Антон зупинився на півслові: чи варто взагалі у свої сорок із великим хвостиком звірятися в наївних матеріалістичних сумнівах, тим паче - за допомогою цитат із класиків марксизму-ленінізму.

- Прислухайся до себе, - Мартіну, схоже, такі теми були близькими. - Принаймні, для себе я визначив: це - Совість чи як там ще можна назвати те самодостатнє, зі своїм розумом “тіло Абсолюту”, внутрішнє продовження Бога, частинка океану Світла, яке за складеною Ним програмою автономно здійснює енергообмін, звіряє рівень гармонії, чистоти поступків і намірів твого “я” з Його енергетичним Камертоном. А звіривши - дає інформаційний сигнал іншим системам, внутрішнім і зовнішнім. За кольором обличчя бачу: у тебе проблеми зі шлунком - чи не так?..

От Мартін, от утопленик-ясновидець: змішав мінімум Дарвіна, Фройда, ньютонівську механіку, квантову фізику, пансофію, християнство й буддизм, церкву й гастроентерологію, святе і грішне… Виходить, коли підчепив якусь спірохету - це така собі “дисгармонія”, кара Божа? Користуйтесь презервативами, пане професоре!

Але ж виразка… Ця гадина справді відкрилася саме після того, як у відомого депутата-банкіра вдалося, нарешті, вибити зарплату редакції в далекому 1994 році! Ну, не заробляли тоді самі й не могли заробити - довелося йти з простягнутою рукою… Гнучкість спини, приниження, неправедні зобов’язання “відпрацювати на виборах”, позичання очей у Сірка, бридота… Пізніше він навертався до цього традиційного способу виживання вітчизняної преси якось спокійніше, а тоді, вперше… Вийшов із банку - у загорнутому в його ж газету пакунку “гріли” аж п’ять пачок сотенних волохатих папірців! І раптом - занудний біль…

- Значить, усе залежить від того, наскільки чутливий і мудрий у кожного цей внутрішній кат”трансдюсер”? - знавцеві рибальських ехолотів перехотілося ставити крапку.

- Думаю, що в усіх він однаковий і усі платять за збої в системі базових координат - добра, зла, любові, ненависті, ставлення до жінки, усього того, що забруднює чи очищає, устами Шекспіра склалося у формулу “Бути чи не бути”.

- При чому тут жінка (!?) та й правда в кожного своя, - почав звично заводитися Антон.

- Ентоні, відчепися: хто скільки - рано чи пізно платять усі, - такий закон збереження енергії. Щоправда, совість, розуміння Бога - у кожного справді свої, рідні, персональні. Недаремно у старі часи кожен мав свого бога, маленького, сімейного, проте свого, який, до речі, сьогодні трансформувався в менш претензійного ангела-охоронця. Та світло, що пронизує, засвічує ці людські енергетичні скупчення уявлень і цінностей - універсальне. Чисті вони як діамант, не закриті скорлупою черствості, нелюбові - людина світиться. А жінка…

- Що ж виходить, Мартіне, - поспішив уже самостійно вибудувати якусь кострубату причиннонаслідкову конструкцію Антон. - Нечиста, інфікована вірусом “безсовісності” енергія-інформація одного тіла блокується- накопичується, притягується до такої ж енергії-інформації другого, третього - тисяч, мільйонів, бац - і маємо Виразки й Цунамі? Але ж чому тоді в Автора ніяк не доходять руки до вдосконалення першопричини - свого творіння “за образом своїм і подобою”: базові координати людини не вдосконалюються тисячоліттями…

- Хто бачив чи знає, які насправді ці “образ і подоба” і що це за сутність взагалі, - неочікувано для Антона здався професор. - Гоноріфікабілітудінітатібус…

Що він сказав?

* * *

- Ви ж, мабуть, чули про цунамі? - звернувся Антон до своєї “правої руки”, тітки Дуськи. “Яке ж повне ім’я цієї посивілої, спрацьованої, скільки пам’ятає, - вічної вдови?”. Дуська - можливо, Дульсінея? Було б красиво, романтично, як у пасії Дон Кіхота - Дульсінея комсомольська… Ні, згадав: тітка Євдокія з російських старовірів-переселенців десь з-під далекого Оренбурга. Привезли чужинців ще перед війною у вимерлі під час голодомору українські степи, кинули до бараків - зміцнюйте Інтернаціонал! Піднімайте разом із хохлами- махновцями, тими, хто вижив, кого зігнали нужда та партійно-комсомольський примус, - перше бурякове відділення відомчого радгоспу цукрового заводу…

Стривай, так це і він, Антон Веремій, інші новонароджені громадяни-земляки з’явилися на світ Божий не в якомусь людському населеному пункті, а у виробничому підрозділі “сахзаводу” № 1? Виходить, так, - до останнього часу навіть на дорожньому вказівнику писалося “Совхоз “Комсомол”. Ні церкви, ні сільради, ні пра батьків - ського коріння - у цивільно-господарських справах, за різними папірцями селяни-робітники ходили на поклін до керуючого відділенням, колишнього пітерського пролетарія Артюшкова. Ох, і жорстокий був чоловік, царство йому небесне, - страшніше цунамі…

Тітка Дуська, вона ж Дульсінея комсомольська, майже зримо почала ритися на поличках старечої пам’яті, перебираючи кострубатими пальцями кінчики хустки, такої ж вилинялої від часу, як і вона сама. Проте так і не спромоглася виговорити гіпнотичне іноземне слово.

