плодоносять - реанімую, нові - насаджу. Територію обнесу двохметровим парканом, Тайсона - на службу, вистачить дорослому породистому німцеві третій рік дармовий хліб їсти. А там, дивись, Синдикат приведу в порядок, хатинку ось тут, у молодому саду, поставлю, свою… газету відкрию, маленький заводик з підготовки яблук… Ні, з випуску готових соків - навіщо віддавати прибутки посередникам?”.
- Валю, а де ж наша колишня молодіж? - згадав Антон про визначального рушія виробництва - продуктивні сили.
- Розлетілися по всьому світу, хто куди: хлопці на рудники Кривого Рогу, заробітки до Росії, дівчата - хто заміж, хто на базарах стоїть або ж подався до Києва. Основна маса, канєшно, ринулася до вас, у столицю.
- А мої однокласники - усе тут, у райцентрі?
- Твої одногодки, Антоне, на диво ще товчуться тут. На гробки - усі приїжджають, а от хто, де - треба в Козубенчихи спитати. Пішли, бо корова з череди скоро прийде…
Невістка баби Козубенчихи - 50-літня Шура-Шурочка, вся в турботах і нетерплячці, усе-таки знайшла час “у цій тісноті” для ґрунтовного викладу інформації про те, хто, де, коли і навіть з ким. Ніби в обмін на цю базу даних - бартер вже біля хвіртки перепитала:
- А як же там хата твоєї мами - покійниці баби Тетяни, царство їй небесне, ще стоїть? Давно не була на хуторі. Як не підеш сама, звідти нікому й розказати - вимер хутір…
Немає вже хати - на її місці купа розмитого дощами саману й уламки шиферної покрівлі. Віджила своє, вистояла півстоліття - і на відпочинок, услід за господарями, до землі. А що ж ви хотіли: такий-сякий фундамент із жужелиці, стіни - глина з геть перепрілою соломою (управляючий Артюшков навіть цього - нормальної полови для замісу з поля не давав - крали вночі з гноярки). Поки була крита снопами - трималася, а як наприкінці 70-х перебрали дах тяжкими листами шиферу - пішла тріщинами, вросла в землю. Зараз - чого триматися, коли пустка.
Наступного дня Антон зустрічався з “одногодками”: Альошою Козубенком, Петром Дукачем, Толіком Тарапакою, - живі-здорові, курилки, живуть і працюють хто де й ким у райцентрі.
Толік, той взагалі вибився “у народні художники”: скальпелем, на старенькому зубопротезному верстаті, поцупленому з районної поліклініки, вирізає фантастичні фігурки, унікальні прикладні речі з дерева й мамонтової(!) кості, потім продає їх елітним художнім салонам аж у Києві!
- А де ж наш відмінник, батюшка Пашка Голуженко? - запитав Антон компанію однокласників, що засіла за пляшкою самогонки в райцентрівському кафе “Зєльоний попугай”.
- Та Пашка ж перекинувся до язичників, піпрозстрига! Проповідує якогось Дажбога! І навіть ім’я змінив - він тепер у нас Влосил Крижаний!
Говорили всі й відразу, окрім Толіка Тарапаки, вічної “речі в собі”.
- А ти чого мовчиш?
- Турки ми, турки! - спересердя ледве не матюкнувся “народний художник”. - Живемо на цій землі, а так і не знаємо, що то за земля, хто ми і що ми! Пам’ять, у кращому разі, закінчується на урочистій лінійці під пам’ятником Леніну чи поході до церкви у ролі кума. Я був у Пашки, розмовляв із ним - він щось особливе зрозумів!
- І що він зрозумів?
- Давайте замнемо, - Толік учергове розлив по кругу. А коли хряпнули, усе-таки продовжив:
- Я хотів, бусурмани, спитати: чого це вас так тягне до могил матерів, батьків, роду - га? Ідіть до церкви, свого офіційного душпастиря! Ні, кожної весни як оті дикі гуси клином злітаєтеся до Синдикату. Ага, принишкли! А наші дитячі ігри у війну на скитських степових могилах не забули - за третьою посадкою, серед пшениць із маками, волошками й чебрецем?
- Оце хоч наговорюся з вами, козаки, рідною селянською, - підтримав компанію Антон, також розпашілий від самогону. - А то вернусь до Києва - і на кожному кроці доводиться переходити на російську. Бо тільки її й чуєш, - що характерно, у тому числі й від киян, учорашніх селянин і селянок! А на душі при цьому - як у попільничці з учорашніми недопалками! Не маємо того щастя “не переходити”, не задумуватися, не калічитись щоразу… Скоро на могилах батьків казатимемо: “Прівєт, папа, я ваша тьотя!”.
