Національна ідентичність

націоналізму. Аби зміцнити свою владу й гомогенізувати населення в компактну націю, панівний клас намагається асимілювати етнічні меншості через освітню програму націоналізму, підперту головними інституціями. Задля цього він насаджує офіційні, схвалені відповідними установами ідеї та уявлення про націю, яких кожен має дотримуватись і які відкидають розвиток будь-яких інших ідей, символів та уявлень.

Наскільки успішним був імперський шлях і його програма офіційного націоналізму при перетворенні етнічних держав та імперій на компактні територіальні політичні нації?

Успіх у цій царині залежав і від геополітичних, і від соціальних змін. Загалом кажучи, рух до мети - утворення національної держави - був швидший там, де панівна етнічна група та її володарі виявили спроможність відмовитися від своєї імперської спадщини, здебільшого наново визначивши свої кордони, як- от у випадку Туреччини, або де «імперія» не охопила інші прилеглі або заморські території та їхнє етнічно відмінне населення, як, приміром, Японія.

З соціального погляду рух до мети - утворення національної держави - був швидший тією мірою, якою давню панівну аристократію заступали - не конче силою - середні та нижчі класи, водночас зберігаючи і пристосовуючи її етнічну культурну спадщину. Надто гостре зречення тієї спадщини полишає проблеми культурної та політичної ідентичності на майбутнє - якщо завзята альтернативна демотична спільнота не зіллється з панівним етнічним ядром.

Коли судити за цими критеріями, імперський шлях формування територіальних політичних націй поки що мав лише тимчасовий успіх. У цьому можна переконатись, розглянувши кілька емпіричних прикладів.

1. Росія. Останнє сторіччя царської влади стало свідком і спроб модернізації (часто незавершених) соціальних і політичних інституцій та використання офіційного націоналізму, аби русифікувати значну частину імперського населення й асимілювати її через насадження російської культури і православ’я. Водночас ширшала прірва між володарями і підвладними в межах панівного російського етнічного /110/ ядра, незважаючи на скасування кріпацтва 1861 p.; вестернізована культура аристократії і православна віра й ритуали селянських мас відображали протилежні погляди на «Росію» ^{192}.

Жовтнева революція зреклася обох цих поглядів задля марксистської «пролетарської» альтернативи, яка намагалась обернути Російську імперію на федерацію радянських республік, створених для більшості значних периферійних етнічних груп. Проте громадянська війна, побудова «соціалізму в одній країні», а надто лихоліття Великої Вітчизняної війни з нацистами призвели до часткового повернення до традиційної, навіть релігійної спадщини великоросійського націоналізму. Сьогодні ця спадщина більш-менш відкрито виявляється якщо не на інституційному, то принаймні на культурному рівні. Водночас навіть частковий відступ від неї під час перебудови супроводився дедалі гучнішими націоналістичними вимогами неросійських демотичних етнічних груп, вимогами, що могли б зашкодити соціалістичній перспективі і її федеральному виявові ^{193}.

За цих обставин стало доконечним тимчасово відмовитись від програми більшої кооперації між соціалістичними націями СРСР і відсунути, можливо, sine die, на невизначений термін, ідеал їхнього злиття. Нині вже не можна більш-менш ясно передбачити розвитку радянської національної ідентичності або радянської політичної спільноти, якщо тільки вона не перетвориться на справді федеральну співдружність окремих національних ідентичностей і політичних спільнот ^{194} .

2. Туреччина. Протягом останніх сімдесяти років існування Османської держави відбулося кілька спроб реформувати основу імперії (Tanzimat), вдавалися, зокрема, й до «османізму» через рівність і громадянство для всіх підданих, а за Абдул-Гаміда - до «ісламізму», що обстоював добробут жителів-мусульман, не скасовуючи громадянства для всіх.

