то треба за ними. Бо якщо не збрешеш - хто повірить?
- Слухай, Петро, так вони, оказується, подруги.
Микола Пилипович користуючись тим, що хазяйка вийшла до сусідки, взявся чистити свого пістолета. Це було доцільним з двох міркувань - по-перше, зброю треба періодично чистити, навіть якщо не застосовуєш за призначенням, а по-друге, не можна було виключити навіть її застосування, особливо враховуючи останні події. Тож майор за столом ретельно тер ганчіркою чорний метал.
- Хто подруги? - не зрозумів Петро.
Він лежав на ліжку просто поверх ковдри, вочевидь відпочиваючи. Хлопцеве обличчя сильно покращало за останній день і вже не нагадувало про весняні польові роботи, але подряпини та синці все ще яскраво проступали, зводячи нанівець його перспективи як кавалера. Хоча, може, й навпаки - жінки люблять поранених чоловіків, особливо якщо поранення здобуте у боротьбі за їхнє серце.
- Ну ці твої… як це… ухажорки. - Микола Пилипович дунув у ствол та подивився його проти світла.
- Наталка з Лесею?
- Ага. Сказали мені, шо були такіє - просто не розлєй вода. А тепер посорилися.
- Чого це?
- Угадай, - засміявся майор. - Стоп! - Він раптом кинув свою справу, вражений раптовою думкою. - Петро, підожди, так ти вродє больше любиш парторгову дочку, так?
Лейтенант з підозрою глянув на колегу, але очі того не виказували можливого підступу. Майор продовжував:
- Так, може ж, то та, втора, з пошти, подговоріла хлопців, щоб тобі дали по головє, мол, не достайся же ти нікому?
- Навряд чи, - з сумнівом похитав головою Петро.
- Почему ето «навряд чи»? - Миколі Пилиповичу явно сподобалась нова версія. - Ти сам посуді - щаслива соперниця, мєсть і всьо такоє. Скільки раз було! І потом, як вона запригала тогда у баби, коли та сказала, що жінка замєшана.
- Вона тоді ще не знала, хто щаслива. Вони як раз лаялись на танцях, кого я буду проводжати.
- Ого! - Микола Пилипович здивовано звів брови. - Ти ба який! Дєвки за нього ругаються, кого він той… приголубить.
- Та ну вас! - Петро роздратовано махнув рукою.
- Нє, ну ти смотри у мене, - продовжував майор серйозно. - Шоб з парторговою дочкою не того. Потому шо вона малолєтка, а за малолєток сам знаєш, шо буває.
- Нічого не буває, - огризнувся Петро. - Вона вже статево зріла.
- А ти проверял?
- Та що ви причепилися!
- Шо надо, то і причепився. Ми не для того сюда приїхали, щоб амури розводить. - Старший групи впевненими рухами збирав почищену зброю. - А у твоєй Лесі батько - парторг, у нього связі, і єслі шо - він тебе розконспірірує в момент. Вони, когда дочка виростає, отци в смислє, звєрєют. Тогда тобі капєц. Жениться прийдеться - це іще за щастьє!
Він явно знав, про що говорив, тому слова звучали переконливо.
- Ти б луччє тою з пошти зайнявся. Вона вже взрослая, а заразом і розузнать можна побольше. Вдруг це всьо-таки вона подговорила? А я со свойого боку пацанами етімі займуся. Зранку з парторгом домовився, що він завтра всіх їх в кабінєт до себе по одному, шоб я їх там прижав, - майор красномовно стиснув кулака. - А ти її со свого боку теж, значить… прижми. - Він коротко реготнув, радіючи вдалому жарту. - І баба Кабачиха - імей в віду, до неї тоже подход через цю дівчину. Вона у всіх смислах полєзная.
Петро мовчки лежав, слухаючи чи то поради, чи то розпорядження керівника. Але наступної миті стало зрозуміло, що його лежання не було простим відпочинком.
- Шухер! - сказав хлопець стиха, побачивши через заздалегідь відсунуту фіранку, що до хвіртки хтось наближається.
Микола Пилипович миттєво розкрив «дипломата», і пістолет зник без сліду у його конспіративних надрах.
- Що за слова, лейтенант! - Обурився старший колега, ставлячи свою безневинну на перший погляд, а насправді безцінну валізку на підлогу. - Ви офіцер чи блатной жулік, в самом дєлє!
- Я науковий працівник, - огризнувся молодший. - І ви теж, до речі.
Надворі загавкав собака. - Є хто живий? - загукали з доріжки молодим жіночим голосом.
Біля ґанку стояла Наталка з пошти, що про неї саме точилася розмова.
Колеги визирнули у відчинене вікно.
- Про вовка промовка, - стиха мовив Петро.
А Микола Пилипович уїдливо відкоментував:
- Давай, научний работнік. Твоя дисертація прийшла.
У цей момент дівчина помітила, що з вікна на неї дивляться, і зійшла зі стежки у садок.
- Здравствуйте, Наталочка! - солодким голосом проспівав Микола Пилипович. - Провєдуєте больного?
- Драстуйте. - Поштарка наблизилась до розчахнутого вікна і приязно посміхнулася.
Сонце вже сіло, але світлі сутінки дозволяли чудово роздивитися все. Дівчина явно прийшла не просто так, бо знову причепурилась та розфарбувалася понад усяку міру.
- Здрастуй, Петре, - повторила вона.
Микола Пилипович щодуж стусонув хлопця ногою.
- Драстуй, - озвався той.
- Як ти? - Вона наблизила своє обличчя до хлопцевого і при цьому притислася до підвіконня, так що у
