Імператор Нерон. У вирі інтриг

життям і служили в найвіддаленішій глушині за дуже скромну плату, могли тільки озлобитися через те, що бачили.

Повернувшись назад, вони розповідали своїм товаришам про те, що Рим живе негідно, а імператор піклується про нікчемних римських «плескачів» більше, ніж про солдатів. Більша частина знаті також не схвалювала захоплень імператора. Римський плебс, якому розкішні вистави й щедрі роздачі були до душі, був так само готовий плескати й будь-кому іншому, а у разі невдач імператора, як це було під час пожежі, нарікати й винуватити того, кого ще зовсім недавно радісно звеличував. Розрізнений плебс міг бути опорою бунту, але не міг бути опорою влади. Свою опору Нерон поступово втрачав…

Державні ресурси не покривали непомірних витрат Нерона, і в останні роки свого правління він компенсував нестачу шляхом масових конфіскацій, поборами й вимаганнями, викликаючи до себе дедалі більшу ворожість. У цей час він, за словами Светонія Транквілла, ухвалив, «щоб за заповітами вільновідпущеників, які без очевидної причини носили ім’я споріднених йому сімейств, він успадковував не половину, а п’ять шостих майна; далі, щоб за заповітами, в яких виявлялася невдячність* до імператора, все майно відходило скарбниці, а чиновників, котрі написали або склали ці заповіти, карали». Слід зауважити, що ще з часів Октавіана Августа власники великих статків зазвичай заповідали частину свого майна імператорові або принаймні вносили його до заповіту як спадкоємця другої черги. Спершу так чинили лише декотрі, але вже з часів імператора Тіберія це стало традицією, хоч і ніколи не набувало форми закону. Той факт, що Нерон мусив закріпити цю традицію законом, свідчить, що в цей час його конфронтація з римською верхівкою посилилася і колишні методи, якими користувалися для отримання частки з кожної великої спадщини попередні імператори, уже не спрацьовували. Указ Нерона був украй прямолінійним і лише посилив озлоблення. Опозиція не могла цього не використати - злі язики ставали гострішими. Не дивно, що Нерон мусив видати ще й указ, «щоб закону про образу величності підлягали будь-які слова й учинки, на які знайдеться обвинувач».

____________________

* Під заповітами, де виявлялася «невдячність до імператора», мали на увазі ті, в яких заповідач не згадував імператора як одного зі своїх спадкоємців першої черги. Кожен власник великого статку був зобов’язаний указати як спадкоємців не тільки своїх родичів і близьких друзів, а й імператора, причому мав передбачити, щоб зазначена в заповіті частка імператора не виявилася замалою. Така вимога дозволяла непогано поповнювати бюджет, але водночас породжувала масу незадоволених, причому всі ці незадоволені були людьми впливовими.

Ситуація в країні ставала дедалі напруженішою, але Нерон не бажав цього бачити - «подорожував він не менш ніж із тисячею возів: у мулів були срібні підкови, на погоничах - канузійське сукно, а навкруги - юрба скороходів і мавританських вершників у браслетах і бляхах». Нерон хотів розважатися, й розважався. Слава співака, поета й спортсмена для Нерона переважала все на світі. Довіривши своїм фаворитам- вільновідпущеникам управління державою, він майже віддався розвагам й артистичній діяльності, насолод жуючись подорожжю Грецією, культурою якої завжди захоплювався. Звісно, у Греції Нерона цікавили не тільки концерти. Светоній Транквілл повідомив про Нерона, що «в Ахайї він розпочав рити канал через Істм: зібрав людей, закликав преторіанців до роботи, під звуки сурм першим ударив у землю лопатою й виніс на плечах перший кошик землі».

Прокопати канал через Коринфський перешийок намагався ще раніше македонський цар Деметрій Поліоркет, потім цю спробу повторив римський диктатор Юлій Цезар. Обставини завадили їм це зробити.

