таких уявленнях незмога було відрізнити єврейську націю від релігійної спільноти Ізраїлю або єврейське месіанство від прагнень єврейського народу {88}.
Хоч, як побачимо далі, націоналізм - це суто світська ідеологія, немає нічого незвичайного і в релігійному націоналізмі. Націоналісти часто не тільки вважають за потрібне звернутися до релігійних почуттів народних мас, а й спромагаються досить легко ототожнити націю з релігійною спільнотою, коли та визначає межі етнічної спільноти, як-от у Шрі-Ланці, Вірменії, Польщі та Ірландії. Проте в цих останніх випадках звертання до етнорелігійної спільноти в добу націоналізму відбувається цілком усвідомлено, натомість у випадку зі стародавніми євреями ще не існувало європейської чи то світової традиції націоналістичних ідей, що ними можна було б скористатись, а звідси й не існувало ідеології нації per se, самої по собі. З відомого нам про той період навряд чи можна виснувати, що юдейські зелоти І ст. н. е. (або будь- які інші євреї) обстоювали можливість світського уявлення про націю, відокремлену від юдаїзму. Але до аргументів від тиші слід ставитись дуже обережно {89}. А чи можна й справді говорити про єврейську націю в добу Другого храму? В ті часи вочевидь існувало живе чуття спільної етнічної належності, втілене в спільній назві і міфах про походження, спільній історичній пам’яті, палкій любові до рідної землі і спільних мовах (єврейській та арамейській) та єдиній релігійній культурі. Проте в інших аспектах свідчення не такі ясні. Хоча протяжність ізраїльського краю була визначена традицією («від Дана аж до Беер-Шеви»), реальні розміри території і її єдність мінялися, причому Галілея і прибережні рівнини (і Південний /58/ Негев) стояли трохи осторонь юдейського центру. Це призвело до відповідних економічних розбіжностей, попри об’єднавчу роль Храму як товарного складу. Зокрема Галілея становила майже самодостатній край заможних селян (що здебільше плекали оливкові гаї та виноградники), надто в пізньомішнаїтський період. Якою мірою євреїв у державі Гасмонеїв об’єднували спільні громадянські права та обов’язки, теж неясно, проте релігійні приписи та обов’язки мали виконувати всі дорослі чоловіки, що принаймні теоретично діставали однакову релігійну освіту. З виникненням синагог і фарисеїв місцева релігійна освіта стала реальністю для кожного, хоча, певне, лише в наступну мішнаїтську добу представники простолюду (Am Ha-Aretz) досягли і своєї частки в царині юридичних прав та обов’язків. Але тоді, звичайно, вже згасли всі рештки надій на політичну незалежність {90}.
З цього випливає, що євреї наприкінці періоду Другого храму, певне, ближче підійшли до ідеального типу нації, ніж будь-який інший народ стародавнього світу, і тому нам слід виявляти стриманість, не хапаючись відкидати можливості існування націй або навіть якоїсь форми релігійного націоналізму перед початком новітньої доби. Важливі наслідки концепції обраного народу, палка любов до святої землі і святих місць, постійний відбиток священної мови та писемності виявились безсмертною спадщиною для багатьох людей від пізньої античності до сьогодення, яка підтримувала їхнє чуття унікальності і живила їхні надії на відродження {91}.
Чи можна сподіватися, що такі наближення до ідеального типу нації ми знайдемо і в середньовіччі? Фактично, кілька середньовічних королівств і народів стали вважати себе за новочасних «дітей Ізраїлю», обраних Богом для виконання героїчних подвигів через натхнення божественною силою володарів - як спільноти зі спільними звичаями та походженням, що володіла святою землею і святими місцями.
На Заході кілька варварських королівств, що постали на руїнах Римської імперії, претендували на авторитет безпосереднього троянського і (або) біблійного походження. Народ у своїх уявленнях невдовзі став ототожнювати власні спільноти, що мали спільні віру та походження, з блискучими родоводами своїх монарших домів. Серед вестготів, саксів, франків, норманнів виникли міфи про етнічну обраність, їхні володарі були нібито Давидові нащадки, а їхні спільноти - спадкоємці давнього Ізраїлю. Проте /59/ реальність далеко відступала від розглядуваної нами моделі - як в аспекті ідеології національної справи, так і в аспекті процесів, доконечних для формування нації - культурних, освітніх, юридичних, територіальних і економічних. Тільки наприкінці доби пізнього середньовіччя ці процеси почали розвиватися так, що лягли в основу формування націй і національної свідомості. Невдовзі я ще повернусь до цих процесів {92}.
На іншому краї Європи, в Польщі та Росії, такі regna виникли в X - XII ст., проте згодом зазнали подрібнення і, в російському випадку, «монгольського полону». Попри перевагу слов’ян в обох монархіях, етнічна однорідність ніколи не досягала такого рівня, як у Стародавньому Єгипті чи Юдеї, не було там і стільки економічної або юридичної єдності, вже не кажучи про систему громадської освіти. Тільки їхні мовні та релігійні культури, одна католицька, друга православна, спромоглися викристалізувати чуття окремої спільної етнічної належності, приправлені спогадами про періоди колишньої державності за П’ястів і Рюриковичів (Київської Русі). Ці спогади відіграли важливу роль у пізнішому формуванні і визначенні польської та російської націй, починаючи з XV ст. {93} .
Якщо ми говоримо радше про етнічні держави, ніж про нації в Європі перед 1300 p., то чи можна говорити про націоналізм перед добою пізнього середньовіччя? Навряд чи, якщо під ним розуміти
Хоч би що казати про окремі випадки, зрозуміло, що колективні культурні спільноти античності й раннього середньовіччя загалом не наближалися до ідеального типу нації, так само і їхні ідеали та почування не відповідали типовим виявам ідей та переконань, які ми пов’язуємо з націоналізмом недавніх часів. Треба пояснити, якою мірою цей стан відповідає нашим робочим визначенням, а якою - відображає важливі історичні та соціологічні відмінності. Те, що такі відмінності засвідчені історичними джерелами, річ ясна, але їхнє відносне значення ще слід оцінити. Сам факт, що перегляд тих джерел породжує великі сумніви, вказує на більшу неперервність між доновітніми етнічними групами й етноцентризмом і сучасними націями й націоналізмом, ніж ладні визнати модерністи всіх типів.
Це означає, що спроби пояснити, як і чому виникають нації, мають починатися з етнічних зв’язків та ідентичностей, що звичайно формують культурну основу націй і, як я сподіваюсь показати, відіграли важливу роль у формуванні першої й наступних націй.
Моїм вихідними пунктом є межа, яку слід провести між двома видами етнічної спільноти: «латеральною» і «вертикальною».
З-поміж варварських держав Західної Європи норманському герцогству в Нормандії, заснованому Роллоном 913 p., було властиве живе чуття спільноти, яке спиралося на звичаї і міфи про походження, що об’єднали норвезьких поселенців і франкомовних жителів терену, аж поки 1204 р. його завоювала Франція. Майже три сторіччя вони підтримували свій елітний статус як спільноти воїнів, навіть коли вирушали в такі далекі походи, як до Ісландії або на Сіцілію. А насправді тільки верхній прошарок становив власне норманський етнос. Це сталося зовсім не тому, що норманни зневажали тубільних жителів, з якими вони зрештою укладали мішані шлюби і мову та більшість звичаїв яких вони перейняли. Суть у тому, що норманське чуття /61/ спільноти, міфи про походження та історичні спогади норманнів - усе зосереджувалось навколо монаршого дому. Саме родоводи і звитяги норманських герцогів вихваляли
