Немає більше матері, як і більшості її сусідоккумів.
А я, бачиш, зустрічався з ними на Маковея, під розлогим горіхом біля літньої кухні, розповідав про острів в океані й Цунамі, а вони - про радгоспне життя.
Мені дуже хотілося зустрітися.
Я пам’ятаю - вони могли б саме так розказувати й саме про таке розпитувати.
Коли б я з ними зустрівся… “Як там невісточка, онуки?”. “Коли приїдете в гості разом?”. “Скоро копатимемо картоплю”. “Незабаром вмирати…”. Діти, робота, смерть - промінці, що зв’язували їх з минулим і майбутнім.
Прості Слова: хто, що, де, коли…
Мати ніколи не розказувала про себе синам більше, ніж дорослі чоловіки могли зрозуміти. А вони не розпитували.
Про ту ж давню сімейну таємницю появи сестри Валі, голодомори, війни, затяжну боротьбу з Фроською за батька… Ніколи не очікувала вдячності. А вони не дякували. Не жалілася на свою жіночу “курвонімецьку” материнську долю, намагаючись з останнього під три- мати видимість нормальної (як у всіх) сім’ї. Виростуть - “самі поймуть”.
Якось силкувалися всі разом згадати, коли ж у неї день народження? Марно. Вони й самі ще за життя не пам’ятали: старий стиль, новий, - “а десь після Спаса”. Так-то воно так, але ж що на надмогильниках писати? Дата смерті відома, а день народження?
Згадалося: материна сусідка - тітка Марія - вмирала двічі.
Уперше - сніжної зими, коли якось присіла в хаті біля вікна - та й закоцюбла. Їхати за лікарем - нікому, дорогу замело, своє за віком ніби віджила, - поклали до домовини. А на третій день узялись виносити - хтось із сусідок необачно зачепив порожнє відро з-під помий. Марія тихенько так підводиться (свят-свят!), злазить додолу й заходилася підмітати віником хату. Каже, забула прибрати землю.
Гарне українське слово “Домовина”…
Зграйка волохатих горобців, заливаючись своїм пташиним сміхом, весело коментувала вранішні збори столичного гостя. Гула ґуля на голові, під очима набубнявіли мішки. Щось-таки було цієї ночі, з кимось він розмовляв…
З Тамарою-Лускунчиком - так, вона приходила до його нічного лігвища. Може, не втримався і… Зі штанів відповіло налите двотижневим стриманням: ні, лопух… Що ж тоді цієї ночі сталося?
У підсвідомості пульсувало лише одне слово: “домовина”. Усе інше розвіяв уранішній вітерець…
Midlle of the road
Двохсотий “Ленд Краузер” не врізався в “камаз” прямо-таки (криво-таки!) дивним чином.
Коли ж не прибріхувати - завдяки відразу трьом активованим системам контролю руху, ребристій дорозі, що встигла підсохнути на пекучому степовому бистрокрилі, а також обідній перерві в індуктивно-дедуктивних вправах. Інколи справді краще жувати… - І куди мене несе! - видихнув гіркий спалах тваринного страху Антон і вкотре зафіксував кнопку внутрішньої безпеки. Водій грузовика, що раптово, мов укопаний, завмер посередині дороги (“Midlle of the road!”), на сліпому повороті також заціпенів за кермом. А цьому чого переживати, - за старе відро, що метлялося ззаду?
Щоразу, коли вибирався з таких форс-мажорів, ще довго не залишало й інше “собаче” відчуття. “Я десь це бачив”, deja vu… Підсвідоме сканує досвід минулого (чи май бутнього?), свої переселенські подорожі, вперто розставляє вздовж Дороги попереджувальні знаки?
Ось такі, як тут, на розбитому шляху районного значення. Через кожні півкілометра - два-три іржавих вказівники-трикутники - “Яма!”. Нікому не потрібен, проте найбільш поширений “жіночий”* символ- нагадування на дорогах української глибинки. Дуже схожий обрисами на арабську горбату в’язь і перевернуте мусульманське “Є”, знак Всевишнього.
Ямангеліє - недобра звістка!
