стріла - як боляче!.. Тепер ми на палубі грецького вітрильника. Чоловіки п’ють вино й веселяться - “Victory!”, кидають нам, зв’язаним вірьовками полонянкам, недоїдки. Щось нічого не видно… Це ніч! Я по рукоятку встромляю короткого меча в черево могутнього ге-река. Цариця Тіргатао перерізає сонному велетню го- роло. Усій команді - гапи-лик! Але що це: штормовий вітер, височенні хвилі, а ми не вміємо управляти вітрильником. Його несе до прибережних скель!
- Галю, я тебе прошу - виходь з кіна, ти ж не вмієш плавати - ще потонеш! - зарепетувала Перунша. - Мать його хай з тим диким кочівником!
- Ми вже на землі, у степу, дуже схожому на наш, сара-матський, - не звернула уваги на істеричні застереження подруги затята амазонка. - Ось я пішла до вітру - щось припекло, присідаю за кущем… Мати- Богиня, чиїсь міцні чоловічі руки, страшної сили ривок, і я в сідлі - сідницями наперед… на його передку!
- Ну, нарешті! - Перунша також припала до кришталевої кулі, але для неї там - знову нічого.
- Люсю, Будь ласка, заспокойся, не втрачай над собою контролю. Воно солодко та… незручно! Он натерла все до крові поміж ногами. І голограма затуманилась… Це що - знову я? Веду плем'я кочівників до стану амазонок. Що я роблю - о, жрице домашнього вогню! Аж ні - посміхнулася назустріч. Звідкись взялися пи-рикраси - золоті сережки, ба-ляшки, коралі з емалевою інкуру… вка-рапленнями. На цариці - плаття- туніка звузькими рукавами з червоного репу-су, розшите по ка-раях дрібними намистинками зі се-кла, агату, хале-цедону. Ка-ра-суні!
- Ой Галю, запам’ятай фасон, покрій, лінії, усі деталі, - для моєї дизайнерки Вікторії - скарб. Вона ж готує нову колекцію для показу в Парижі - ото буде фурор!
- Я саме там, у Па-рижі, - перескочила через тисячоліття Артем’єва. - Ой, Людмило Сталінітівно, здається, я - Ганна Ярославівна, королева Франції! Знову бачу себе збоку, ніби справді в кіно. Он мій безприданний інити-риган - король Гени-ріх Перший зі своїми любимими пи-сиськами (аби вони повиздихали!”), а поряд, біля королівського то-рону у Версальському палаці - я, кара-суня з усіх французьких ка-расунь, кара-сна лицем, біла тілом.
Даремно послухалася батьківської волі - треба було втекти до степів зі своїм коханим косаком, атіманом-воєводою Ратьмиром. Та батечко ж - Ярослав Володимирович, каже: “Те-реба!”.
Доця, дурепа, відповіла: “Слухаюся і корюся!”. Та ще й цей противний духівник-наглядач, шалонський єпископ Рогер наче загіпнотизував! Воно мені було треба: перебратися з величного європейського Києва до бідного занедбаного містечка, у якому й 15 тисяч душ не набиралося. Наш Чернігів на той час був більшим. І війни, нескінченні війни французів з папою римським…
Ти подиви - а розумна ж! Єдина серед вельмож знаю га-рамоту: латину, грецький, риторику, логіку, арифметику, геометрію, поезію, богослов’я. Мій телепень Гени-ріх підписував королівські документи хе- рестиком, - ледве навчила його нормальним вензелям. Дивись-дивись, Людмило: його величність клянеться на нашій києворуській Бібі-лії! То я йому підсунула, а учасники коронації все не второпають, що за відьмацька дивина в короля під рукою!
