економічної системи. В царині культури те саме: монопольне становище традиційної релігії і пов’язаних з нею звичаїв надавали єгиптянам усіх верств виразних культурних особливостей принаймні до остаточного занепаду держави {82}.
Тут перед нами, здається, сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, міфи, спогади і масову культуру - ба навіть єдину економіку і єдиний кодекс законів. Хіба Стародавній Єгипет не відповідає в кожному аспекті ідеальному типові нації - так само, а то навіть і більше, як Ассірія, Персія Сефевідів і Японія за сегунату Токугава?
Нема жодного сумніву, що стародавні єгиптяни, як і ассірійці, перси сефевідського періоду і японці доби Токугава, становили те, що я назвав етнічною групою, маючи відповідний етноцентризм. Проте в деяких важливих аспектах вони були далекі від ідеального типу нації. Попри забезпе- /54/чувану Нілом торговельну єдність, Єгипет економічно поділявся на регіони і округи, причому економіка спиралася головно на виробництво сільськогосподарської продукції задля власних потреб. З правом та сама ситуація: дарма що весь Єгипет підлягав фараонівським законам, у країні не було й найменшого натяку на однакові права та обов’язки, вже не кажучи про ідею громадянства, подібну до тієї, що ми бачимо в античній Греції. І справді, як і всі ті держави, Єгипет мав різні закони для різних класів і прошарків, жерці взагалі становили відокремлену самодостатню касту. Для освіти теж був характерний класовий поділ, сини єгипетської аристократії опановували зовсім іншу науку, ніж та, яку викладали в прихрамових писарських школах. Отож попри те, що в Єгипті існували спільні міфи та спогади, так само як єдиний пантеон і однакові ритуали, що мали відрізняти єгиптян від інших народів, суспільна культура фараонівської держави насаджувалася здебільшого через релігійні інституції, що самі інколи страждали від розколу й не могли побороти регіоналізм, який так часто підкопував єдність Єгипетської держави. Згодом дедалі ширше провалля між елітою і селянством та ремісниками призвело до невдоволення давньою традиційною релігією, і нижчі верстви піддалися новим містерійним культам, а зрештою й християнству {83}.
Було б, напевне, точніше охарактеризувати Стародавній Єгипет не як націю, визначену вище, а як етнічну державу. Стародавня єгипетська держава, на відміну від французької та англійської держав, вочевидь не спромоглася відірватись від своєї аристократичної і священицької основи. Як і решта етнічних держав - Ассірія, Персія, Японія, - Єгипет виявивсь нездатним прищепити суспільну культуру середнім і нижчим класам і майже не пробував об’єднати населення чи то через єдину систему зайнятості на всій території, чи то через надання однакових прав і обов’язків усім підданим. Етнічна держава становила доновітній еквівалент сучасної нації, і, щоб сталася переміна, знадобилася б революція.
Тож чи можна говорити про націоналізм у Стародавньому Єгипті, не піддавшись ретроспективному детермінізмові? Ми знаємо, що єгипетські монархи, зокрема й Ехнатон, мали ясне уявлення про Єгипет як про царство і (згодом) про імперію, а Ехнатонів гімн до сонця приписує певну вартість навіть іншим народам («Ніл у небесах - то для чужих народів»). Але такі почування, здається, обмежувались елітою і мали спонукати до опору чужинцям і збере-/55/ження давнього ладу. Ось як висловився Камоз, фіванський володар, що прогнав гіксоських царів близько 1580 р. до н. е.:
Якщо націоналізм означає просто опір культурним і політичним чужинцям, то Камоз і його наступники - націоналісти, і націоналізм можна знайти в будь-яку добу й на кожному континенті. Та якщо під націоналізмом розуміти ідеології та рухи, що є передумовою існування світу націй, кожної зі своїм окремим характером, і вважати, що цілковита вірність нації становить єдине джерело політичної влади і підмурок світового ладу, тоді вкрай важко виявити рухи, натхнені такими ідеалами, в античному або в середньовічному світах, уже не кажучи про Стародавній Єгипет.
Отже, Стародавній Єгипет - це яскравий приклад етнічної держави, в якій існував тісний зв’язок між династичною державою і населенням з відносно однорідною історичною культурою. Тільки Японія може похвалитися таким ступенем етнічної однорідності попри наявність айнів і корейської меншини. Інші етнічні держави - Ассірія, Елам, Урарту, Персія, Китай - невдовзі анексовували прилеглі землі, де жили народи з іншою культурою, або запрошували (чи депортовували) чужинців на свої батьківщини й дозволяли їм укладати мішані шлюби з представниками панівної етнічної спільноти.