Але модернізацій ні спроби аристократичної ісламської еліти зазнали краху серед розпаду спершу християнської, а згодом і мусульманської частин імперії. В тій ситуації в окремих гуртках інтелектуалів сформувалася нова пантюркістська ідеологія, і після державного перевороту 1908 р. її перейняли частина інтелігентів і військовиків, прискоривши відчуження нетурецьких частин імперії, зокрема й арабів ^{195}. /111/

Саме цей турецький ідеал, відірваний від пов’язаного з ним позаанатолійського іредентизму, Кемаль Ататюрк узяв за основу свого світського вестернізаційного націоналізму. Він і справді відокремив турецьке осереддя від Османської імперії й халіфату, зрікшись османізму та ісламу і запровадивши в містах низку модернізаційних соціальних і культурних реформ, які мали по-новому визначити імперію як компактну територіальну політичну спільноту, припасовану до етнічної нації анатолійських тюрків. Але усвідомивши, що територіально-громадянська концепція нації вимагає міцної бази в національній культурній ідентичності, кемалісти спробували виробити необхідні етнічні міфи, спогади, вартості й символи, використавши теорію походження турків із Центральної Азії, їхнього неперерваного родоводу від Огуз-хана і давності їхньої (очищеної) первісної мови (теорія сонячної мови) ^{196} .

Попри очевидний успіх територіальної концепції її етнічний підмурок зіткнувся з поважними проблемами. Містечка та села й далі виявляли несхитну вірність ісламові, повнячись ісламськими почуттями. Тюркські теорії та символізм не спромоглися заступити цю глибшу відданість навіть серед торгівців. Пантюркізм зберіг галасливих прихильників, невелику їх кількість має і марксизм. Знов-таки зміст, якщо не форма тюркської національної ідентичності, виявився нездалим ^{197}.

3. Ефіопія. Тільки наприкінці XIX ст. Ефіопська держава так розширилась, що за Менеліка обернулась на імперію, охопивши велике число мусульман, кілька етнічних спільнот і категорій, як-от галла, сомалійців в Огадені і чимало груп в Ерітреї. Сторіччями панівною етнічною групою на Абіссінському нагір’ї були християни-монофізити амхара, але тільки в XIX ст. їхні володарі запровадили офіційний амхарський націоналізм, намагаючися створити амхаризовану «територіальну націю». Модернізаційну політику започаткував у 1960-х pp. Хайле Селассіе, проте надто пізно, аби подолати тяжкі економічні проблеми й відповісти на виклик інтелігенції. Після страшного голоду військовий заколот 1974 р. повалив юдейського лева монархії, проте в країні при підтримці Радянського Союзу й далі провадилась імперська модернізаційна й централізаційна політика супроти етнічного сепаратизму тигре, галла, сомалійців і ерітрейців, і то навіть з іще більшою рішучістю. Програма марксистських антихристиянських і аграрних реформ поєднувалася /112/ з політикою етнічного переселення, однією з цілей якого було втілення теорії Дерга про соціалістичну африканську територіальну націю. Проте й тут постали проблеми ідентичності. Попри напади на монофізитську церкву, амхара зостаються на панівному становищі, а режим Менгісту поєднує марксистську символіку з амхарсько-християнською символікою; цілісність ефіопських кордонів набагато більше завдячує Менелікові, ніж Марксові. Надто рішуче зречення аристократично- клерикальної минувшини може зруйнувати raison d’кtre Ефіопії, якщо не станеться зміни кордонів ^{198}.

4. Японія. Японія, безперечно, - найуспішніший випадок модернізації націоналізму імперським шляхом, а проте і в ній не бракує проблем ідентичності як на культурному, так і на політичному рівні.

Більш однорідна й геополітично вкорінена, ніж решта спільнот, японська етнічна спільнота була об’єднана на початку середньовічної доби спадщиною імперій зі столицями в Хейані і в Нарі і виникненням, незважаючи на довгі періоди громадянських воєн між різними феодалами, феодальних держав, що змінювали одна одну (сегунати Камакура, Асікага, Токугава). На початку XVII ст. Японія сформувалась як етнічна держава лише з однією невеликою меншиною айнів (згодом додались і корейці), що жили на півночі. Феодальний абсолютизм доби Токугава скріпив єдність держави і етнічної групи, (майже) закривши японські кордони для зовнішнього світу ^{199}.

Реставрація Мейдзі 1868 p., очолена окремими фракціями самураїв, заступила систему сегунів, модернізувавши імперську систему, відкриту для необхідних зовнішніх впливів, але націлену на досягнення політичного паритету з Заходом через економічні й політичні реформи з імператорського благословення.

Для цієї мети еліта Мейдзі використовувала конфуціанські й селянські традиції вірності одному господарю, родинність (іе) і сільську громаду (mura), аби посилити владу імперської системи, обернути