Сумно мені, сумно, і немає вітру, щоб той сум розвіяти. Помилився наш великий дід Володимир з хрещенням Руси чужинською візантійською вірою, погарячкував необачний…
- Галю, що ти таке кажеш: он вже 2020-ті роковини від дня хрещення відзначили. Навіть гарант незалежності на колінце припадає, Царя-Бога вихваляє під юпітерами в київській Софії. Вселенського патріарха Варфоломія І, обидвох Бушів - старшого й молодшого під час візиту туди водили, а ти - “дід погарячкував”…
- Що відчуваю серцем, Люся, - те й кажу! “Запечатали мою руську душу і тіло…”. Аж тошнить…
- Люсю, може ти у тому Парижі… з кимось підзалетіла?
- А цить - знову усе попливло! Ось річка, я намагаюся добратися на човні до острова Хортиці.
От, блін - косаки не підпускають - бо жінка!
Бачте, вони нас люблять, але як медовуху з квасом - потім, після військового походу і лишень за межами своєї Запорізької Січі. Що це за кіно: я Мавка лісова! “Несходимі пущі, очима світять сови невсипущі, цвіте латаття і мохи кошлаті…”.
Злягла поряд зі своїм нервом Лукашем, гола і тремчу від млості, а він, затурканий матусею поліщук, каже: “Я вас, Ларисо Петрівно, contra spem spero…”. Мовляв, мої електоральні уподобання належать Юлії Володимирівні…
Десь із зони канапи зацвірінькав мобільний телефон. Перунша витримала паузу - можливо сам замовкне, та додзвонювач виявився настирливим.
- А, це ви, Антоне Омеляновичу, - стримуючи роздратований нетерпець, кинула вона далекому ізраїльському абонентові. - Усе йде за планом?
Угу, угу, будьте здорові, - я дуже зайнята!
Поки туди-сюди - із залишеною без нагляду регресивною подругою сталися дивні метаморфози. Злившись з екраном кришталевої кулі, вона вже без своїх співочих голосних виголошувала якусь дивну мантру. - “Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу”…
- Галю, з тобою все о’кей? - перепитала стривожена Перунша. - Чому так сумно, подруго? Ти ж сама казала: ”Контра сперм сперма!”. Дзуськи, не дочекаються, світ нас ловив, та так і не піймав!
- А, то я так, щоб не зурочити… “Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм.
Велике диво, що ця нація сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути”.
- Галю… Давай краще заспіваємо - га? - “Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі, своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, Жінки.”..* - Галю, чекай, а що ти бачиш?
- На мені просте квітчасте плаття з трохи старомодним розлогим коміром. На голові - копичка русявого волосся, у руках - степові волошки. Я майже щаслива, та в степу вже літо розмовляє з вереснем, осанна осені, о сум, осанна… Іду за часом, як за плугом, самотня поетеса…
- Ліна Костенко! - я ще з університетської програми пам’ятаю! А мені здавалося, що ти лише про природу, степових коників-стрибунців пишеш:
_________________
* Ліна Костенко “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала” (з дрібним украпленням від автора).
Ніжно, красиво і справді трохи сумно… Проте щось не второпаю: як можна було жити в тілі живої поетеси й водночас - працювати живим президентом горілчаної фірми? - не втрачала здорового глузду Перунша.
- То в нього спитай… Я дуже хотіла нею бути…
Маячня! Перунша глянула - по обличчю піддослідної подруги текла скупа жіноча сльоза.
- Люсю, я втомилася, і він сказав відкритим текстом - не люблю… Нема мелодій… Тече вода ка-ла- мутна, чого я така-я смутна… Літри, декалітри спирта… І за лірти буду бирта…
- Галю, Галю, зупинись! - перехрестила подругу перелякана Перунша. - Ще трохи - й до квартального звіту дійдеш! Ой, горечко: як же тебе вивести з того бісового трансу? Полковнику Мавароді!
Книга Раймонда Моуді, на щастя, знайшлася під рукою. Людмила Сталінітівна вже без пауз, підглядаючи до книжки, взялася навіювати:
- Ти більше не хочеш говорити!
