Національна ідентичність

вже вказував, що ті джерела треба шукати в різних видах етнічних основ і політичних процесів, характерних для Європи пізнього середньовіччя й ранньоновітньої доби, а також у широкому чутті культурної спільності, що, виявляючись більшою або меншою мірою, зберігається в багатьох краях світу. Навколо тих джерел групуються моделі й приклади колективної ідентичності, що можуть служити як інтелектуалам у їхніх власних приватних пошуках «розв’язку проблеми ідентичності», так і широким верствам з різними турботами та інтересами.

Адже ніколи не слід забувати, що до націоналістичного розв’язку прихилились не тільки численні інтелектуали, шукаючи власного коріння, а й безліч інших людей, для яких той самий пошук коріння - хоч він може мати для них інше значення - став не менш визначальним і для яких той самий розв’язок - нація - був не менш доконечним і привабливим. Тож тепер я повернусь до тих інших людей і до їхньої національної ідентичності. /106/

Розділ 5 СПРОЕКТОВАНІ НАЦІЇ?

Оскільки націоналізм - це доктрина про культуру й символічну мову та свідомість, його найперше завдання - створити світ колективних культурних ідентичностей або культурних націй. Не визначаючи, які сукупності людей можуть стати націями і чому саме, націоналізм натомість відіграє велику роль у визначенні,коли і де сформуються нації. Адже саме в зв’язку з цим пунктом націоналізм виходить на політичну арену. Як доктрина й мова поліцентричної унікальності, новітній, світський еквівалент давнього вчення про обрані народи, націоналізм міг би зоставатися чисто культурно-соціальним баченням і свідомістю, вкрай далеким від царини політики - саме в такому становищі перебувало багато етнічних спільнот у доновітні часи. Той факт, що націоналізм часто неспроможний визнавати межу між приватною цариною культури і громадською цариною політики, свідчить про безпосередній політичний вплив, який чинять, незважаючи на наміри окремих груп і різновиди націоналізму, інші компоненти націоналізму, обговорені в розділі 4, а також певні риси, притаманні світові нашого сьогодення.

Іншими словами, те, що ми розуміємо під національною ідентичністю, охоплює і культурну, і політичну ідентичність, властиве як політичній спільноті, так і культурній. Це твердження важливе, оскільки означає, що будь-яка спроба створити національну ідентичність - це ще й політична акція з політичними наслідками, як-от потребою перекроїти геополітичну карту або змінити структуру політичних режимів і держав. Створення «світу націй» має глибокі наслідки і для світової системи держав, і для окремих країн.

Політика національної ідентичності ускладнена дуалізмом уявлення про націю, існуванням етнічної та територіальної моделей, описаних у розділі 1. Це призводить до спроб створити два дуже різні види національної політичної ідентичності та спільноти. Першим (звичайно, в хронологічному порядку) був територіальний тип політичної нації, другим - етнічний тип політичної нації. Кожен тип передбачав свою модель політичної ідентичності і спільноти, живлячись різними неокласичними / раціональними і тубільними / романтичними культурними джерелами, охарактеризованими в попередньому розділі. В цьому розділі /107/ я головним чином розглядатиму спроби створити територіальні політичні ідентичності і спільноти; в наступному розділі - етнічні реакції, пробуджені цими спробами, і проблеми поліетнічних держав.

ПЕРЕТВОРЕННЯ ІМПЕРІЙ НА НАЦІЇ

Історики звичайно відрізняють розвиток «давніх, неперервних націй» на Заході від певною мірою зумисного створення націй у Східній Європі, Азії, Латинській Америці й Африці. В Західній Європі нації фактично існували у XVIII ст., ще перед зародженням націоналізму як ідеології, мови і прагнення. За межами Заходу формування націй відбувалося внаслідок поширення націоналізму на відповідній території. У Західній Європі нації великою мірою були неплановані. В решті світу нації здебільшого виникали внаслідок націоналістичних змагань і рухів. Захід набув нації мало не випадково, в інших місцях земної кулі вони створені як своєрідні втілення в життя певного задуму, проекту ^{190} .