За темнозеленим тонованим склом пропливали поля зматернілої пшениці, молочної кукурудзи, пелехатих, закоханих у себе соняш ників-парубків. Їх усміхнені, по-дівочому вбрані голівки з відвертою товарною пропозицією купалися в жовто-гарячому сонячному морі. Високо в небі самотньо кружляв п’янкими потоками степовий дельтапланерист-шуліка… “Дивись, хтось-таки ще сіє, доглядає на цих безлюдних чорноземах”, - з вдячністю за вірність споконвічному подумав Антон. І вперся бампером у колону новеньких комбайнів “Джон Дір”. Вони прямували до пшеничного поля, яке з усіх боків оточила купа іншої заморської техніки. Між нею снували, піднімаючи куряву, круті позашляховики.
___________________
*Споконвіку і у дохристиянських, так і постхристиянських віруваннях трикутник символізує монограму жіночого божества, жіночого начала у трьох вимірах: дівчина, мати, мудра старість. У Древньому Єгипті трикутник - це ієрогліф, що означав “жінка”, у грецькому алфавіті - “мати-дельта”, у древньоіндійській, зокрема тантричній традиції, - богиня Калі-янтра або Йоні-янтра. За однією з основних версій шестикінцева зірка Давида також складається з двох трикутників, накладених один на одного - символів жіночого й чоловічого начал. Колись трикутник був таким же предметом поклоніння і шанування, як і хрест у християнстві. Індуїсти, до речі, також не проти добрих доріг і безпечної їзди: Яма в них - бог підземного царства смерті, - авт.
Геть по-столичному виряджена пані шалено матюкалася в портативний радіотелефон, нервово розмахувала руками, навертаючи комбайнів-жуків до ближніх загінок.
- Приїдуть навесні, наобіцяють нам за паї золоті гори - одну гривню із сотки, - ото й усе, - згадав Антон сумні розповіді сусідок за маминим столом. - Своя техніка, свої люди, свої автоматчики - місцева міліція. На кращих землях швиденько посіють, ще швидше - зберуть, навіть на тік не завозиться. З поля - до портів Одеси. Солому - вогню і мишам. Украсти навіть не можна…
Чому мудрі, вправні сільські люди, які виросли на цих чорноземах, укотре виявилися такими наївними, беззахисними, не конкурентноспроможними перед цунамі на “Джон Дірах”?
Збай дужіли заради самовиживання, втомилися на дні своєї переобтяженої негативом долі, спопелив їх віковічний біль втрат? “Немає на світі справедливості. Є лише насилля”…
Колись московська цариця Катерина ІІ саме тут, між Дніпром-Синюхою, на анексованих землях вільних запорізьких козаків, насадила указами й багнетами таку собі санітарну резервацію - Новосербію. З усіх усюд, як круки, зліталися на козацькі могили збанкрутілі волоцюги - поміщики, генерали, сановники, латифундисти, колоністи з Росії, Польщі, Прусії, Австрії. “Вільними” степи стали для іноземних зайд, яким відразу безоплатно нарізали по 62 десятини землі, звільнили від податей, забезпечили дармовою робочою силою. Для кріпаків- українців Новосербія понад століття залишалася територією безпросвітного рабства, наруги, кривди і злиднів.
Що характерно: саме в ті часи одним із ключових міністрів при Катерині ІІ служив колишній син запорізького козака, його світлість князь Олександр Безбородько…
А світ усе дивується, як це батькові Махнові, сільському отаману-анархістові з чотирма класами освіти, вдалося у громадянську війну зібрати на цих степах з місцевих селян 100-тисячну армію! “Бий червоних - поки не побіліють! Бий білих - поки не почервоніють!”. І на сто днів установити першу в новітній історії самоврядну республіку - без влади комісарів, бюрократії, партій, центру, формальних неекономічних законів. Абсолютна “усвідомлена необхідність”, сила свободи, яка змогла вистояти перед дивізіями і більшовиків, денікінців, врангелівців, німців, фран цузів, англійців, поляків, і своїх жовто-блакитних та червоних.
Останній на цих землях енергетичний вибух волі зґвалтованих поколінь. Який вдалося загасити лише через десяток років потому - Голодомором…
Що характерно: саме в ті часи найзапеклішим ворогом Нестора Івановича, його степової республіки й України загалом був головком Червоної армії, земляк Махна, уродженець степового села Ясновка, що поблизу Бобринця нинішньої Кіровоградської області, - Лев Бронштейн. Більше відомий за прізвиськами
