На вулиці майор радісно потер руки. Він скучив за серйозною справою і тому з ентузіазмом розбудовував у голові плани подальшої розробки баби Кабачихи. Дід Христофор навчив. Добре. Дід Юхим - конкурент. Прекрасно. Це вже матеріал. Є на що спертися. Тепер встановити коло контактів…
- Не біжіть так, - почувся з темряви голос Петра.
У запалі Микола Пилипович незчувсь, як випередив підлеглого на добрих два десятки метрів.
- Зачекайте. - Петро, кульгаючи, наздогнав напарника. - Я ж не можу так швидко.
- Що, не помогла тобі колдунья?
- Не знаю. - Лейтенант зупинився відхекуючись. - Коліно наче і справді менше болить.
Вдалий початок операції додавав оптимізму керівнику групи, і у відповідь на слова підлеглого він хитро зіщулився:
- Так вона ж тобі голову заговорювала. Там у тебя самая опасность.
- Це завжди так. Вони лікують те, що не перевіриш. - Петро легковажно махнув рукою.
- А ти откуда знаєш?
- Знаю. Мені бабуня розповідала. Вона у війну ходила до ворожки, тоді теж модно було.
Микола Пилипович задумливо почухав потилицю.
- А всьо-таки про голову она в самую точку. І про коліно… Не може буть, щоб просто угадувала.
- Мільйон процентів! Бабуня розповідала, що їй та жінка сказала: «Ваш чоловік хворий від заліза». А якраз війна була, самі понімаєте. Так що угадувать вони вміють.
- А про ребра? - Майор не здавався. - Знаєш, щоби так угадувать… Це вродє сама била… А кстаті. Що вона там казала нащот того, що жінка замєшана?
Слава Богу було темно, і хіба тільки ніч могла помітити, що хлопець знітився. Напарник наче навмисне весь час розвивав неприємні для лейтенанта напрямки розмови. Хоча, швидше за все, таки навмисне. Старому досвідченому оперативнику зовсім не треба було заглядати партнерові в обличчя, щоб визначити слабкі місця і вцілити у десятку. В училищі всім їм викладали такі психологічні штучки, але не попереджали, як неприємно виступати об’єктом їх застосування.
- Сказала, що бив чоловік через жінку. Чорний, старий, але не такий старий, як вона. - Петро взяв паузу і згадав лекції з психології. - Це значить будь-хто. Там трахтористів парочка була під сорок, підходять повністю.
Тут уже збився з ноги Микола Пилипович. Питання віку було для нього не менш болючим, ніж катастрофічно рідіюче волосся.
- Під сорок, ето зовсім не старий. Шо ето ти видумав?
- Я це не про вас…
Микола Пилипович закусив губу.
- Ти луччє розкажи, чого твоя поштарка так кинулась, когда баба сказала, що це через жінку?
- Вона не моя поштарка.
- Твоя-твоя, - усміхнувся майор, повертаючи собі душевну рівновагу. - Заданіє у тебе, значить, твоя. І в рамках етого заданія хочеться все-таки услишати твою версію нащот драки?
- А які тут версії? Колгоспники. - Петро ніяково знизав плечима.
- Це понятно, що не робочий клас. І єслі за дєвку в голову дали… Ти не кривись! Це все ще туда-сюда. А єслі все-таки це протіводєйствіє?
- Чиє?
- Ну цих… Сіл… То єсть сил. - Микола Пилипович все-таки не був майстром формулювань.
- Яких сил?
- Ну, напрімер, Юхима. Показанія баби це підтверждають.
Петро скептично похитав головою.
- Він білий, а не чорний.
- А може, не в тому смислі чорний, а в смислі «чорниє сіли». - Тут майор аж по лобі себе ляснув. - Точно! Він же ж там як раз шатався, паскуда.
- Так він дуже старий, старший за бабу.
- А может, не старший, может, такий самий чи младший на год. Кстаті, треба узнать.
- Треба. - Слухняно погодився Петро.