З погляду Заходу таке розрізняння заслуговувало на високу оцінку. В розділі 3 я казав, що західні нації, перші нації, почасти передували розвиткові націоналізму, виникши як незумисний наслідок процесів бюрократичної інкорпорації аристократичними, «латеральними» етнічними групами, панівні класи яких, хоч як розтягуй уяву, не можна назвати «націоналістичними». Але навіть тут слід виявляти обережність. Зостається відкритим питання, яке значення, порівнюючи з якобінськими і наступними націоналізмами, мала у створенні французької нації монарша централізація й гомогенізація, проваджена з XV ст. Елемент «проекту» почасти властивий навіть англійському, а згодом британському випадкові: за докази правлять централізація, проваджена Тюдорами і Стюартами всупереч папському Римові та Іспанії, вплив пуританського етнічного «націоналізму» і використання ростучої хвилі національних почуттів у Британії з 1770-го до 1820 р.^{191}.

І все-таки зостається безперечним фактом, що, порівнюючи з незахідними випадками, виникнення західних націй набагато менше завдячує націоналізмові й рухові за створення «нації там, де її нема». У незахідних випадках формування націй більшої ваги набуває специфічно націоналістичний елемент як ідеологічний рух. Ця вага, а звідси й роль «вигадки» й «конструювання» у формуванні націо- /108/нальної ідентичності, значно варіюються, великою мірою залежачи від уже наявних локальних етнічних конфігурацій. Чинять на неї вплив також природа й діяльність попередньої політичної системи і властивих їй інституцій.

У розділі 3 ми назвали два. шляхи формування націй. Один з них - це процес бюрократичної інкорпорації, що призвів до появи територіально-громадянських політичних націй, другий - процес народнокультурної мобілізації задля створення етнічно-генеалогічних політичних націй. Зосередивши увагу на першому шляху, можна поділити його в незахідних країнах на «імперський» та «колоніальний» шляхи відповідно до природи й діяльності політичної системи, що передувала формуванню націй. У першому випадку політичне утворення, про яке йдеться, формально незалежне й суверенне; воно вимагає не визвольного руху, щоб скинути чужинецьке ярмо, а радше трансформації своєї політичної системи і культурного самовизначення. У другому випадку слід не тільки виробляти нову культурну ідентичність, а й визволяти з-під ярма чужоземних держав це залежне утворення, колонію, щоб воно стало незалежне й суверенне.

Дозвольте мені почати з незалежних держав і «імперського» шляху. Як у цих випадках формується національна політична ідентичність? Як можна (чи було можна) перетворити такі держави й імперії, як Росія, Китай, Японія, Персія, османська Туреччина й Ефіопія, на «компактні» політичні спільноти й «територіальні нації»?

Головні особливості політичних утворень, що започатковують процеси формування націй, і шляхи, якими можна сформувати націю, такі.

1. Аристократична основа в «латеральній» етнічній групі. Хоча вона може охоплювати й демотичні елементи (як, наприклад, у Росії, Ефіопії, Туреччині, Японії), держава пронизана аристократичною культурою і традиціями, що часто позначені релігійними і священицькими впливами.

2. Наявність значних етнічних меншин. Ця характеристика дуже мінлива, в деяких імперіях багато численних меншостей (наприклад, у Росії, Ефіопії, османській Туреччині), в інших меншості вкрай нечисленні (Японія).

3. «Модернізаційний» характер бюрократичної держави. Ця риса знов-таки варіюється (порівняйте Японію з османською Туреччиною або Ефіопією) /109/ і означає об’єднання навколо панівного етнічного ядра й правлячого класу підпорядкованих етносів і класів.

4. Часте використання «офіційного» та інституційного