біохімічні реакції шокованих, е-е, нейронів. Так би мовити, інстинкт самозбереження: внутріклітинні везекули з останнього виділяють, е-е, нейротрасміттери з нейромодуляторами - ядерна реакція у критичній точці! Синоптичні переплетення - енергія б’ється, мов пташка у клітці!
Звідси й кіно…
Нахапавши з миру по нитці, журналісти знають усе про все, але врешті - нічого до пуття.
Добре, що хоч не англійською довелося вичавлювати із себе подібні сентенції. Антон подумки вкотре подякував німцеві за досконале володіння російською - професор!
Утім, балачки-балачками, а де ж та “невідкладна допомога”, яку обіцяв віднайти Соломон, місцевий дружбан професора? Що скалічена нога Антона - заживе, а от підстаркувате, хоча й треноване тіло його “колеги по нещастю” ніяк не хотіло повертатися до звичного стану. Ні лікарів, ні ліків, ні зв’язку - доводилося на перших порах ставити діагноз самому собі. А лікуватися тим, що попадало під руку з похідної аптечки німця.
Від селища залишилися товстий шар мулу, сміття та розвалища. За винятком хіба що дивом вцілілої хатинки Мартіна, Дагаби-ступи й остову інтернет-кафе. Живі - білі туристи, місцеві жителі не втрачали надії, з острахом нишпорили групами й поодинці ближче до берега. А раптом усе-таки знайдуться рідні та знайомі, що пропали безвісти.
Організацією складування і вивозу тіл, як і життя загалом, переймалися всюдисущі монахи - хазяйновиті хлопчаки в незмінних саванах, з яйцевидними головами, вибритими до синяви. Виявляється, чуб - це зайве.
Океан сам виколисував утоплеників на вселенське кладовище. Декілька аборигенів під проводом господаря колишнього дайвінг-центру Тілака запливали на дошках до глибини. І щоразу також привозили звідти мерців. Переважно жінок, дівчат, дітей.
Діти є діти. Ланкійські жінки взагалі не вміють плавати. Зайдуть по коліна в океан одягнені, присядуть у хвилю раз-другий подолом і… з вереском на берег! Дівчата тихенько сохнуть із парубками у віддалених куточках: куди не глянь - парочка. Цнотливо пестяться - як папужки на жердинках лавок, труться незаймано одне об одного мов листочки Дерева Будди… “What to do”.
Куди діваються птахи, коли вмирають? З людьми - усе просто. Їх тіла, мов зірвані з якорів буї, неприродно гойдаються на кілометрових за довжиною хвилях брунатно-зеленкуватого океану.
Напівсидять і лежать скоцюрблені на окрайцях прибою, замулені нанесеними з берега піском і нечистотами, припнуті ганчір’ям до залишків будівель та рослинності. Тіл десять - в однакових майках і шортах, із рюкзаками за плечима. Група туристів із Китаю: як дисципліновано йшли берегом, так дисципліновано… Краш-синдромні тіла виглядають неприродно - ніби після удару вибухової хвилі. Тепер зрозуміло, чому в арсеналі стратегічної зброї супердержав є глибинні атомні бомби…
Біля колишнього дайвінг-центру розпачливо кидалася до своїх, європейців, напівбожевільна жіночка- скандинавка:
- Його затягло он туди, він там, живий, мій синочок, - показувала жінка на кораловий кістяк в океані. - Я їм телефонувала, чому не вислали рятувальників, гелікоптери, це ж так просто…
Цунамі… Для ланкійців така ж екзотична заморська аномалія, - навіть цього японського слова не чули. Як і освічені європейці, виявилися абсолютно незахищеними перед, здавалось би, рідною стихією. Проте все робили спокійно, легко, запопадливо, допомагаючи насамперед білим туристам. Ще невідомо де свої рідні, що за біда, а вони… Посіяна португальсько-голландсько-британськими колонізаторами “повага” до білих, природна доброта, звичайне людське спочуття чи…?
Смішні ці буддисти. Вважають, що основою життя має бути свідомий рух до щастя, пошук щастя, щиро вірять, що його - щастя - можна досягнути на землі й за життя через “пробудження” свідомості, медитаційні практики, техніки, тобто через внутрішню самодисципліну розуму, “поступове витіснення, “трансформацію факторів і уявлень”, що ведуть до страждання, посилення того, що зробить тебе щасливим. Мовляв, проблем немає до того часу, поки ти сам не вирішиш, що вони є. Ось так - сам собі лікар, сам собі Бог.