- Та, конешно, Омеляновичу, чули, - прийшла на допомогу подружці сухенька балакуча кума Марія. - По телевізору показували: в океані піднялася величезна хвиля, от вона й накрила півсвіту! Скільки ж там людей погибло! І діти, і старі, цілими сім’ями - як ото у нас у голодовку… І хати море забрало, і хазяйство. Боже, боже, це ж яке горе!…

Антонові чомусь перехотілося саме зараз витягувати з пам’яті подробиці трагедії острова в океані. Кума Марія, вважай, майже все сказала - чого тут товкти воду в ступі. Він тихенько наліг на інший монолог - мамині коржі з маком. А старі якось слово за слово перейшли від цунамі до своєї рідної статистики: хто, коли і за яких обставин помер у цьому році, де, хто і як похований на Синдикаті.

Поганяло “Синдикат” місцевий цвинтар перейняв від розташованої на краю кладовища заправки паливно-мастильних матеріалів. Колишні керівні пролетарі-жреці постаралися, найшли під - ходяще місце. Мабуть, для того, аби механізаторипокійники й на тому світі не забували про головне - роботу на благо світлого майбутнього…

Раз на рік, чомусь за тиждень після Пасхи, сюди, до цих колишніх трактористів, комбайнерів, водіїв, доярок, свинарок, їздових, різноробочих притягує далеких дітей та родичів якась незбагненна сила. Гробки, Проводи, єдиний, але уже традиційний язичеський ритуал, - чи то генетичний потусторонній поклик предків, чи то використаний раз на рік шанс залишитися на власному плаву, спокутувати провину живими, заради себе, любимого… Добираються за будь-якої погоди, хто чим - до Виски, потім - до залізничного роз’їзду Войновка. Звідти - три кілометри роздовбаною “бурковкою”, “дорогою життя”, так-сяк вимощеною ще при Хрущові.

Раніше ховали хто де і хто як, - місця було вдосталь, а віднедавна, як розрісся дубовий ліс, - кучкувато.

Одні лежать ногами на південь, до Синдикату і старого саду з гуртожитками-розвалищами. Колись сюди щоліта звозили на сезон у поля сотні найманців-”западенців” - з Білорусі, Львівської, Рівненської, Закарпатської, Івано-Франківської областей. На заробітки приїжджали переважно дівчата. Ночами, після тяжкої праці, тут, у гуртожитках, у них - немитих, стомлених учорашніх школярок зливали молоду дику сперму місцеві парубки. Хто вагітнів - тому щастило: виходили заміж і тут-таки й залишалися..

Другі дивляться на схід, до свіжих пеньків, того, що залишилося від дубового лісу, висадженого комсомольцями для стримання ерозії ґрунтів ще наприкінці 50-х. Як раділи цій першій у степах зелені, як за нею доглядали, як полюбляли відпочивати тут на майовки! Лісничий лютував, бувало, за одного спиляного сухостоя відправляли “на хімію”. А нещодавно, за півроку до виборів, на молодий ліс (що для дуба п’ятдесят!) налетіли приїжджі бізнесмени, випиляли все під корінь і на німецьких пилорамах у райцентрі пустили на паркет. Кажуть, пішло на експорт. Старі комсомольці навіть пальцем не ворухнули: куди там - сила!

Зате відтепер із розчисткою місця під могили немає проблем…

Треті вляглися ногами на захід, до розтасканих свинарень і корівників із півметровими наскальними матюками. Минулого року Антон опублікував у своїй газеті знімок цього кінця світу, мовляв, ось до чого дійшло… Після виходу накладу всі падали зо сміху. На першій полосі крупним планом розвалений корівник, на його стіні, 16-м кеглем - непристойність. Буває, служба випуску недогледіла…

Якось недавно чи не вперше хоронили з батюшкою, - родичі небіжки Пидорички привезли аж з Кіровограда. Так він сказав, що не по-християнськи лежать на кладовищі комсомольці. Мало того, що дехто без хрестів, так ще й ногами - не туди. Отакої - що ж, усі могили повертати?

А ще, виявляється, на гробках, під час поминок не можна їсти й пити самогонку - гріх! Ну, то таке…

Вы читаете Волоцюги
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×