Щось-таки зачепив наш вічно мовчазний “народний художник”! Хоча при чому тут російська - не візантійською ж, тобто, грецькою “гутарити” у столиці… Та й хто тебе неволить - говори собі рідною, “не переходь”! А, бач, страшно залишитися без чужої мови?..
От, клята горілка! Недаремно ж саме через неї, оковиту, Тарасові Шевченку колись впаяли десять років Аралу!
Отак ідучи попідтинню З бенкету п’яний уночі, Я міркував собі йдучи…
Доміркувався: якихось шість сторінок комедії(!) “Сон” - тю-тю десять років життя. До ранку не міг потерпіти?
Поки всі приходили до тями - професор Мартін Лютер (а ти диви - Толік на нього навіть зовні схожий!) розійшовся не на жарт:
- Я так розумію: Пашка - православної віри нашого древнього прабога (дай, боже, пам’яті!)…
Сварога - от, і його сина літнього сонця - Дажбога. Не єврейського, не грецького, не римського (слава їх Богам і хай вірять їм на здоров’я!), - свого! Пашка на прощання так і сказав. “Поважай, - каже, - інші розуміння, але розумій і люби Його по-рідному”. Якщо це “язичництво” - я трамвай! Якого в нашому райцентрі ніколи не було й не буде.
Оце так Толік, якому Антон ще років двадцять тому якось принагідно подарував академічну “Анатомію художника”! Видать, вивчав облаштування не лишень тіла (і не одного - ха-ха!).
Обов’язково заїду до того православного язичника Пашки-Волсила - це ж поряд, у Златополі, ще й по дорозі до Києва. Аби хоча б для себе допетрати, що то за богорозуміння по-українськи. “Катлєта по-кієвскі”, “Газєта по-кієвскі” - це зрозуміло, а от… І ти дивись - як людина, волоцюга, влаштована, як приростає до затишної невільницької метушні: ти її хоч у крижану воду - спартанське “ні”!
Кому ліньки, кому страшно, кому “пофіг”, хто взагалі не може “врубатися”. Кажете, батьки наші мали віру хліборобську, бадьору, радісну? За свої вчинки не відповідали перед пеклом, а перед самим собою? Доброта, Щастя, Воля - основні цінності? Сварог, Дажбог? Навіщо ті “зірвані греками” мости, поганські неБоги, нам і без язичників комфортно. Свого нема, а чужий - далеко, хай собі тихо припадає пилом у кутку, - це ж клас!
- Я тут хотів із вами порадитися, хлопці, - звернувся столичний гість до компанії райцентрівських дядьків, що продовжувала гомоніти про своє. - А що, коли поставити в нашому радгоспі церкву?
Трійця угомонилася. Ресівський електромонтер Петро Дукач гречно зняв з голови фірмову кепку - і на стіл.
- Ти що, Петре, вже по кругу пускаєш?
- Фінанси беру на себе, - Веремій поспішив зняти явну форс-мажорну обставину безробітного степового краю. - Потрібна чи не потрібна церква - ось у чому питання.
- Хто його знає, - непевно почав Альоша. До сіл не дійшло, а от у деяких райцентрах - почали зводити. Стараються заїжджі депутати, особливо перед виборами. А чия вона буде - московська, київська, автокефальна, греко-католицька чи, може, якогось заморського посольства божого?
- У райцентрі яка, тобто чия?
- Церкви як такої, ну, щоб дзвони, високі хрести, - немає, - зі знанням справи пояснив відомий кум Петро (у нього тут аж вісім хрещеників). - Так, стоїть біля колишньої олійні хатинка, там піп, - отуди й їздимо - коли треба похрестити дитину.
- Ну, а якого патріархату, тобто підпорядкування? - перепитав Антон.
- Видать, поближче до Москви, - почесав потилицю кум. - Бо як тільки-но вибори, батюшка агітує за комуністів…
- Який піп погодиться працювати у богом забутому радгоспі? - цілком доречно поставив риторичне запитання Олексій. - Прихід - із десяток бабусь, та ще й з мінімальним розміром пенсії…
Де і на що він буде жити? Толік, ти чого знову мовчиш - ніби самогонки в рота набрав?
- Капець рідненькій-біленькій, - “народний художник” сумовито потер свою сиву хемінгувеївську щетину, кинувши погляд під стіл. - Я усе розмірковую: чи потрібна церква… без свого Бога?
- Ти ж казав: ніби він є - Пашки Влосила, єдиний, степовий, український!
- А як виглядає, ну, на яку ікону-посередника народу молитися?