Не увінчалася успіхом і спроба Нерона. Одначе сама ідея прорити в цьому місці канал була цілком розумною, і 1893 року Коринфський канал, завдовжки 6,3 кілометра, завглибшки 8 метрів і завширшки 24,6 метра, все-таки було прорито, що значно полегшило судноплавство в цьому районі Греції. Але справи в цій подорожі Грецією стояли в Нерона на другому плані, а головна увага приділялася розвагам і концертам. У всіх іграх і змаганнях завдяки заздалегідь підібраним супротивникам і суддям він здобував перемоги, отримував овації й нагороди й чимраз більше втрачав відчуття міри. У римської знаті це викликало роздратування. Конфронтація Нерона із сенатом дедалі більше загострювалася й ставала помітною не тільки для втаємничених. За словами Светонія Транквілла, «дійшло до того, що, приїжджаючи і від’їжджаючи, він не допускав сенаторів до поцілунків і не відповідав на їхні вітання, а починаючи роботи на Істмі, перед величезною юрбою привселюдно побажав, щоб справа послужила на благо йому й римському народу, а про сенат не згадав».

Суспільне невдоволення наростало. Наприкінці 67 року, відчувши недобре і не бажаючи йти на дно разом із Нероном, пославшись на слабке здоров’я, іде з поста префекта преторія й віддаляється у свій маєток Софоній Тигеллін. Новим префектом преторія став Німфідій Сабін, але він не вірив у Нерона і був відданий йому лише на словах.

Коли ситуація загострилася, він почав діяти на користь його суперника Гальби, а потім і сам спробував позмагатися за владу.

32. Запізніле повернення Нерона. Повстання Віндекса. Проти Нерона повстають Гальба, Отон і Клодій Макр. Нерон розгублений

Сказати, що Нерон зовсім не розбирався в людях, було б неправильно - у Римі в нього залишалося чимало відданих людей, але вони не могли виправити ситуацію, яка поступово ставала настільки напруженою, що залишений наступником імператора вірний Нерону вільновідпущеник Епафродіт благав Нерона повернутися в Рим.

Одначе той продовжував концертувати й підбирати найкращі у Греції скульптури й вишукані предмети розкоші для прикрашання свого палацу. Коли увінчаний лаврами «олімпійський тріумфатор» нарешті повернувся, було вже запізно. У березні 68 року проти Нерона повстав намісник Лугдунської Галлії Гай Юлій Віндекс.

Нерон у цей час ще не дістався Рима. Він був у Неаполі. Светоній Транквілл писав, що спершу він поставився до звістки про заколот безтурботно й найбільше образився на те, що Віндекс обізвав його поганим кіфаредом, оскільки вважав, що грає на кіфарі дуже навіть пристойно. Светоній стверджує, що Нерон не став у той день вживати якихось особливих заходів і подався дивитися на змагання борців, «під час обіду надійшли нові повідомлення, ще тривожніші, але він залишився незворушним і лише пригрозив, що зле доведеться заколотникам. І потім цілих вісім днів не розсилав ні листів, ні наказів, ні приписів, віддавши всю справу забуттю», і лише згодом, обурений образливими едиктами Віндекса, «відправив сенату послання, закликаючи помститися за нього й вітчизну, але сам не з’явився, посилаючись на хворобу горла».

Так оповідає Светоній Транквілл. Утім, факти свідчать про те, що, дізнавшись про повстання Віндекса, Нерон діяв не так уже й мляво та безтурботно. Можливо, ззовні життя імператорського двору й не змінилося, але рішучі дії було розпочато негайно. На придушення повстання Віндекса було кинуто війська з Германії на чолі з намісником Верхньої Германії Вергінієм Руфом. Що ж до затримки Нерона, то вона могла бути справді пов’язана із хворобою, але могла бути зумовленою й тим, що йому необхідно було з’ясувати, чи не пов’язане повстання Віндекса з якимись подіями в самому Римі, а також переконатися в лояльності сенату, з яким Нерон останнім часом не ладнав.

Та хоч там як, затримка Нерона в Неаполі після отримання звістки про заколот Віндекса була недовгою. Незабаром він прибув до Рима.

Повстання Віндекса не викликало в Нерона зовнішніх ознак стурбованості. У відповідь на те, що Віндекс називав його не Нероном, а Агенобарбом, Нерон оголосив, що знову «візьме своє родове ім’я, яким йому так образливо докоряють, а прийняте за всиновленням відкине». Більше ж він, здавалося, був стурбованим тим, «що йому докоряють незнанням мистецтва, в якому він безустанними вправами досяг досконалості, і всіх розпитував, чи знає хто-небудь кіфареда кращого, ніж він».

Настрій імператора змінився лише тоді, коли ще за кілька днів він довідався, що до повстання