політично пасивну й економічну фрагментовану етнічну спільноту на згуртовану, економічно централізовану й мобілізовану політичну спільноту і таким чином створити японську національну політичну ідентичність. Політичний націоналізм Мейдзі створив сучасну японську націю на основі аристократичної (самурайської) культури й етнічної держави, водночас ви-/113/користавши й ті демотичні селянські традиції, що їх можна було інтегрувати в панівну імперську систему {200} .
Результати були проблематичні, попри міцну етнічну основу сучасної японської національної ідентичності. Імператорська система (tennosei) як опора агресивного націоналізму і фашизму під час другої світової війни була позбавлена своєї колишньої містики та становища і принаймні поки що перебуває в жалюгідному стані. Оскільки ситуація з вірністю імператорові непевна, основи японської національної
У цих прикладах націоналізм як ідеологія і символізм прищепив нову концепцію національної політичної ідентичності на вже наявну «латеральну» етнічну ідентичність. Цей процес мав успіх лише почасти залежно від ступеня культурної однорідності населення держави - тобто ступеня, до якого вона є етнічною державою, - і від спроможності держави позбутися імперії, а звідси й культурно відмінних спільнот. Там, де цей процес був відносно успішний, націоналістичні ідеали і символізм допомогли по-новому визначити імперську спільноту як досить компактну націю й політичну спільноту.
Набагато більше число незахідних держав постало як колонії зовнішніх (звичайно заморських) європейських держав. У більшості цих випадків бракувало й культурної, і політичної ідентичності. Будь-яка ідентичність або солідарність, властива колоніальному населенню, попервах була наслідком інкорпорації і змін, спричинених колоніальною /114/ владою. У Золотому Березі, Нігерії, Березі Слонової Кості, Бельгійському Конго, Кенії, Єгипті, Іраці, Індії, Бірмі та Індонезії, якщо обмежитись кількома прикладами, створена (а здебільшого створювана й досі) нація була визначена у своїх кордонах і характері колоніальною державою.
Про колоніальну державу є багата література. З огляду на розмаїття європейських колоніальних політик - французька, бельгійська, португальська, британська, італійська, німецька й російська (в Центральній Азії й на Кавказі) - робити будь-які узагальнення про вплив колоніалізму ризиковано. Проте певні аспекти, хоч і характерні не для кожного випадку, були загальнопоширені. Ось вони.
1. Заморська чужа етнічна основа колоніальної держави і її адміністративної еліти. Як з’ясував Алаві, колоніальна держава - витвір не тубільного громадянського суспільства, а суспільства метрополії, для якого, проте, характерні такі риси виконавчої влади, що їх не терпіли б у самій метрополії. Іншими словами, колоніальна держава - це покруч: чужий виконавчий інструмент у культурно відмінній політичній спільноті {202}.
2. Створення на основі договорів і політичних постанов адміністративних кордонів, що лише почасти зважають на етнічні кордони, і бюрократичне об’єднання раніше окремих етнічних спільнот і категорій в одну політичну систему. Колоніальна держава не тільки значно збільшує масштаби багатьох адміністративних одиниць (навіть в Індії, що була об’єднана лише раз протягом недовгого періоду за Маур’їв), вона також уперше визначає
3. Розвиток
4. Вихід на чільне місце в кожній колонії інтелігентських та освічених верств - чи то внаслідок прямої колоніальної політики, чи то, незважаючи на колоніальні бар’єри, внаслідок запровадження вищого рівня освіти (як у Бельгійському Конго). Ця «інтелігенція» звичайно відігравала провідну роль у подальшому націоналістичному русі {205}.
5. Прищеплення через місіонерів та місіонерські школи, а також через інших просвітителів ідеалів визволення від колоніального ярма. Тут зв’язок з інтелігенцією найочевидніший: саме цей прошарок найдужче проймався такими ідеалами і намагався втілити їх на практиці.
6. Зневага до тубільних народів та їхніх культур - навіть там, де їх було збережено, - з боку колоніальних бюрократів, торгівців і солдатів, - іноді вибіркова, часто з сильними расовими мотивами {206}.
Аж ніяк не дивно, що націоналізми, характерні для колоніальних умов, чимало авторів назвали «антиколоніальними». А висновок такий: після досягнення мети - незалежності від колонізаторської держави - їхній потенціал виснажується. Вони не становлять «справжніх» націоналістичних рухів, оскільки не існувало реальної або потенційної нації (за небагатьма винятками, наприклад у Сомалі), з якою вони б пов’язувались. Такий антиколоніалізм має ще й інший аспект: його вестернізаційна орієнтація, поєднана з недопуском до влади її поборників - інтелігенції. Ці націоналізми справді антиколоніальні в тому розумінні, що зароджуються з недопуском тієї інтелігенції до лав колоніальної бюрократії і спрямовані на поправу такого становища. Ми знову повернулись до «озлоблення», люті й розчарування інтелектуалів - тепер інтелігенції - з приводу незаслуженого відтручення від посад, сприкреного в даному випадку неподіленою любов’ю такої сили інтелігентів до Заходу та його вартостей. І справді, колоніальні націоналізми мертвонароджені: це наслідувальні «націоналізми інтелігенції», неспроможні створити справжні нації {207}.
У тому, що інтелігенцію
По суті, колоніальні націоналізми не можна пояснити якимсь одним рушієм, хоч як важливим і поширеним. Розмаїття таких націоналізмів відбиває численні відміни обставин їхнього виникнення та сприйнятих впливів. Ступінь економічного розвитку колонії або території, ступінь, до якого капіталізм пронизав тубільну соціальну структуру, природа тубільних ресурсів та інфраструктури (порти, шляхи тощо), наявність поселенських спільнот, впливи колоніальної економіки й політичного курсу на кожній території, ступінь розвитку міст та освітні можливості - ось частина тих розмаїтих чинників, які визначають період