При визначенні ступеня наявності націй і націоналізму в стародавньому світі нам дуже перешкоджає брак свідчень - навіть з боку нечисленного панівного прошарку. Можливо, це одна з причин, чому в двох випадках, коли свідчень більше, ми схильніші припускати можливе існування націй і націоналізму.
Я маю, звичайно, на увазі античну Грецію та Ізраїль. Тут скорше, ніж будь-де, можна сподіватися добачити сильне чуття
Ми вже переконались, чому та єдність, що існувала поміж давніх греків, була радше суто культурна, ніж політична. А фактично культурна картина навіть іще складніша, оскільки етнічний поділ усередині широкої еллінської етнічної спільноти - розколини між іонійцями, еолійцями, беотійцями і дорійцями - таки відігравав певну роль у соціаль-/56/ному і навіть політичному житті. На різницю між дорійською «витривалістю» та іонійською «витонченістю» (здебільше негативно як на «грубу силу» та «жінкуватість») покликались учасники Пелопоннеської війни, шукаючи союзників і виправдань. Неоднорідність греків відігравала важливу роль і в соціальному та релігійному житті: поділ на племена, релігійні ритуали, календарі й форми мистецтва були різні в кожної етнічної категорії. А проте й самі ці категорії не становили справжніх спільнот, бо кожна поділялася ще й на поліси, міста-держави, що претендували на основну вірність греків і, попри всі пізніші амфіктіонії, ніколи не стишували тих претензій {85}.
У цьому й полягала головна причина неспроможності греків виявити щось більше, ніж подобу націоналізму. Зновтаки, як і в Стародавньому Єгипті, перед нами типовий етноцентризм, властивий більшості культурних спільнот давнини, етноцентризм, що критичної миті міг примусити складові частини еллінської культурної спільноти (фактично, аж ніяк не всі) об’єднатися для боротьби із спільним ворогом. Успішний опір Персії і справді породив панеллінські культурні почування й живив чуття грецької вищості щодо «поневолених» варварів, але воно, хоч як дивно, не спромоглося об’єднати їх, попри всі зусилля Кімона і Перікла, для хрестового походу проти Персії. Перське золото виявилось сильнішим за панеллінські почування {86}.
Напевне, більше єдності й націоналізму мали євреї Юдеї, і розвиток цих чуттів належав до відносно пізніх досягнень. Стародавній Ізраїль безперечно виник на грунті спільних міфів про походження, спільних спогадів і традицій, спільної релігійної культури. Але його єдність порушували поділ на племена і незгасний конфлікт між північною та південною племінними групами. Невпинні війни з ханаанцями й філістимцями породили певну політичну єдність, але саме єрусалимські священики і пророки, що об’являлися раз по раз, загатили потік культурної асиміляції після падіння північного царства Ізраїлю 722 р. до н. е. Так само й реформи Ездри та політичні заходи Неемії вберегли юдейську державу в імперії Ахеменідів та їхніх наступників Птолемеїв. Під час подальшої великої кризи еллінізації, ще більше поглибленої заходами Антіоха Епіфана з династії Селевкідів, такі самі релігійні течії під проводом Макавеїв, фарисеїв, зелотів, а зрештою рабинів і мудреців знову завернули потік культурної асиміляції {87} .
Але чи можна навіть тут говорити про єврейську націю /57/ і єврейський націоналізм? Чи слід уважати Макавеїв і зелотів за ранні приклади сучасних націоналістичних партизанів і борців за визволення?
Труднощі, які перешкоджають дати пряму відповідь, такі: єврейське мислення й практика вважали за майже тотожні ті сутності, що їх ми трактуємо як різні. Вони не відрізняли релігійної спільноти від нації, а релігійного месіанства від націоналізму. Зокрема з погляду зелотів земля Ізраїлю належала Богові і була через те невідчужувана. Обов’язок кожного єврея - відвоювати її в римлян, і це стало б прелюдією до скону віків. Такі есхатологічні сподівання зосереджувались на виконанні заповіту між Ізраїлем та Господом. Месіанська обіцянка царства Божого на землі була б справджена в єврейській теократії на землі Ізраїлю. В