У нас щастя - птах, удача, миттєвість, фата моргана, у них - цілком конкретна, звична винагорода за пізнання істини, медитаційну доброту, терпимість, уміння прощати, спокійний урівноважений розум, зв’язок із глибинною духовною природою. Історія хвороби, діагноз, усвідомлення можливості видужати, рецепт лікування… У нас смерть - дорога переважно до пекла, у них - народження, початок нового кола життя. Жити - радісно, вмирати - з надією. Кінцева мета - не народитися знову! “Смерть для мене тепер - як запах пахощів, як мандри під парусом, коли віє вітер. Смерть для мене - як аромат лотоса, досягнутий берег країни насолоди, захвату, захоплення…”.
Майже християнські десять заповідей, тільки якісь особистісні, прикладні, реальні й земні. А головне - технологічні. Пройшов “курс досконалості-пробудження”, упокорив “Півня, Змію та Кабанчика” (образи пристрастей, гніву та незнання), - дивись, маєш нірвану, кінець земним поневірянням “калами Сансари”, життя “досконалого, вільного духу”.
Кожному - своє і у свій час, згідно з віком.
Поки молодий - продовжуй рід, будуй дім, сади дерево. Виконав земну функцію - ванапрастху, - торбу в руки й за духовну підготовку до наступного кола. Аскетизм не бажаний: цілком земний принц Суддгартга Гаутама, він же Будда особисто переконався в цьому під час шестилітнього усамітнення в печерах. Ні, каже, то зайве, людині протипоказано природою: ідіть “серединним” шляхом.
Що характерно - жінці в буддизмі дозволяється перескочити декілька чорнових марудних ступенів духовного росту, - як досконалішій, ніж чоловік, істоті, відразу, без розминки приступати до духовних, зокрема месіанських практик - накпи. Мовляв, теорію вона відчуває інстинктивно, чого тут морочити голову - за діло. “Будда”, “буддизм”, - хвилиночку, це ж один до одного по-нашому: “будити”, “пробуджувати”, “збуджувати”… Кала - коло, родинне коло… “І навіщо було стільки бавитися з вивченням “мертвого” санскриту - усе й так зрозуміло!”, - посміявся Антон над своїми нелегкими туристичними мовними вправами. Чи направду мають рацію ті, хто вважає і Будду, і його батька Суддгодана (“суд” - правдивий, “дан” - “даний”?)… оріянами, що зі своїм плем’ям прийшли сюди з Оріяни-Скитії-Праукраїни? “Іті тама, ваю гіма. Да тапа двара сва брат. Іті васанта, дая тапа…”, - склалися слова на одному з прапорців-мантр, що гойдались на океанському бризі при вході до хатинки Мартіна. “Іде темнота, віє зима. Дають тепло двері свого брата. Іде весна, дає тепло…”, - з ходу, на далекому відчутті, склалося в українській голові. “Свят-свят!” - постцунамні галюцинації, сіє не оминуло і його…
Мобільні телефони-утопленики мовчать. Дороги, у тому числі й єдину на побережжі залізницю, змило. Цілий потяг із локомотива й з десяток переповнених людьми вагонів знесло на ходу, розкидавши тропічним підліском на сотні метрів.
Миттєвість - 1 500 трупів! Ні питної води, ні нормальної їжі, ні сторонньої допомоги, ні грошей.
Залишився в самих шортах та подертій футболці кольору української помаранчевої революції (тоги ланкійських монахів - такого ж кольору життя). У хаосі острова пропали разом із бунгало закордонний паспорт, авіаквитки, відеокамера, дві тисячі “зелених”, мобільник, кредитні картки, пляшка “Української з пер цем”. Утім, навіщо вони, папірці зараз? Пляшка горілки (пев но, бідна волає “SOS!” в океані), - згодилася б…
Тропічне сонце, райський куточок, туристичний сезон, на пляжі - мерці. Зримий дисонанс краси природи й людського горя. На душі - до непристойності буденно та байдуже. Чужа смерть чіпляє в міру її віддаленості чи наближеності до свого власного “я”? “О-ммм”… - монотонно, мов дзвони, розхитувалися помаранчеві силуети будистських монахів. Ні плачу, ні голосіння. Мертві самі хоронять мерців. Аби спокійно усвідомити свій новий стан…
Хотілось утомитися остаточно і сховатися за вічне.
- Мартіне, як ти думаєш: за нами стежать звідти? - Антон повів оком догори.
Професор явно не чекав такого повороту розмови, тим паче - “вічних” запитань, на які чи не в кожного християнина є готова відповідь.
- Ентоні, думаю, що у Творця і без з нас вистачає клопоту - Океан он який безкінечний! - мов про щось буденне повів професор. - Мурашки метушаться в мурашнику - ну, і хай… Якби Він усе контролював, то рай би був на землі! Зручна для навіювання страшилка, жертовний обряд, алегорія, придумана жрецями для упокори людини, паралічу волі до самопізнання, усвідомленої саморегуляції. Тим паче, досконалість не могла закласти в систему таку недосконалу, руйнівну моти - вацію, як страх.
- Але ж Божа боязнь додає й мудрого страху, так би мовити, “усвідомленої потреби”…