Вони звернули з дороги та пішли краєм села в обхід. Тут було значно менше шансів зустріти знайомих, а колегам треба було багато обговорити.
- А кстаті, - майор раптом повернувся до улюбленої теми. - Может, ето дівчата. Я б на їхньому місці сам тебе одмєтєліл. Крутиш голову двум сразу. Тоже мені донжуан.
- Нічого я їм не кручу. Вони самі.
- Ага. Самі. Єстєствєнно… - Микола Пилипович на хвилинку замислився. - Нада тобі одшить когось. Тільки не поштарку. Вона нам пригодиться.
Петро приречено зітхнув. - І не вздихай. Роботать треба. Потанцював, побився, поболєл, хватіт. Тепер за роботу. Слухай мою команду! Поступаєш до мене в обєспєченіє. - Микола Пилипович рішуче вимахнув рукою. - Я руковожу операцією по бабі Кабачіхє.
- Як в обєспєченіє? - Петро аж субординацію порушив від здивування. - Вона ж моя… Вона ж мене лікує.
Це було не що інше, як перетягування ковдри на себе. Привласнювання чужих успіхів. І використання для цього службового становища.
У голосі Миколи Пилиповича задзвенів метал:
- Товариш лейтенант, на вас покладається задача обєспєченія операції старшого по званію. Ясно? - Єсть. - Хлопець тільки зубами рипнув.
Задоволений майор перевів свій голос на тон нижче.
- Ти вже, кажеться, накерував до драки. Давай будем соблюдать.
- Та я що… Тільки вона не звичайна бабка. Вона ж вас зразу розкусила, що нічого у вас з зубом нема. - Лейтенант просто так не здавався. - І далі буде так само. Що б ви там не вигадали, вона здогадається, що хочете її обдурачить. Це такий контингент, що не дай Бог. А я - інше діло. У мене в голові проблеми, вона сама сказала. Я буду довго і по-справжньому лікуватися.
Микола Пилипович замислився.
- Ну по-перше, у мене глибокий карієс і цей…
- Пульпіт, - єхидно підказав Петро.
- Пульпіт, пульпіт. І це не факт, шо його нема. А во-вторих, лічить я буду не себе, а тебе. - Він радісно ляснув у долоні. - Точно. Ти ж у нас молодой. Лічиться не хочеш. А я, як старший товарищ, побачив, що у тебе проблеми з головой, - майор весело хихотнув. - Прийду до неї, скажу, спасай. Нормально?
Петро закусив губу.
- Вам видніше.
- Конєшно, видніше. І у тебе руки розв’язані. Можеш роботать на повну котушку, не то шо больной. Ти ж думаєш, шо здоровий, от і роботаєш на повну котушку. А я беспокоюсь.
Петро не відповідав, і, відчувши, що вже остаточно переміг у цьому маленькому змаганні з підлеглим, майор змінив тон:
- Ти не розстроюйся. Це ж завдання отвєтствєнне. А у мене опит. Ти по молодості можеш дров наламать. А баба - об’єкт серйозний.
- Так я ж не заперечую. Я розумію… Ви ж і возрастом до неї більше підходите. - І лейтенантові вуста скривила гидка посмішка.
Кожна операція закінчується успіхом або неуспіхом. Але так тільки здається, бо насправді кожна операція закінчується звітом. І це мудро. Що таке одна конкретна справа порівняно з історією Організації? Краплинка досвіду, не більше, але ця краплинка падає у море з сотень тисяч таких звітів, і з нього завтра народжуватимуться нові операції, а з них нові і нові. Так влаштована служба. Так влаштували її ще батьки- засновники, а вони розумілися на своїй справі.
Микола Пилипович чудово розумів цю істину, а чималий оперативний досвід відучив його беззастережно покладатися на пам’ять. Так само як відучив відкладати підготовку звіту на останні дні. З Києва операція буде виглядати зовсім інакше, а якщо не фіксувати інформацію по ходу справи, потім буде важко. Тому Микола
